Великі матеріяльні жертви, які складала галицька Україна під популярним кличем: "На волинські школи" — дають вже самі собою найкраще свідоцтво, яким великим заінтересованням тішилася культурна робота галицьких Українців серед українського народу на Волині. Про роботу сю, як і історію Волині за час австрійської окупації взагалі, писалося в пресі й справи сі нашій суспільности відомі. Для доповнення однак буду старатися описати ще вкоротці сі події, якими жила Волинь підчас загального перевороту, почавши від початку падолиста минувшого року.
І. Переворот в армії.
Дня І. XІ. 1918 р. о годині 8.30 вечором замкнув я, як звичайно, денні рахунки городської Управи у Володимирі Волинському і хотів йти на вечерю. Нараз задзвонив сильно телєфон і мене повідомлено, що маю негайно явитися в шефа ґенерального штабу 4. ґенеральної команди (тоді вже Etappengruppenkomando). Зробив я зараз порядок з черевиками і камашами, визичив другого плаща (бо в моїм був за високий ковнір), та побіг чим скорше до команди, пришиваючи ще по дорозі один ґудзик на плащі, який трохи звисав, та роздумуючи над тим, чого там мене можуть потрібувати. Улиці чисті, тротуари в місті справлені, порядок в крамницях, мешкання штабовців недавно вибілені, а навіть комини вичищені, — хиба якась справа політична, або може дістану по носі за те, що не реквіруємо мимо потрійного урґенсу приписаного для армії континґенту худоби. — Серед тих роздумувань дійшов я до команди, постукав і увійшов до гостинної. Тут застав я коло 50 вищих офіцирів — всілякого роду командантів з Володимира Волинського і цілого округа. Кімната була переповнена. Ніхто, розуміється, не звертав на мене найменшої уваги, з чого я був дуже вдоволений. Літами був я там мабуть наймолодший, бо про ранґу то вже і не згадувати.
За хвилю надійшов шеф ґенерального штабу Поппі. Мертва тишина та "Meine Herren..." і т. д. І я, який себе умістив між печею й стіною, вслухувався в щось такого, про що ще перед годиною й не снив. Революція в сусідній Польщі, а що дальше мабуть і в цілій Австрії та в самім Відні; всяке получення зірване, Львів занятий Українськими Січовими Стрільцями та частиною українських військ, розміщених у Львові. Се послідне певне, бо таке донесла послідня депеша зі Львова, надана тамже о 5-тій годині по полудни. "Wir leben also hier in Wolhynien auf einer einsammen aber zum Glück ruhigen Insel" — говорив Поппі, треба лишень сей лад і спокій вдержати всіми силами на дальше. Тут слідувала довша промова до "Ehr- und Pflichtgefühl" всіх офіцирів. Боятися нема чого, бо-ж ґарнізон має 32.000 війська й поживи найменше на 4 місяці. Колиб нам хто загрожував тут на місці, або при евентуальнім відвороті — так можемо, сміло ставити оружний опір. А всі тут офіцири з фронту й чейже не раз, не два гляділи й більшій небезпеці в очі. Офіцирська честь вимагає сього, щоби ніхто з офіцирів не опустив свого постерунку, щоби кождий видержав аж до послідної хвилі, та щоби задержав всюди карність і то більшу ще, як до сього часу, бо сього вимагає якраз хвиля.
Після сього списувано стан мужви й офіцирів по народности, заряджено побільшення вартових відділів та видано всілякого рода загострення.
(Д. б.)
[Република, 08.04.1919]
(Продовження).
По 11-тій годині в ночі вернув я з наради до дому. Вранці прийшов до мене до хати наш фельдфебель і питається мене, чи знаю я, що сталося. В ковельських касарнях збунтувалися сеї ночі Чехо-Словаки і вибрали вже жовнірську раду. Шеф ґенерального штабу, як зачув про те, втік сьогодня рано самоходом і ніхто не знає, куди. І се була дійсна правда. Той, що говорив перед кількома годинами про "Pflicht- і Ehrgefühl" офіцирів, — перший покинув свій постерунок. О годині 8-мій рано переходили вже купами жовніри та полонені (сі послідні в нових мундурах та чоботах) і співали чеські, мадярські та італійські пісні.
Коло 9-тої години явився в мене знакомий офіцир Чех, і заявив, що о годині 4-тій після полудня відбудеться загальна жовнірська рада, до якої має ввійти по 12 відпоручників від поодиноких народностей, і він прийшов мене повідомити, щоби зараз скликати українську жовнірську раду і вибрати тих відпоручників. В тій самій справі прийшов незабаром до Городської Управи сотник (тепер отаман) Іван Коссак і ми порозсилали зараз на всі сторони візвання, щоби всі українські жовніри та офіцири зібралися в школі ім. Шевченка о год. 2. на нараду.
На зібранню представлено вагу хвилі та вибрано головою ради сотника Івана Коссака, а надто вибрано 12 делєґатів (4 офіцирів, 4 підофіц. і 4 з мужви), бо така була інструкція до Головної Ради. На засіданню Головної жовнірської ради вибрано виконуючий комітет по трьох з кождої народности і йому поручено ліквідацію майна бувшої австрійської армії на Волині, бо саму австрійську армію узнано вже розвязану.
