1.
Його серце спинилось і перо випало з безкровної руки...
Перо плаче. На папір лягають чорні росинки літер. Вони як згорілі зернята. Чи ж є сила оживити їx і воскресити кількома словами його образ, дорогий, незабутній образ срібловолосого Василя Івановича?..
Прийшов березень; десь плаче стара береза. В кімнаті порожньо і холодно, а по шклові вікна котяться криштали сліз весни, що в шумі великого міста, на бульварах і в парках, гуляючи губить свою чесноту і породжує білі підсніжники і синьоокі фіялки. Hа них ще сніжинки тремтять...
Весна. Серце щемить від туги, болю, печалі і тягнеться в ньому смужка крові, як лебедина пісня на голубому озері. Чи Ви чули на зорі голос конаючого лебедя? Він безсило б'є крилом, спускає його в прозору воду, де жовтіють лілеї, скобоче дзьобом, перебирає перебиті пеpа мов струни арфи...
Весна. Брунькують дерева, горять зелепушки, на гілках грають птахи, а по стежках журкотять струмки. Весна. Життя. Вічність. В синьому флянконі неба цвіте золотий безсмертник. А він — Василь Іванович — заснув тихо, спокійно, з леготом усмішки на устах і його срібловолосого Василя Івановича вже немає і вже ніколи його не буде. Його серце спинилось. Так спиняється годинник, але пружинку годинника можна накрутити, серце ж не примусиш битись, воно спиняється назавжди.
Плач перо, плач. Його серце спинилось і ти випало з безкровної руки...
2.
Новеля починалась так:
В кімнаті пахло чебрецем і сохло клечення. Це було на Зелені свята. А сьогодні Наталі читає листа з незнаного Тиролю, а від нього талож пахне чебрецем і плями винограду тінню лягли на даті. Видно його рука дрижала, коли писав це, бо на її квіточках вій іскряться хрустальні росинки. Він і там пригадав Зелені свята і тому поклав між списане листя розпромінену стеблинку тирольського чебрецю, що дихав чумаками і задніпрянським степом.
Читала. Вірші шептала молитовно і цілувала цей далекий лист і дивно між рядками кучерявих слів проступало йoгo лице таке ластовине й чубате. Він дивився їй прямо в сині очі, а довкола гоготів вітер, як тоді, в той серпневий день їx розлуки на залюдненому пероні і т. д.
Закінчивши читати новелю, Василь Іванович підніс сиву голову і мов з мармуру різьблене, перетяте зморшками його лице розпогодилось лагідною усмішкою. Він розгладив білі вуси та русяву борідку, а олив'яні, з лукавими вогниками, очі вже дивились кудись за вікно, де в океані блакитних волошок рокотів літак. В цю хвилину він був схожий на старого моряка.
Надворі голубів серпень...
— Друкуйте, — благословив Василь Іванович і потис руку. — Донбас йде в літературу! Що? Тільки навчіться капелюх скидати перед дверима. У Львові вже Европа...
3.
На трибуні клюбу кошлатий сучасник воював тінь Миколи Гоголя. Василь Іванович сидів на кріслі першого ряду, витер хусткою піт з чола і уїдливо завважив:
— А мертві душі живучі...
4.
Лисий професор в окулярах зійшов з тієї ж трибуни.
— Шкода — сказав Василь Іванович. — Говорив професор про мову, а наголоси — один жах. Мова наша збагачується з невичерпних джерел діялектів. Словотвори теж вітаю...
Ідучи з клюбу заговорили про зелену Буковину та Ольгу Кобилянську.
— Прекрасно описала землю. Треба так описати небо.
Зайшла мова про мову.
— Кресалка мені подобається. Слово добре і буде жити. Для чого польська запальничка, або російська заживалка, коли ще у козаків Січі Зіпорозької було кресало, а ми його вклали в машинку. Кресалка! Слово — стравоноска теж добре. Тільки думаю не прищепиться. А взагалі старайтесь не видумувати слів, а користайтесь з відомих. Є прекрасні слова, що грають і світяться, пахнуть і чарують. Візьміть Тараса, або Лесю, або нашого Івана, або Михайла. То великі майстри слова...
5.
— Як здоров'я? Щo нового написали?
— Дякую, Василь Іванович. Написав новелю "Життя". Хочу дати до неї епіграф. Зміст такий — все народжується з лона землі і все повертається в теж лоно. Земля мати життя. Хочу латинський афоризм.
— Для чого ж латинський? Кpaще візьміть з Івана щось підхоще. Хоча б ось це: — Земле всеплодющая мати...
Професор Юрій: — У Франка "Земле моя, всеплодющая мати.
Василь Іванович: Можна замість моя поставити риску.
...Новеля друкувалась з цим епіграфом.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 29.03.1944]
(Докінчення)
6.
— Як живуть шахтарята? Коли ж вони з біса вийдуть на сонце?
