(Митрополит Андрій і Гетьман Павло).
Рік 1945 був роком переломовим в історії світа. Він закінчив велику другу світову війну і започаткував новий вік "атомової енергії". І в українській історії 1945 р. зазначився як дата, що замикає один розділ а зачинає новий. І не лиш тому, що в цьому році закінчився час одної — німецької окупації з усіма її лихами, а зачався другий, нової окупації.
В цьому році відійшли від нас два Великі Мужі, що своїм життям вже означують велику частину історії України останніх десятиліть, — Митрополит Андрій і Гетьман Павло.
Їх смерть — це закриття одної української доби. Яб назвав цю добу — добою державницького дозрівання українського народу. Занепад даної нації зачинається від винародовлення його провідної верстви; навідворот поворот цеї верстви до рідного народу треба уважати за завершення його відродження. Митрополит Андрій і Гетьман Павло це власне найкращі представники давньої української боярсько-козацької провідної верстви, що повернули до своєї рідної нації.
Митрополит Андрій — зі старого західньо-українського боярського роду Шептицьких. Гетьман Павло з східньо-українського гетьмансько-козацького роду Скоропадських. Перший грекокатолик, другий православний. Предки першого визначалися в службі нації на церковному полі, двоє Шептицьких було митрополитами Львівськими у 18. столітті. Рід цей служив Україні під знаком Хреста, такуж дорогу вибрав Митрополит Андрій.
Предки Гетьмана Павла служили Україні мечем.
Пращур роду Скоропадських згинув у славнім бою над Жовтими Водами, як один зі старшин Великого Гетьмана Богдана Хмельницького. Один з предків Гетьмана Павла – Іван Скоропадський був українським гетьманом, а всі його предки займали визначні становища в українському козацькому війську. І Гетьман Павло віддав свій меч на службу Україні.
Коли Українська Державність схилилася до упадку, обидва ці роди Шептицьких і Скоропадських пережили всі упокорення, які спадають на провідну верству підбитого народу.
Рід Шептицьких в Західній Україні, що була під польським пануванням, мусів підпасти під вплив зовнішньо-пануючої польської культури, а рід Скоропадських в східній Україні під вплив пануючої там московської культури. Але підпавши від вплив цих чужих культур — з необхідности, щоб вдержатись на висоті культури властивої для провідної верстви, бож українська культура була в занепаді, а "хлоп" і "поп" культури не творили, — і станувши — теж з необхідности на службу чужим метрополіям, ці роди, на перестали ні на хвилину бути патріотами своєї Рідної Землі. Патріотизм їх звязаний любовю до Рідної Землі і скріплений економічними інтересами цієї землі (не соромився тут ужити цього слова "економічний інтерес" бож в грунті речі всякий патріотизм, всяка ненависть до чужинців, всякі війни базуються у широких масах передовсім, крім інших чинників, на економічних інтересах) не заник, а противно виявивсь у консерватизмі, у вдержуванні традицій давніх і славних днів, у може й не свідомому передчутті, що ці заховані вартости будуть надхненням для нових поколінь і наукою для нових наростаючих елементів нової провідної верстви. І лиш так можна пояснити, чому члени Роду Шептицьких, хоч звязані вже культурою з Польщею, збирають і бережуть та розбудовують памятки українського церковного мистецтва, а члени Роду Скоропадських хоч звязані з культурою московською, бережуть памятки українського козацького минулого. Не забуваймо, що це була Скоропадська-Милорадовичева, що щедрим даром вможливила заснування Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, і не забуваймо, що Трибун українського люду і Кобзарь відродження Української Нації Тарас Шевченко перебував довший час в домі аристократів "поміщиків" Скоропадських і з памяток і традицій цього роду черпав любов до українського минулого і віру в будуче...