Найважнійшою задачею сього комітету було вдержати лад і спокій та уможливити чим скорше поворот жовнірам до їх вітчини. В тій ціли навязано зараз зносини з усіма новоутвореними державами, а зосібна з польською і українською державою як державами пограничними. Розходилося тут про се, щоби сі держави не робили ніяких перешкод при переїзді через їх територію, а надто доставили возів та машин потрібних до перевезу 32.000 людей. Ухвалено вислати найперше Італійців та Мадярів, бо се був найбільш непевний елємент, який перший кинувся та розграбив маґазини й ширив всюди нелад і заколот. Всі жовніри ґрупувалися по народностям коло своїх жовнірських рад, там діставали гроші й харчі, мундури і т. д. Нас Українців було відносно дуже мало, бо коло 700, а то з тої простої причини, що до етапної служби, а ще до того на Волині не було Українців; для них було місце на італійськім фронті.
Д. б.
[Република, 09.04.1919]
(Продовження).
II. Обняття влади Городською Управою.
Рівночасно як той, що вів аґенди наказного голови Городської Управи, зарядив я вибори Управи. Цікаво було мені рівнож почути, як віднесеться населення до мене, як такого, що за два роки австрійського урядовання не одному — як то кажуть — залляв сала за шкуру. І коли я ввійшов на залю, почув я голос: "А той в германській шапці чого тут ще хоче, — вон з тої хати!" — Був то біженець, який недавно вернув і якому я, на жаль, не міг позволити осісти в власній хаті, в якій мешкали Жиди. Не моя була вина, бо таке було зарядження вищих властей, які уважали біженців з 1915 року за ворогів ще і по чотирьох роках війни та не давали їм навіть доступу до власної хати та до власного поля, так що люде, які мали по три або чотири доми, мешкали місяцями з цілою родиною в буді в садку, або в стайні з худобою. В тій хвилі однак счинився на залі крик і в моїй обороні стали всі присутні не тільки Українці, але Поляки й Жиди, а давний староста Копчинський подякував мені в імени населення за дволітню працю, зазначуючи, що вони добре знають, що я хотів для них зробити, а чого не міг. Вибрано Городську Управу по двох з Українців, Поляків та Жидів, а та вибрала мене городським головою, з огляду на те, що я й так рішився остати дальше на Волині, а Управи міста — як одинокої представниці української влади на Волині — не було кому з наших людей відступити, рішився я функцію городського голови прийняти.
А правити містом було не легко. Служба розлетілася, робітників нема, підвод ніхто не доставляє, послуху ніякого і ніяких грошей в касі. Передовсім треба було перебрати урядовання від попередніх властей, а дальше торгуватися за громадське добро, як за городське елєктричне заведення, за млини, тартаки і т. д. Все те хотів виконуючий комітет випродати, проти сього однак зложив я в імени населення рішучий протест, бо все те майно міста, зглядно краю, як машини, всілякого рода знаряди та матеріял в більшій части зареквіровані серед тамошнього населення. Крім сього оголосив я населенню, що хто буде купувати від властей випродувані річи, тому опісля безплатно їх зареквірується. Таким чином удалося ще вратувати багато збіжжа, муки, бульби та цілі склади мармеляди й инших артикулів.
Рівночасно зорґанізовано городську міліцію з 300 людей, до якої поприділювано офіцерів — тамошних Українців, які служили в російській армії. Ся міліція мала перебрати охорону міста в той день, коли від'їде послідний транспорт війська.
(Д. б.)
[Република, 15.04.1919]
(Продовження).
Мимо всіх зусиль Жовнірської ради вдержати лад і спокій, не обійшлося без жертв, як зі сторони військовости, так і цивільного населення. Люде з поблизьких сіл та з самого Володимира кинулися до каcapень, щоби там купити коня, або воза, шкіри, або хліба, а військо, по більшій части Мадяри, щоби розігнати товпу, стріляло й то не в воздух, а таки між людей. Не було дня, щоби не привезено до Управи кілька трупів пробитих або прострілених. Були се переважно люде найбіднійші — біженці, які блукали без хліба та притулку. Ми старалися намовити наших жовнірів поступити на службу до городської міліції та лишитися ще якийсь час на Волині, але годі було намовити. Половина наших жовнірів не ждала на транспорт, а таки вибралася в дорогу піхотою, особливо ті, що мешкали близько границі.
Транспорти звільна відходили і війська меньшало. Переполох ширили тільки всілякого рoда поголоски, що наступає на Володимир то польська, то українська армія. Ми, Українці, не могли знову надивуватися, чому властиво не приходить українська влада з Луцька та не перебере влади. Повні маґазини харчів, шкір, обуви, муніції, крісів можна було врятувати, якби було увійшло хоч 400 жовнірів з України. Висилали ми делєґатів до Сокаля по поміч, а рівнож і до Луцька (їздив поручник Посацький, тепер в Станиславові), але помочі ніякої. Байдужність з боку гетьманської влади була крайня. — На той час припадає ось який інцідент. Одного разу пізно вечером прибігає жовнір і просить, щоби я прийшов до комітету в дуже важній справі. Приходжу туди, а предсідатель Жовнірської ради та сотник Коссак заявляють, що мають телєфонічне звідомлення, що українські війська у великій силі наступають на Володимир. Призначили мене, одного капітана Німця і ще одного Українця на парляментарів і поручили нам виїхати безпроволочно на зустріч українським військам та заявити, що жовнірська рада оголошує повну невтральність і не має тут иншої ціли, як тільки перевезти жовнірів до їх домів.