— Не знаю, Василь Іванович. Вам видніше. Ви, можна сказати, на капітанському мостику.
— Ви самі проштовхуйте. В житті треба завойовувати. Хай вічно сокири співають!
Василь Іванович сміється. Тисне руку. На серці зоріє. Він оптиміст. Не можна уявити його без цієї лагідної усмішки. Щирий і вічно сонячний добряга.
7.
Кімната Видавництва. Сіра. Василь Іванович за столом, як стерновий за кермом. Глибоко-синій погляд сягає вдалечінь.
Розмова пливе як річка. Перебираємо безсмертні душі Пантеону клясичного письменства.
— Все, що пишемо, переспів оспіваного в книзі життя...
— Ви маєте на увазі Біблію? — питає Василь Іванович.
— Так.
— Скарбниця думок! Я хотів би купити Біблію. Ви маєте Біблію?
— Маю.
— Продайте, куплю.
— Не продам, то пам'ять пo мaтepi.
— Прекрасна пам’ять. Пам'яті не купую. A де Ваша мати?
— Не знаю, де тепер моя старенька — сина нема. Війна розлучила нас.
— Не журіться! В житті немає нічого безконечного. Війна теж скінчиться. Поїдете на Україну, зустрінете свою матір. Не журіться!
8.
Пестра вулиця. Зустрілися. Василь Іванович з паличкою в руці, з течкою в другій. Усміхається.
— Звідки Вас ще несе?
— Був у Преображенському храмі, слухав проповідь о. Костельника. Про Біблію Старого і Нового Завіту говорив...
— Якщо цікавитесь біблійними темами, прочитайте Василя Великого. Його Митрополит Андрей Шептицький видав.
Взяв під руку. йшли сонячним берегом вулиці. 3 будинків під ноги падала крилата тінь. Hа вулицях шаленів рух і ревіли танкові мотори.
Говорили про поезію.
— Оце читаю вірші. Відомий поет написав книгу ліричних сонетів.
— Старий завжди був ліриком.
9.
На квадратовому листку календаря цифра 8 Березень.
— Вітаю Вас з Янголом, завтра день Тараса.
— День мого народження дев'ятого, — іскриться Василь Іванович і добродушно усміхається: — Янгола буду ловити дванадцятого, в неділю. Ви теж! Дивно, як це ми з вами в один день з Тарасом родились і в один день з ним христились. А чому вітаєте сьогодні?
— Бо завтра може буду десь далеко.
— В житті, як на довгій ниві, все може бути. Бажаю Вам успіхів, ловіть царівну богиню. Ростіть здорові. Пишіть побільше. Ви вже навчились капелюха скидати перед дверима. Правильно! Европа у Львові...
Вічно зелена усмішка цвіте на лиці Василя Івановича.
10.
Живчик завмер 13 (число Миколи Хвильового).
Кажуть прийшов Василь Іванович до дому, ліг і заснув вічним сном. Професор Юрій вже його бачив.
— Василь Іванович лежить спокійний, ось-ось розкриє очі, засміється і встане...
Та ні, серце йому спинилось. Так спиняється годинник, але пружинку годинника можна накрутити. Серце ж не примусиш битись, воно спиняється назавжди.
Плач перо, плач. Його серце спинилось і ти випало з безкровної руки...
11.
Mepтвe серце провожали тисячі живих.
— Мої ровесники відходять, — бренів тугою голос Петра Карманського. — Ще в неділю був у нього. Він читав мої сонети...
Гоготів холодний різький вітер. Як тоді в той серпневий день зустрічі. Небо хмарилось.
На чорному жалібному возі дрижав янголик.
Серед громади ішла жінка, на її квіточках вій іскрились хрустальні росинки. На обличчях скорбота...
На спущену в могилу домовину впали куски березневої землі. Домовина застогнала і стихла. Десь в гілках дерев одізвалася пташка. В небі пронеслися бомбовики. На станції вирушаючи вдаль крикнув паротяг. Вдолині гомоніло, вірувало місто. А тут — земля всеплодючая мати, приняла його в свої обійми поруч з Іваном Великим. На могилі Франка, як символ, гранітні каменярі крушать камінну скелю...
А довкола весна. Брунькуються дерева. Горять зелепушки. Hа гілках грають птахи, а по стежках журкотять струмки.
12.
Весна! Життя! Bічність!
В синьому флянкові неба цвіте золотий безсмертник і сипле на землю теплі пелюстки. А він заснув тихо, спокійно з леготом усмішки на устах і його, срібловолоcoгo Василя Івановича нема і вже ніколи його не буде.
Зараз надворі ніч. Накресливши в небі золотожару параболу пронісся y світах метеорит і впав на землю.
Плач перо, плач. Ти випало з його безкровної руки.
Він відійшов, як лист у вічність...
[Львівські вісті, 30.03.1944]
30.03.1944