Кено, Ремон. З жінками по-доброму не можна. Ірландський роман Саллі Мари / Фіктивний переклад з англійської Мішеля Преля; переклала з французької Ярина Тарасюк. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2019. — 256 с.
Обкладинки французького та українського видань роману Ремона Кено
Ви спитаєте мене: «Що є між любовʼю та смертю»? «Все і нічого» ‒ відповім я. Все ‒ бо ми не тільки любимо і помираємо, і нічого, бо ці два стани є справжніми станами, наближаючись до яких, розумієш всю повноту життя, власне вони і роблять життя життям ‒ не більше і не менше. Якщо стиснути ідею роману Ремона Кено «З жінками по-доброму не можна», то вона звучатиме саме так, тільки слово любов, тут, у цьому сюжеті, чутиметься невиправдано патетично.
Кілька слів слід сказати безпосередньо про автора, імʼя якого в Україні ми чуємо вкрай рідко. Ремон Кено (Raymond Queneau), 1903–1976 роки життя, французький письменник, поет, есеїст, перекладач, великий ілюзіоніст в історії французької літератури. Співзасновник експериментальної Майстерні потенційної літератури, співробітник видавництва «Ґаллімар», а від 1951 року — член журі Літературної премії імені братів Ґонкурів. Автор романів «Пирій», «Зазі в метро», «Радість життя», «Сині квіти», «Політ Ікара» та іншої великої прози, поетичних збірок, досліджень з теорії літератури.
Роман «З жінками по-доброму не можна» уперше було опубліковано 1947 року. Тоді авторство роману було приписане не Ремону Кено, а Саллі Мари і зазначено, що французькою його переклав Мішель Прель. Згодом ці інспірації письменника були усунуті і світ дізнався, хто насправді є автором роману про ірландське повстання у британському Дубліні 1916 року, на Великдень.
Ремон Кено, автор роману «З жінками по-доброму не можна».
Героїчна боротьба ірландців за свою незалежність, їхня непоступливість, відчайдушність та винахідливість не може не заворожувати. У різних видах мистецтва ‒ від поезії до кінематографу ‒ створено цілу шерегу сильних творів. Чого вартують лиш фільми режисера Стіва МакКвіна «Голод» чи Кена Лоача «Вітер, що гойдає верес», поема Вільяма Батлера Єйтса «Великдень 1916 року»… У згаданих творах напруга почуттів, рваний ритм життя, яке в певних героях не втримується і все ж рветься, робить їх дуже діткливими, по-серйозному великими. Від тертя героїв об життя тут викрещуються такі метафори, що їх поети проголошують нелюдським голосом: «Народилась краса страшна».
Та слід чесно сказати, що посеред такої, глибоко посвяченої у згадану тему літератури, існують ще тексти, які намагаються говорити про складні драматичні речі з посмішкою, яка чи то увиразнює, чи то знімає різкість поставленої проблеми. Усе залежить від очікувань читача, від того світогляду, з яким він приступає до читання. Мова, власне, йде про роман «З жінками по-доброму не можна». Це твір, сюжет якого розгортається наче на краю прірви, у ньому щосекунди відчувається присутність смерті та великої пристрасті. Ці два провідники, що вводять людину в справжнє життя, сплітаються тут у жаский вузол, розплутати який береться автор. Та він завжди посміхається собі у вус, наче Бог, бавиться зі своїми героями, підкидаючи їм випробування.
Отож драматична лінія роману розгортається у Дубліні, де група завзятих ірландців забарикадувалася на пошті, вигнавши перед тим всіх жінок на вулицю, а чоловікам просто прострелившили голови, бо їх неприємно вражало гасло, що вигукували працівники пошти: «Боже, бережи короля!». Такий кривавий початок роману освітлює все те, що відбуватиметься далі. Та враз динамічно закручений сюжет, з розливами британської крови, переривається голосом з кабінки у жіночій вбиральні, де в час захоплення пошти опинилася молода симпатична працівниця цього відділення. Вона чує постріли і не може збагнути, що ж таке трапилося в цьому спокійному місці?
Та до неї ми ще повернемося, а зараз трохи про самих ірландців, враження про яких може скластися не найкраще, з огляду на те, скільки крові вони пустили вже на початку роману. Це здебільшого молоді, доволі емоційні хлопці, переважно мешканці сіл, які в складних життєвих ситуаціях звертаються не лише до християнських святих. Вони знають, що таке голод і біда, та вони знають і що таке радість життя. Це ті люди, у традиції яких є момент поклоніння каменю:
«Коли спека затягувалася, як тепер, і ми гинули з голоду, і не було вже нічого, тоді брали камінь, обходили з ним острів, особливо біля піщаних берегів, і він ніколи не підводив: небо темніло, кораблі збивалися з дороги, і на другий день ми збирали уламки та все інше: бляшанки з консервами, астролябії, великі кружалі ґрюєру, лічильні лінійки...».
Цей міфологічний момент в романі рятує читача в тому плані, що дає достеменне розуміння, з ким йому доводиться переживати фабулу, хто ці люди, які так безцеремонно поводять себе з підданими короля, заливаючи їхньою кровʼю землю. Такі короткі відсилки в історію повстанців значно увиразнюють їхні образи, дають дуже відчутний запах людського дуалізму. Є поголос про те, що ірландці не піддаються психоаналізу. Ремон Кено тут, у романі, спробував міркувати про дуже специфічну душу цього народу: «Ірландський розум, як відомо, не вписується в межі картезіанської логіки, як і логіки експериментального методу. Він не схожий ані на англійський, ані на французький, але споріднений з бретонським, що базувався на “інтуїції”». Читач лиш згодом збагне, з якою метою автор так скрупульозно акцентує на певному «алогізмі» повстанців, на їхньому житті, що живиться насамперед чуттям.