Приходимо на дворець і тут застаємо пор. Посацького, який вертав якраз з Луцька. Питаємо, чи правда, що йдуть українські війська, а він здвигнув плечима, взяв мене на бік, тай каже, що там взагалі війська ніякого нема та що вони хоч недалеко, не мають поняття, що від двох тижнів тут діється. З огляду однак на се, що доходять вісти, що Поляки наступають на Волинь, вислали ми урядові звідомлення, що українські війська стоять на поготівлю на пограничі з тим, що мають увійти на територію окупації тоді, коли виїдуть звідси війська бувшої австрійської армії, або коли б мала тут вмашерувати в цілях заборчих якась инша армія. Се урядове ствердження мало ту користь, що піднесло наше значіння у виконуючім комітеті та нагнало трохи страху тим Полякам, які вже тоді xотіли забрати владу у свої руки.
(Д. б.)
[Република, 16.04.1919]
(Продовження).
А в Городській Управі почали ми звільна заводити нові порядки. Передовсім ходило про урядову мову; всі крім мене й двох Українців (Черановський і Озерів — дві найбільш свідомі одиниці Волині) були за тим, щоб урядувати ані по польськи, ані по українськи, тільки на "общепонятном язикє", бо по українськи ніхто з них ще не вміє. На українське урядування згодилися доперва тоді, коли я поставив їм ультіматум, що як не згодяться, то всі Українці уступають з Управи. Позаводили ми зараз українські квіти, посвідчення, книги і т. д., а рівночасно вислали зараз привітну телєґраму до міністерства в Київ з тої нагоди, що Волинь вертає до матернього пня, а надто вислали делєґацію в Житомир з просьбою, щоби вертали українські власти.
В місті почалася рівночасно орґанізація зі сторони Поляків, піддержувана жовнірською радою. Заложили "Komitet obywatelski" і свою летючу, кінну міліцію, якої уживали до поїздок в повіті. Польська жовнірська рада достарчувала їм амуніції, оружжа, мундурів і т. д. Се вводило заколот в місті, бо пішли поголоски, що вони мають контакт з польською армією, яку хочуть спровадити до Володимира та захопити владу. В тій справі інтерпелював навіть на засіданню Головної Жовнірської Ради сотник Коссак і домагався строгої нейтральности зі сторони польської жовнірської ради.
Щоби порозумітися в ріжних спільних справах, скликано на пропозицію Поляків в Городській Управі спільне засідання, на яке вислали Поляки десять офіцерів, а Українці рівнож таке саме число. На самім вступі зложили ми заяву, що тільки тоді можемо приступити до обговорення біжучих справ, коли Поляки зложать тут деклярацію, якою узнають, що Волинь — се територія Української Держави, та що український нарід є тут народом суверенним. Мабуть чи не по двох годинах нарад Поляки таки таку деклярацію до протоколу зложили, а надто підписав ту деклярацію голова Горожанського комітету ґр. Красіцький та капітан міліції Ґужковський. Опісля обговорено ріжні справи, а передовсім справу міліції. Стало на тім, що я в імени Городської Управи згодився, щоби Поляки зорґанізували собі осібну міліцію, найбільше з 56 людей, та щоб інструкторами були там Поляки, а команда польська з тим, що та міліція буде виключно для потреб та під контролею міста, а без моєї посвідки не вільно буде нікому з міліції видалятися з міста ані носити оружжя.
Тим часом військо звільна виїзджало, виїхав і наш український транспорт з сотником Іваном Коссаком. Була се велика шкода, але иншого виходу не було: жовніра не можна було вдержати. Лишилося дещо мужви, та декілька офіцирів, як пор. Лашкевич, Посацький, д-р Давидяк (всі тепер при укр. війську) і инші, але і їх помочі, як людей на Волині чужих і з тамошніми відносинами необзнайомлених, не можна було в тім хаосі використати.
З тих останків мужви й офіцерів заложили ми кіш, який умістився з т. зв. білій ґімназії, найкращім і найбільшім будинку в Володимирі. Там ми звозили й складали запаси живности, амуніцію, оружжя, мундури і т. д. з тим, що все мало бути держане в великій тайні, так що всі були того певні, що там розльоковано цілий ґарнізон. Се помагало мені в тілі, що можна було держати місто в більшій карности.
(Д. б.)
[Република, 19.04.1919]
(Продовження).
Вкінці надійшов день, коли мав від'їхати послідний транспорт з 4000 жовнірів. Був се найстрашнійший день, який я в життю пережив. В Управі не можна було висидіти, народу стільки, що годі було видістатися з хати. Телєфон не переставав дзвонити. З усіх сторін Волині, де були українські школи, та Українці з Устилуга, Ковля, Матієва, Любовня і т. д. питають, що мають робити, бо польські війська надходять і мали вже зайняти Любовень. В місті повна анархія. Військо порозбивало всі маґазини і крало, де що попало. Крала не тільки мужва, але й офіцири. Випродували на власну руку коні, худобу, вози, збіжжа, машини і т. д., бо кождий хотів наживитися. На перебраний й оцінений Городською Управою на 500 тисяч Корон консум, який містив тільки вина, лікери та горівку, кинулася і так вже підпита товпа з баґнетами в руках, розбивала на місці баґнетом фляшки, випівала їх, а решту, що тільки міг хто забрати, тягнула до ваґонів. Дорогу пробивала собі рівнож баґнетами. Досить, що в той день знайдено біля двірця коло 80 трупів, поминувши ранених, бо що десятий був певно закрівавлений. Стрілянина по місті, як день, так ніч така, що не можна було на місто показатися та трупів позбирати.
Рівночасно приходили жовніри, заняті при тих магазинах та складах, які перейняло місто, і жадали окупу, бо инакше всі ті маґазини спалять та понищуть. Треба було оттак викупити друкарню, елєктричне заведення, кіно і проче. За саме городське кіно, яке мало дуже гарні апарати, треба було заплатити жовнірам (самі Чехословаки) 16 тисяч Корон, кождому по тисячі корон, бо було їх 16. Вже обляли були будинок нафтою, а половину приладів розібрали і поховали так, що якби ми не були зложили "гарачу", то булоби усе згоріло.
