Цьогорічна весна приходить на американський континент із запізненням, хоча зима була м’якою і не надто сніжною. Бували й бувають лютіші, але навіть дикі гуси позалишалися біля водоймищ. Відчули, що зможуть перезимувати тут. Протягом зими смикали жовту перемерзлу траву на травниках і футбольних полях. Інколи кудись відлітали, ґелґочучи, але знову поверталися до улюблених місць. Ключі диких гусей, що летіти паралельно лінії горизонту при заході зимового сонця, виглядали двома тремтливими лініями, які зашнуровували день і ніч. Інші птахи? Можливо, ховалися по кущах за кучугурами піску, насипаному перед океаном, а, може, перелітали у південні штати? Залишилися також мартини і чайки, яких частіше можна побачити на електричних дротах, аніж при березі океану, – хоча ні, ці професійні рибалки, навіть з крижаної води затоки тягнуть рибу. Крига до затоки допливає з верхів’я річки Гадсон – тому, стоячи на крижині, дзьобатий мартин пильно вдивляється у водяну товщу.
Очікування тепла, зміни пори року, переходу зими на весну – зрідні стану переродження. І на моєму острові з початком квітня з’явиться сила-силенна птаства, а інколи, злетівши з болотяних зарослей, пропливуть літнім небом білі чаплі.
На станції сабвею, з якої доїжджаю до порома, останнім часом пробудилися від зими білки й птахи. Надійшла відлига – потягнуло теплом з Атлантики, але короткотривалим, непевним, зрадливим. Спочатку рейвах зчинили білки. У них розпочалося весняний гін. Сірі, вертляві бігали по стовбурах дерев, перескакували з гілки на гілку, і ця весільна гра, шлюбна забава, привертала увагу очікуючих потяг. Так тривало кілька днів, а потім білки заспокоїлися і, очевидно, поховалися по своїх дуплах. Природний інстинкт примушує їх гасати одне за одним, покусувати хутро, спарюватися.
Якогось дня я зауважив, що на одному з дерев, вирослих на похилому пагорбі цієї станції, бо – надземна, з’явилося гніздо. Біля нього пурхали чорні із зеленим відливом, як колись лавсанові костюми, дрозди. А під металевими станційними дашками воркотали голуби. Тими блатними місцями вони не поступаються нікому і щороку в них там гнізда. На одному й тому місці. Просто колись їх зайняли і нікого іншого не впускають.
Навколо станції по вулицях – ростуть величезні платани. Облисілі стовбури яких, гладкі, наче вони скинули з себе зміїну шкіру. У високих верхів’ях платанів жодного гнізда. Зависоко?
Але ж ось у височині проглядається повільний королівський політ яструба. Розпрямивши широкі крила із зубчастими закінченнями, хижак, наче планер, ловить потоки повітря. Коло за колом, коло за колом кружляє – чи не висліджує когось? Так високо не залітають ні голуби, ні шпаки, ні горобці: висота – це королівська привілея червонохвостого красеня.
Прибуває потяг – і станція порожніє. Разом з білками, дроздами і воронами залишаються власники бакалійних магазинчиків та ще сабвейні працівники в білих шоломах і жовтих з білими смугами жилетах, які щось підремонтовують, ходячи вздовж полотна. На колії завжди є щось для ремонту чи заміни: то лампочка вигасне, то плитка відвалиться, то накидають сміття поміж шпали. З вікна потяга, минаючи лісисті частини острова, видно, як групки дерев стоять майже по котики у воді. Весняні підтоплення, внаслідок збурення підземних вод, які шукають собі виходу на поверхню, нагадують малі озерця. Десь прошмигне, завезена на острів, дика козуля й сховає за сіруватими стовбурами своє брунатне тіло.
Кожного разу, приходячи на станцію, дивлюся за тим гніздом – чи не зруйнували, бува, білки? Ні, гніздо на місці. Втулене поміж двох кріслатих гілок.
Якось дивно це уживається в місті, заваленому хмародерами, однак острів зберіг закутки незайманої природи.
Через кілька днів я знову стояв на цій станції. Потяг – спізнювався. Наступний – як показувало електронне табло, прибуде за хвилин дванадцять. Знову був час для спостереження. Я заховав свій телефон, щоби не спокушатися фейсбучними новинами. Зранку знову прохолодно. З океану дме зимний вітер. Я бачу, як хитається на вітрі разом з деревом те гніздо. Воно поки що порожнє. Взагалі кудись подівалися птахи і білки. Біля гнізда нема жодного птаха. А може, це минулорічне гніздо? Тобто минулого року тут висиділи своїх пташат, а цього – знайшли собі інше місце? Мабуть, що дрозди чи кардинали не хочуть відкладати яйця в чуже. А можливо – як тільки потепліє, то тоді архітектори цього будинку на вітрі з’являться й обживуть його?
Потяг здалеку, світячи фарами, наближався до станції. На платформі більшає пасажирів. Їдучи вздовж прибережної лінії Нью-Йоркської затоки, мені не йшло з голови оте гніздо. Воно схоже було на кошик, сплетений з різноманітних гілок, з принесеним в дзьобах для утеплення, минулорічним листям, котрого достатньо залишилося під деревами. Можна було доуявити, як зранку сонце вмощується туди на певен час, а поночі вкладається – місяць. Іще одне подумалося: що ці птахи настільки невибагливі, що їм не шкодять навіть прошмигаючі щодесять хвилин потяги, від яких кришаться з-під коліс іскри, а від вібрації дрижить металевий дашок станції.
Потяг, погойдуючись, доїжджає до берега затоки, що відкривається раптово – наче ви вламуєтесь в чиїсь двері. Позаду, праворуч, залишається, застиглий в стрибку від берега до берега, міст Верразано, цегляні квартали Бруклина, а ближче до залізничного полотна стоять на рейді танкери і суховантажні судна. Вздовж берегової лінії – промислові забудови, серед яких часто трапляються звалища автомобілів, ремонтні майстерні, міні-депо для вагонів сабвею та спеціальної техніки.
Ще трохи – і пташина оркестра залиє повітря острова симфонією звуків, а безпомильна пташина мова скаже нам, що весна надійшла. Чіпляючись поглядом за сіруваті хвилі, не йшло з голови оте одиноке й порожнє гніздо, яке може впасти при пориві вітру, або ж скинуть його, граючись, вертляві білки.
Хотілося, щоби у ньому, тут, при сабвейній станції, все-таки зародилося нове життя.
Побачимо.
30.03.2019