Та повернімося до симпатичної англійської дівчини, що долею випадку залишилася у приміщенні пошти, «застрягла»” у вбиральні. Її знаходять повстанці і починається найцікавіша романна інтрига, яка заводить цих блукачів життя у такі психологічно-любовні нетрі, що й годі уявити. Отож її звати Ґерті, у неї дуже зграбна фігура і дивовижно блакитні очі, коли вона затримує свій погляд на котромусь з ірландців, то від цього йому «штрикає десь біля сечового міхура». Та вони, бодай на початках цієї несподіваної «зустрічі», не можуть один перед одним не показати підкреслену зневагу до цієї англійки, і тут потрібно віддати належне перекладачці Ярині Тарасюк, яка зуміла відпрацювати мовні відтінки, що власне в мовних потоках роману грають важливу роль. Лиш вслухайтеся, як мова може передавати емоційне ставлення:
«Якщо вона нічим не завинила, то якої холери ця недолуга бабера, яка називає себе поштаркою, стирчала у вбиральні? Га? Що вона робила в тому клозеті, ця інґлішацька нікчемдушна лярва?».
Ярина Тарасюк ― перекладачка роману Ремона Кено «З жінками по-доброму не можна».
Та згодом мова ненависті разом з відчуттями перейде в мову пристрасті, потрібно лиш дочекатися, коли смілива Ґерті опанує ситуацію та почне водити повстанців довкруж пальця, використовуючи ситуацію по максимуму. Ірландці тут ― прості хлопці, які звикли до таких самих дівчат, яких вони запліднювали, незважаючи на їхню вроду чи її відсутність. Їхні дівчата були просто близькі їм по крові, вірили у тих богів, що й ці хлопці, вірили у їхній спільний камінь, що приносить щастя, і це вже було підставою для стосунків. Та тут «селюки» наштовхнулися на щось винятково інше, чого вони ніколи не бачили.
Ремон Кено дуже уважно проводить паралель між одягом ірландських дівчат, який строго приховував їхні тіла від поглядів чоловіків та відкритим вбранням Ґерті. По цій темі роману можна було би написати цілу студію про сексуальну революцію. Насправді Ґерті просто розливає довкола себе сексуальність насамперед своєю жіночою сміливістю, яка збиває з пантелику повстанців. Вони не можуть втямити, ― як жінка, мізки якої кожної секунди можуть опинитися на протилежній стіні, дозволяє собі глузувати з них, з тих, хто повсякчас здатний натиснути на гачок. І ця тривожність також розлита в тілі роману. Крім того, Ремон Кено дбає про загальну атмосферу романного еротизму, де навіть нелюдський світ антропологічно сплітається тілами:
«Безхмарна ніч обхопила сліпучий місяць своїми чорнющими стегнами, а патли її сузір’їв ледь ворушилися від подуву класичного Ґольфстрімівського бризу <…> Коли западає така дзвінка тиша, то завмирає серце. Або щось нижче, ближче до органів злягання. О, піднесена музико сфер! О, еротична могутносте подвійних космічних кліщів, послаблених гравітаційним і фатальним стремлінням світу до небуття! На лискучу і прозору поверхню тиші падали одна за одною солоні кришталики Ґертиних сліз».
І в такий спосіб, утримуючи увагу читача, Ремон Кено переводить обʼєктив від боївкарів до кімнати, де тримають Ґерті. Час і події настільки стиснуті, наче натужна пружина, що ось-ось розпружиться ― і весь романний світ полетить сторчголов. На одному її кінці любовний шал, на другому ж ― криваві перестрілки бритів із повстанцями, які короткими чергами з вікон пошти пробивають собі дорогу у вічність, у героїзм. Але там, на другому кінці їхнього короткого життя вони чують закличний голос ніжної плоті Ґерті. Їм доводиться робити непростий вибір, у перервах якого вони смакують віскі та рибними консервами, провадять короткі прості розмови, які дивують своїм екзистенційним наповненням. Бо де ще може поставати екзистенція, як не на межі пристрасті, смерті та життя? Ну ж не в підручниках з філософії їй бути, де лише тіні слів і більш нічого.
Повстанці перемогли свою смерть героїзмом. Але чи вони переможуть людську памʼять про себе як про тих, хто піддалися одвічній спокусі. Та не вони перші, не вони й останні. І не такі сталеві ламалися. З голови не йдуть рядки Франкової «Притчі про красу», де головний герой Арістотель в кінці підсумовує:
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя ― жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець».
Ці теми «непорозуміння» між тілом та духом яскраво розвинулися у добу літературного модернізму якраз у Франції, тут добре згадати Анатоля Франса, його роман «Таїс», де тема конфлікту та примирення в людині людського та трансцендентного постає у всій своїй повноті. В українську літературу ця тема увійшла також через французьке письмо, власне через велике захоплення Валерʼяна Підмогильного творчістю згаданого вже Анатоля Франса, рядки з роману якого український автор бере епіграфом до свого твору «Місто». Отож Ремон Кено в жоден спосіб не порушив традицію своєї літератури, виводячи на перший кін роману людину, яка бореться зі своїм сумлінням, яка страждає, усвідомлюючи всю його ілюзорність і все його піднесення.
05.04.2019