Рівночасно горів магазин з сіном, двірець та "ковельські касарні", прямо не знати було, до чого взятися. До двірця можна було приступити доперва в ночі, як відїхав транспорт. Розходилося нам про те, щоби обсадити всі маґазини на двірці. Маґазини тягнулися більше, чим на кільометер, бо були се головні склади 4-тої армії, а було там ще всякого добра доволі, мимо того, що випродано цілі ваґони харчів, а надто кождий жовнір (а було їх 32.000) дістав найменше 30 кільо муки на дорогу.
Коло тих маґазинів збилася однак така маса людей, а кождий з них був уоружений, що ніхто з міліції не хотів іти на варту, зглядно тих людей розганяти. Мусіло йти трьох тамошніх офіцирів, я і двох наших жандармів, — дуже гарних Українців — які лишилися мені до помочі, та ще один молодий студент. Ми зайшли з боку, крикнувши до товпи, щоби йшла до дому, а коли ті звернули проти нас кріси, зачали ми стрілянину. Нам не могло статися на разі нічого, бо ми були криті, а коли з тамтої сторони кількох людей повалилося, почала товпа розбігатися. Забитих було двох жовнірів Чехів, які лишилися прямо для наживи та кількох Жидів. Тоді надійшла наша міліція, з нею розігнали ми рештки людей, розставили стійки та коло першої години по півночи вертали до дому.
(Д. б.)
[Република, 24.04.1919]
(Продовження)
Коло самої Городської Управи побачив я якусь темну масу, яка рухалася, а прийшовши близше побачив полонених Українців, що вертали з австрійського полону. Одні лежали таки на улиці, другі сиділи на камені, а треті ходили. Коли я надійшов, обступили мене за хвилю (бо вже мабуть хтось сказав їм, що я городський голова) і благали помочи, бо вже в них не стало сил іти дальше.
Вертали здебільшого з Чехії, піхотою, босі, обдерті — а тоді вже примерзало. На моїх таки очах один з тих, що лежали на дорозі, дійшов.
З тими кількома, що вертали зі мною, зложили ми 200 К і зараз пішли до пекаря, збудили його, забрали весь запас хліба, розділили між полонених, а самих їх розмістили в будинку т. зв. червоної ґімназії. Рівночасно довідалися ми, що за кілька годин прийде другий транспорт, а в протягу дня перейде найменьше кілька тисяч. Всіх їх вертає з Чехії коло 25.000.
Було вже по 3. год. по півночи і я вже був так перемучений, що лишень сказав дижурному на 7. год. рано скликати засідання Управи, а сам не розбираючись положився за ліжко тай заснув.
Тому що засідання заповів я на таку ранну годину, догадалися всі, що розходиться тут про наглу справу й ціла Управа зявилася точно. Розходилося передовсім про поміч полоненим. Треба було їх примістити, одягнути й прохарчувати. Володимир має збудовані за анґлійські гроші величезні т. зв. ковельські, козацькі та Бординські касарні, будівлі, подібних яким я не бачив ніде в жадній державі. Можна там легко примістити кількадесять тисяч людей, але командант міліції, якому я наказав ще вчора їх оглянути, якpaз доніс мені, про що я й сам ще того самого дня переконався, що Мадяри, Чехи, Німці та Італійці так знищили касарні в середині, що годі їх до чого на разі вжити. Без вікон, дверей, а про столи або лавки то й не говорити. Всі залізні грубки в печах виняті, стіни обдерті, підлога позривана, а сміття, болота і нечистости, що й не згадувати. З шпиталів та аптичних складів ані знаку, хоч передали нам на папері прим. тільки один склад, якого вартість оцінили на півтора міліона корон.
Нe було ані ліжка, ані сінника або простирала, а з ліків тільки порожні фляшки, тай ті побиті. Одно розкрали й забрали з собою, друге випродали, а решту по вандальськи знищили.
(Д. б.).
[Република, 29.04.1919]
(Продовження)
Щоби повести акцію помочи полоненим пляново, поручено двом членам Управи і Українцеві Сисаєві оснувати негайно горожанський Комітет помочи полоненим. На засіданню, на якім був присутний представник від полонених — (дуже свідомий Українець з Полтави) рішено зорґанізувати до помочи робітничий відділ з полонених, бо иньших робітників годі було дістати. Коли ми обіцяли плату по 10 К. і їду — до години був уже такий відділ готовий, бо полонених найшло вже до рана понад тисячу.
Дальше заявив я Управі, що сьогодні буде оголошено афішами в Володимирі й розіслано по селах, що по наказу Укр. Національної Ради зі Львова зорґанізувалася в Володимирі Національна Рада Волині та обіймає тимчасово цілу владу. Рівночасно з тим буде оголошений стан воєнного часу, видача оружжя і т. д. Надто зажадав я від жидівської віроісповідної громади, щоби зложила до вечера 100.000 К. на покриття видатків, бо фонди вичерпані, з тим, що колиби не зложено, то я буду змушений уступити з Городського голови. На вечір заповів я засідання Комітету помочи полоненим, а на разі рішено відчинити дві воєнні кухні на устилузькім тракті, бо з тої сторони йшли полонені, та варити там картофляну зупу і каву, щоби мали люде хоч чим покріпитися. Надто вислано всі фіри з Управи на двірець по муку, зареквіровано десять меньших пекарень, доставлено їм муку і наказано пекти як день так ніч виключно для потреб Городської Управи.