В другій половині 19 століття пробуджується український нарід з невільного сну. Цими, що започаткували відродження, були нащадки давньої провідної верстви, що увійшли у нову провідну верству: у Галичині священство греко-католицьке, що в більшости витворювалося зі збіднілих старих шляхетських родів, а далі інтелігенція з цих родів, до якої лиш згодом долучається інтелігенція, що виросла зі сільського люду. Так само на Східній Україні початок відродження дають представники тої давньої козацької, панської верстви (Котляревський, Квітка, Куліш), а лиш згодом до неї долучаються елементи, що вирослі з села. Ця нова провідна верства дуже ще слабка і недосвідчена. Вона наївно сприймає і безкритично вірить у напливаючі з Західньої Европи романтичні, демократичні, і соціялістичні ідеї. Бракує їй всякого державницького досвіду, а навчитися його від представників старої верстви вона не хоче і не може бо ділить її від неї віддаль виховання в іншій атмосфері. Хоч зближення з боку старої провідної верстви не бракує, нова недосвічена інтелігенська верства ту співпрацю вперто відкидає. Тому представникам старої аристократії дуже трудно приходиться навязати контакт з народом. І Митрополита Андрія і Гетьмана Павла приняли ці нові неосвідчені інтелігенти з таким холодним недовір’ям, першого як "польського" графа, другого як "російського" поміщика. І це є й спільною прикметою і Митрополита Андрія і Гетьмана Павла, що вони не зрадилися незаслуженим недовір'ям, закидами і наклепами, а впертою працею і відданістю справі стали синонімами найвищого й найкращого патріотизму. Праця їх йшла окремими шляхами, але прямувала до одної мети. Подвиги Митрополита на полі релігійно-культурнім, а Гетьмана на політично-військовім всім знані. Лиш засліплені недоуки або явні вороги української ідеї можуть заперечувати їх заслуги і велич. Трагедія українського народу хотіла, що обидва ці мужі вперше стрінулися на еміграції — в Швайцарії. Але від тоді лучила їх взаїмна глибока до себе пошана. З якою любовю і пошаною до Митрополита відносився Гетьман — це загально відомо. Автор цих рядків — коли Україна була хвилево звільнилась від Східньої окупації, і гетьманський рух розширив терен своєї акції — дістав був листа від Митрополита зі словами горячого признання для діяльности Гетьмана і благословіння для Гетьманського Руху.
Кінець обох мужів невимовно трагічний. Митрополит як добрий Пастир зостався з своїм стадом і помер на Рідній Землі серед смутку і пригноблення.
Лиха доля не дозволила Гетьманові вернутися на Україну і казала йому згинути трагічно на чужій землі.
Смерть їх закінчила один розділ української історії. Український народ дозрів, під їх проводом в державницькому розумінні, процес того дозрівання саме завершується. Україна увійшла у нову добу свого життя, дуже трагічну. Дорога у будуче темна. Але Постаті Митрополита і Гетьмана є світлинами, що освідчують цю дорогу, є Милевими стовпами, що своїми чинами і словами вказують Дальшу Путь. І коли за ними будемо верстати наш шлях — напевно не зблудимо! Цим правильним шляхом мусимо йти.
Два великі аристократи Духа: Митрополит і Гетьман були заразом найбільш людяними, найбільш вирозумілими для потреб і горя малих людей і це в такій мірі, якою не може похвалитись жадні т. зв. "провідники народу". Їхня скромність аж надто часто скривала їхні великі чини серця. Але ще прийде час, коли великі діла христіянського і громадського милосердя Митрополита і Гетьмана (і його Родини) ще вповні будуть вияснені.
І не диво, що ідея Трудової Монархії — так по суті зближена до системи англійської монархії — в якій панує Король, а радить трудова партія — знайшли відгук передовсім у наших фармерів і робітників за океаном. Ця ідея означає гру сил між елементами консервативними і поступовими, при чому сила поступових елементів тим більша, як це вказує приклад Англії, чим сильніший консерватизм, який вгамовує нерозумні передчасні зміни, а вчить державного досвіду і розуму.
В такій гармонійній грі всі сили краю знаходять місце для вияву своєї енергії, а дідичність монархії виключає найбільшу небезпеку для держави: братовбивчу боротьбу за найвищу владу...
І ще одно порівнання насувається: Митрополит, католик, Західній Українець — великою любовью огортає Східніх братів і виступає все в обороні Православної Церкви. Гетьман — православний і Східній Українець — найбільше визнавців знайшов саме в Західній Католицькій Україні і серед укр. католицької — Західньої еміграції в Америці. І дивним зарядженням Божої Волі похоронив Гетьмана Український Католицький священник і чи не є вони оба символом нашого змагання до єдности і соборности?
[Український Літопис, травень, 1946 р.]
26.05.1946