Робітничий відділ мав зараз зробити порядок в одній з касарень, позабивати вікна та навезти соломи і сіна. Надто приведено до можливого вжитку червону ґімназію й там заложено притулок для хорих. Заряджено рівнож реквізицію ліжок та сінників забраних або купованих в зрабованих шпиталях. Коло полудня було вже більше чим 2000 полонених, а до вечера прибуло ще других стільки. Всі вони представляли собою відстрашаючий образ нужди, ледво волочили ногами. Того лишень дня померло з них понад 60. Падали там, де стояли а чотири фіри треба було вислати в напрямі Устилуга, щоби позбирати хорих і мертвих, які лежали по дорогах. Вмирали переважно на еспанку і то найменьше 30 до 40 полонених денно. Тревало се яких десять днів, а перейшло около 20.000 полонених. Більша часть з Херсонщини, досить свідома та говорила чудовою українською мовою.
(Д. б.)
[Република, 03.05.1919]
(Продовження.)
Серце рвалося з болю глядіти на ту нужду наших полонених. Не знаю, хто там з них вернув до дому, більше як четверта часть то певно ні. Люде були так висилені, що половина з них хоч говорила, не приймала вже жадної їжи, тільки хиба чай або каву. В Володимирі відчинили ми переходову, покріпляючу стацію, полонені мали тут оставати не довше як день-два, а опісля направляли ми їх в Луцьк, звідки можна було вже їхати залізницею дальше і де ми надіялися, що дадуть їм поміч. В Володимирі оставали лишень хорі. Таке зарядження було конечне, бо ми не знали, скільки полонених може кождої хвилі надійти, а ми вже й з тими не могли собі дати ради. З перемучення ходили ми на пів притомні, не можна було вдержати карности й порядку. Міліція допускалася надужить, реквірувала та крала сама з маґазинів та де що кому з них попало, а иньших органів не було.
Прийшло до того, що не було кому гробів на цвинтарі копати та домовин робити, а як я вже сказав, то самого першого дня треба було 60 людей ховати. Розуміється, що з крісом в руках треба було змушувати людей і орґани до послуху. Навіть до місцевого лікаря треба було вислати міліцію з приказом його арештовання, бо відказувався від лікарської помочі полоненим. Щастє ще одно, що Жиди (мабуть з страху перед погромами) зложили потрібну на видатки суму й було з чого покривати величезні, щоденні видатки.
Як уреґульовалося трохи справу з полоненими, так зачали знову до Володимира находити громадські депутації з цілої Волині, бо пішла чутка, що настала нова влада. Всі домагалися помочі, бо були се люде знищені, які недавно вернули з Росії. Успокоювалося нарід, як було можна. Треба було кождого прийняти, поговорити, йому пояснити або й запомогу яку уділити. Зголосилися майже всі властителі дібр, зарядці та иньші, які одержали лєґітимації, виставлені від Укр. Нац. Ради в Володимирі. Без такої лєґітимації не можна було носити оружя. По селах заряджено народні міліції і видавано їм в Городській Управі зброю та амуніцію. Бажали ми вдержати за всяку ціну лад та супокій, а надто скріпити владу, що нам таки здебільшого вдалося.
Навіть перший полк уланів з Кракова, який вертав з України з обозом до Галичини, не важився переїхати через Володимир без дозволу, а станув 12 верств перед Володимиром і вислав капітана з адютантом просити в Нац. Ради дозволу на переїзд. Оба вони зголосилися у мене і дістали відповідні посвідки. Розуміться могли проїхати і без них, бо були тричі сильнійші від нас, але сього вони не знали.
(Д. б.)
[Република, 09.05.1919]
(Продовження.)
В тім самім часі посилав я ще раз делєґатів в Луцьк та Сокаль і просив о поміч, бо доходили вісти, що з Грубешова наступає польське військо. І дійсно, дня 13-го падолиста прибігла до Управи громада Жидів з криком, що Поляки вже на двірці коло маґазинів. Беру з собою члена Управи Українця Озерова, сідаємо на візника і їдемо, щоби переконатися, чи правда. Вже з далека побачили ми довжезний обоз коло 200 возів, а коло них уоружених жовнірів в цивільній одежі та в конфедератках.
Зараз мене придержали, а коли я заявив, що я городський голова і командант і хочу говорити з їх командантом, — відставили мене зараз до нього. Оглядаючи се військо, якого було коло чотири сотки, а яке подобало більше на банду чим військо, стало нам трохи ніяково, а Озерів сказав, що трудно буде, щоби ми вернули. З командантом одначе справилися ми тоді щасливо. Він заявив, що обіймає владу по приказу начальної команди з Люблина, а я знову, що я вже обняв владу в імени У.Н.Р. зі Львова, з огляду на що справу вирішить оружжя, а як йому вже певно відомо, то цілий ґарнізон стоїть вже на поготівлі. Тоді зачав він виправдуватися, що вони думали, що тут нема ніякої влади і що він не хоче проливу крови, але просить відступити йому дещо з маґазинів, а він верне і ручить словом, що більше лінії Буга не переступить. Дістали тоді на три вози муки, дві бочки руму і чотири скринки кави та від'їхали в супроводі нашої міліції.
III. Гетьманська влада.
Чув я однак, що се не добром пахне, але одно мене потішало, що того дня приїхали представники Земства з Луцька і заявили, що на другий день прийде українське військо. І дійсно, коли я йшов другого дня з Управи на обід, впав як грім з ясного неба козак з нагайкою на коні на подвірє Управи і спитав по російськи, де тут голова, а коли йому вказали на мене, зажадав зараз від мене бензини для команданта города. Я йому сказав точно тими самими словами: "Командантом города є я і иншого на разі не знаю, а бензини не видам" і забрався на обід. Через яку годину вернув я з обіду і застав вже в Управі двох полковників: Хурамовича і Білавіна. Перший з них, знаний у Володимирі хабарник, приїхав як начальник Державної Варти, а другий як командант пограничної бриґади. Оба Татари з походження, а говорили виключно по російськи. З ними приїхав рівнож заступник повітового старости Поляк Мікульський. Всі вони вилєґітимувалися, подякували мені за дотеперішню працю та просили вести дальше свої аґенди.
(Д. б.)
[Република, 21.05.1919]
(Продовження.)
Тоді ми зараз зредаґували відозву до населення Волині, підписану Хурамовичом, Білавіном і мною, в якій обявлено переняття влади. При тім вивязалася цікава дискусія. Я обставав, щоб відозва була виключно в українській мові, на що мені Хурамович заявив, що він знає повіт від 10 чи 20 літ і тут по українськи ніхто ще читати не вміє, а богато і не розуміє. Сьому заперечили члени Управи Озерів і Черановський, а послідний додав ще, що про нарід можуть говорити ті, що з народом жили. Відозву видано в українській і польській мові. Полковник Білавін (тепер командант Луцька) робив вражіння серіозного чоловіка, а що знаменне, хоч не говорив, то писав досить добре по українськи. Я його попросив дати мені посвідку, щоби мене в ночі не придержали його козаки, і він написав її зараз при мені по українськи оттак: "Посвідчення. Предявник сього є дійсно Голова Городської Управи, Др. Л. Мишуга, котрий має право ходити, де йому треба та в кождий час. Полковник Білавін".
Як приїхала військова влада, зараз почалися тертя між цивільною й військовою владою. Зачалося від реквізицій. Козаки, а було їх коло 20, внесли новий заколот. Забирали від всіх, хто їм попав під руки, вози, коні, худобу і пр. Люде збіглися до Управи з жалями, а все на Україну, що їм таких людей наслала. Годі було дійти до ладу, бо що два дні приїздив инший полковник, то з Київа, то з Житомира, і обіймав владу. Старшин було богато, а війська мало. Було всього трийцять козаків і шістьдесять мужви з Державної Варти. Козаки-гайдамаки були під командою сотника Єрощука (тепер мабуть під Сокалем).
Всі маґазири і склади перейняло військо, але не мало навіть потрібного числа вартових, а міліцію розвязано. Маґазини почали розкрадати, а передовсім крали самі козаки. Навіть муки для полонених не хотіли видавати. В тій справі інтерпелював я у полковника (імени не памятаю), а сей сказав мені, що маґазини се воєнна добича. Я зазначив, що воєнною добичею булиби вони хиба тоді, якби вони були їх здобули, а охоронило їх передовсім населення і в імени населення домагаюся видачі збіжжа і муки, бо инакше не відповідаю за спокій в місті та повіті, бо збіжжа і муки треба рівнож і на села.
Рівнож заявив я, що на селах і так уже кипить, а то через безправні реквізиції зі сторони війська, бо крайно винищене населення дожидало від української влади не реквізицій, а передовсім помочі. Доперва по тім представленню полагоджено справу.
А вже найбільше далися знати козаки Жидам — тих скубали, де лишень трапилася нагода. В того гроші забрали, того трохи побили, в того купив а не заплатив і т. д. І в тім не було навіть великого дива, бо все військо, хоч як мало його було, не одержувало платні, а харчувалося своїм коштом. Власть приїхала без ніяких фондів і Городська Управа мусіла покривати всі видатки повіту. Богато давних жовнірів, які вернули тепер до дому і не застали ані хати, ані не мали жадних засобів до життя, зголошувалися добровільно до війська, але не було в що їх убрати, ані чим оплатити. Фонди збирали ми виключно з оплат за вивіз або перевіз товарів. Оплати були величезні. Два купці, які везли на чотирьох возах мануфактуру з Люблина до Луцька і через ніч заночували у Володимирі, заплатили 20 000 рублів як податок для міста. Я спротивився сьому на засіданню Управи, однак присутні там купці, члени Управи, виказали, що вони везуть на півтора міліона мануфактури, на якій в Луцьку зароблять найменше пів міліона рублів. Купці дійсно зложили наложений податок, але сталося їм в дорозі нещастя, бо зараз за Володимиром напали на них в селі люде і половину товару розграбили. Вони вернули до Володимира і дістали тут асистенцію з одного відпоручника Управи і вісьмох козаків (за яку заплатили полк. Хурамовичови як хабар 5000 К). З тої поїздки зложив нам наш відпоручник дуже цікаве звідомлення. Десь коло полудня приїхав він з козаками і прапорщиком дома.
Вїхавши в село, прапорщик казав припровадити зараз до себе старосту. А коли той прийшов, казав йому відчинити уста і вложив в них винятий з кишені револьвер. В одній руці держав револьвер, а другою витягнув з кишені годинник і сказав до примираючого з страху старости: "Гляди, старий, тепер година одинайцята з половиною. Через пів години має мені бути ось тут ціле село. Як не буде, так тобі першому ось та кулька звідси (показав на револьвер) в лоб, а після того ось тим другим (і вказав на село)". Не минуло двайцять мінут, а вже майже ціле село збіглося.
(Д. б.)
[Република, 22.05.1919]
(Продовження.)
Коли вже було досить людей, прапорщик звернувсь до них, поглянув знову на годинник і, вказуючи на купців, сказав, що як через пів години не знесуть того, що сеї ночи в тих купців забрали, так всіх їх до чорта постріляє, а село підпалить. Рівночасно шепнув щось на ухо двом козакам і ті пігнали в село. За пів години був майже весь товар. Бракувало ще щось на кілька тисяч рублів, але се мали забрати люде з сусіднього села. Вислані в село козаки вернули з трьома чудовими кіньми, а одного з них таки зараз казав прапорщик осідлати, сів на нього й дав приказ вертати. Коли їхали через Володимир, десь несподівано зявився сотник і прапорщик віддав честь та здав рапорт. По рапорті питає сотник, вказуючи коня, на якім сидів прапорщик, менше-більше ось такими словами:
"Ти ету лошадь купіл?"
"Так точно, Ваше Благородіє" — відповідає прапорщик.
"Наверно 1000 рублей уплатіл?"
"Так точно, Ваше Благородіє".
"Ну, ето врьош с... с..."
"Так точно Ваше Благородіє".
"Так пашол вон, лошадь ко мне отвести".
Всі ми сердечно розсміялися а сміявся чоловік перший раз за цілий той час.
Цілий напрям нової влади зовсім мені не подобався. Вертали зненавиджені давні хабарники, ряні Москалі або Поляки. В усіх урядах говорено виключно по російськи або польськи. На силу вдалося мені вплинути на повітового старосту що прийняв до канцелярії кілька Холмщаків, які скінчили учительські курси в Берестю, та писали гарно по українськи. З Холмщини втікало тоді богато учителів, переслідуваних Поляками, які зголошувалися до мене й просили о учительську або иншу посаду, бо не мали прямо з чого жити.
В тім самім часі приходили до мене з усіх сторін Волині молоді люде з сіл, виказувалися лєґітимаціями, виставленими ще Центральною Радою і радилися, як поширити нашу орґанізаційну та освідомляючу роботу. Але руки були нам вже в многім звязані. Нові представники влади, як військові так і цивільні, відносилися до мене в певною резервою. Найбільше болючою справою була справа негайного введення української мови по всіх урядах. Се було наше катеґоричне домагання, а я навіть зобовязався доставити їм відповідної скількости канцелярійних сил. Дійшло до того, що всі службові листки, писані по російськи, відсилав я без полагодження. Рівночасно підозрівав я їх о зносини з Поляками.
(Д. б.)
[Република, 23.05.1919]
(Продовження.)
Мені доносили люде, що бочили як ночею їздять від польського горожанського комітету їздці в напрямі Устилуга, зглядно Грубешова. Я звернув на се увагу Мікульського і нового команданта Державної Варти, полковника Останкевича (рівнож Поляка), але вони зявили, що голова комітету заручив їм словом, що ніяких зносин з польськими військами не має. Ми з сотником гайдамаків Єрощуком хотіли скликати, навіть в тій ціли довірочну нашу нараду, але вже за було за пізно. І так 19. чи 20. падолиста дали мені Жиди знати, що сотня Поляки з Грубешова перейшла Буг і ввійшла до Устилуга, наложила на місто контрибуцію та постріляла кілька Жидів. Я зараз побіг до полковника і старости і домагався якихсь заряджень та вислання стежі, на що вони не хотіли згодитися, оправдуючися, що се вісти непевні, а коли вишлемо стежу, то повстане зараз в місті переполох. Але таки зараз по моїм відході вислав Мікульський на власну руку начальника бувшої польської міліції Ґужковського до Устилугa для провірення справи. Сей вернув на другий день рано і мав донести, як мене Мікульський поінформував, що нема жадної небезпеки.
Того самого дня, саме в обідню пору, ввійшло до Володимира 400—500 Поляків таким способом, що часть зайняла маґазини і двірець та розоружила сторожу, — друга ковельські касарні, а третя з пятьма машиновими крісами ввійшла до середини міста. Якби було тільки трохи доброї волі, можна було їх ще тоді прощати, бо заворушилися всі Жиди й наші люде, а в кождого було тоді оружжя. Була ще чейже й Державна Варта, було й трохи козаків, але щож коли Мікульський заявив, що він не має інструкції на се, щоби проливати кров. Коли я побачив, що нема вже ратунку, вислав я зараз молодого студента тов. Путька до Соколя з просьбою о негайну поміч.
Польське військо, яке ввійшло до Володимира, складалося в більшій части з жовнірів Поляків з західньої Галичини та з лєґіонісгів з Королівства. Капітан, який був їх комендантом, скликав на 6. годину вечером всіх представників влади на засідання. Я трохи припізнився і коли прибув, то засідання вже почалося. Я почув ще з промови капітана стільки, що він ввiйшов на Волинь по приказу Начальної команди в Люблені як на територію польської держави. Се він заявив рівнож козацькому полковникові і зажадав від нього негайного опущення' Володимира. Козаки відійшли а полковник Останкевич лишився з Державною Вартою для охорони міста. Я зараз попросив о слово й зложив в імени населення Волині слідуючого змісту заяву:
"З огляду на се, що мимо наших пересторог представники української військової і цивільної влади не зробили ніяких заходів що до охорони міста і краю перед ворогом, вважаємо віддання ними міста і повіту ворогам Української Держави як зраду супроти Української Держави.
Рівнож заявляємо, що Волинь, яка має 85 процент українського населення, не є територія мішана, подібно як Холмщина, але виключно українська, яка яка після загально в Европі прийнятих Вільзонівських засад про самоозначення народів входить і входити мусить тільки в склад Української Держави. З огляду на се вважаємо вмашерування польських військ на сю територію нічим иншим як актом насильства, супротив якого закладаємо тут рішучий протест, який просимо передати Начальній команді та новому польському революційному правительству в Люблинї (на чолі правительства стояв тоді Дашинсьський).
Крім капітана був ще присутнім на засіданню поручник в австрійськім мундурі і сей звернувся по зложеній мною заяві до мене зі запитом, яким правом можу я складати протест в імени населення міста і Волині, коли він знає, що я "Galicyjski Rusin". А що закид його був виголошений в досить острім тоні, а я вже й так був поденервований, відповів я йому рівнож в тim самім тоні, що я навіть як Українець з Галичини маю на всякий випадок більше право до сього, щоби говорити в імени тутешнього населення, ніж він, Поляк з західньої Галичини, інтерпелювати таким способом мене, Українця і представника укр. влади, тут на нашій прадідній українській землі. Сей скочив до мене, положив руку на баґнет і з грізною міною крикнув, як смію я говорити тут таким способом до нього. Я звернувся до команданта і попросив, щоби — коли я тут взагалі до чого здався і коли вони мене потребують, так нехай мені що найменше заґарантують свободу слова та додав, що мимо того, що я свідомий сього, що я тепер зданий на ласку або неласку Вп. Панів, не можу і не відступлю від сього, до чого я зобов’язаний і уповажнений. А коли мене капітан запитав ще раз, хто мене до сеї заяви уповажнив, у відповіди на се сказав я, що заяву сю складаю в імени міста, як городський голова, та в імени української політичної організації Волині, на чолі якої маю честь стояти, а надто в імени українського запомогового Комітету Волині в імени Товариства Учительська Громада на Волині. А коли мені капітан мимо сього на внесення поручника заявив, що сю заяву приймає як заяву приватної особи, я заявив, що почуваю себе навіть особисто уповажненим на сі заяви, бо працюю тут на Волині як Український Стрілець від трьох літ, люблю той нарід і тішуся його симпатією, чого доказом нехай буде хоч би се, що мене будь що будь, бувшого австрійського жовніра вибрало місто при загальнім, рівнім, тайнім та безпосереднім голосованю на міського голову.
(Д. б.)
[Република, 24.05.1919]
(Докінчення.)
Зазначив я ще, що колиб вони схотіли доконче вислухати самі волі народа, нехай мені дадуть змогу скликати всенародне віче до Володимира а тоді будуть мати нагоду переконатися, по чиїй стороні правда. На се не дістав я жадної відповіди.
Що до моєї доби, тo капітан заявив, що може виїхати або зістався в Володимирі. Але староста Мікульський підніс, що з огляду на се, що населення в мсті несупокійне, булоб дуже пожаданим, щоб я не покидав міста. Капітан просив мене навіть, щоб я дійсно зістався, та що буду вести свої аґенди як до тепер.
Після того отворено ще доставу худоби, муки, коней для війська і богато инших справ так, що засідання тревало до 11. год. в ночі.
В Городській Управі ждала мого приходу ціла Управа. Я відчинив мимо спізненої пори засідання та подав до відома зложену мною вищезгадану заяву. Всі присутні, між ними й двох Поляків, Ґродецький тa Савіцький, моє поступовання одобрили, а Ґродецький заявив, що мимо сього, що він Поляк, вповні солідаризується з зложеною мною заявою.
На другий день рано прийшов я до старости і застав там повну залю людей. Були самі Поляки, а між ними і командант польських військ. Коли я прийшов до нього і запитав по українськи, скільки штук худоби буде йому денно потреба для війська відповів мені: "Niе rozumiem". Я думав, що дійсно не зрозумів і повторив ще раз, але дістав ту саму відповідь. Тепер я доперва зоpієнтувався. Вчора, коли я з ними говорив більше чим дві години по українськи, то розуміли, а сьогодня вже ні. Ще більше здивувало мене питання: "А Pan Doktor jеszсze nie wyjechał?" Перед кількома годинами мене самі просили остати, а тепер оттак питають. Я не дав жадної відповіди і відійшов, а по дорозі прибіг до мене Поляк-фельдфебель і заявив, що мене мають вивезти до Холму. Рівнож довідався я, що в ночі була нарада до 3. години по півночи, в якій взяли участь самі Поляки. Установили нoвy Управу повіта, а всі місця обсадили виключно Поляками, вшехпольської марки. В друкарні друкувалися вже відозви видані виключно в польській мові, в якій подавалося до відома про владу. Я прийшов до Управи, видав найконечнійші зарядження, передав урядовання Українцеві Черановському і так як стояв виїхав до Сокаля. По дорозі встyпив ще до школи та лишив 6000 Кop. на платні учителям. З Сокаля думав я дістати військову підмогу, не булo там однак ані відповідного числа жовнірів ані амуніції, бо вислали всьо нa равський та львівський фронт.
22. листопада заняли Поляки Володимир. Від сього часу дістав я кілька листів з Володимира. Ті школи на Волині, в яких учили тамошні Українці істнують дальше. Поляки безпощадно все реквірують, з сіл позбирали все збіже і худобу. Рівнож вивозять з Володимира величезні склади всілякого рода амуніції, полишені бувшою австрійською армією, машини, склади телєґрафічних та телєфонічних знарядів і т. д., словом майно, якого вартість представляє сотки міліонів — страти для української держави необчислимі, а все через гетманську владу, яка насилала людей чужих, що зрадили нapiд і державу.
[Република, 25.05.1919]