Василь Ciмович був надто живою людиною, щоб замикатися в своїм науковім кабінеті й віддаватися виключно студіованню улюбленої спеціяльности. Та коли б він і хотів був працювати тільки в ділянці чистої науки, то не міг цього робити з огляду на обставини українського національного життя, які вимагали від кожної людини, чуткої на щоденні потреби цього життя, спішити заткнути ту чи іншу прогалину. А втім і особисте життя Покійного склалося так, що він не мав ані часу, ані потрібного спокою для стисло наукової роботи. Вибух першої світової війни зрушив і його, як багатьох інших, з місця, і від того часу довелося Сімовичеві кілька разів зміняти осідок та братися за працю, яку накидали обставини — учительську або редакторську. Оттак Покійному довелося все життя діяти на прилюдній арені, виконуючи ролю громадянина-просвітника. І своєю живою вдачею та широкими зацікавленнями Сімoвич добре надавався до такої ролі.
Вже в початках своєї письменницької діяльности, бувши в університеті у Чернівцях, віддається Сімович живій просвітній діяльності громадянського напрямку, намагаючись дати українській молоді цікаву й повчальну лектуру. Він провадить спеціяльну "Бібліотеку для молоді", перекладає твори світової літератури (Л. Tолстой "Відродження" й ін.), пише вступи до видаваних за його редакцією книжок ("Про життя й літературну діяльність Молієра", "Про грецьку трагедію" тощо). A рівночасно пильно студіює в університеті українську мову під проводом С. Смаль-Стоцького та стає його найкращим і улюбленим учнем, майбутнім наступником на катедрі. А покищо, скінчивши університет, молодий учений учить української мови й літератури в учительській семінарії. Сам добре володіючи українською літературною мовою, Сімович виступає гарячим проповідником її правильности й чистоти в шкільнім навчанні та в пресі. Обурювали його до глибини душі недбайливе, неохайне ставлення і громадянства, і педагогів до справи радної мови. І перша друкована наукова праця Покійного присвячена була саме цьому болючому питанню. Я маю на увазі його статтю "Декілька слів про науку граматики української мови в наших середніх школах", написану з нагоди появи української прагматики Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера й друковану в журналі "Наша Школа" 1911 р., кн. 3. Це була праця не сухого спеціяліста, а живого науковця-педагога. І таким ученим громадянином був Сімович усе своє життя.
Покликаний "Союзом Визволення України" підчас першої світової війни до кермування просвітньою справою в таборах полонених вояків-українців російської армії, Cімoвич розгортав широку педагогічну діяльність, спершу у Фрайштадті в Австрії, а опісля в Німеччині. Він не обмежується тільки самою учительською діяльністю, але й організує гуртки полонених для видавання власними їх силами часописів і книжечок, кермує ними гуртками, вчить на практиці провадити журналістичну і видавничу та редакторську роботу. Викладаючи перед масовими слухачами з усіх кінців України, Сімович плянує подати їм граматику не як збір сухих приписів, а як найживіще, як нийприступніше, послугуючись численними цитатами, вибраними з творів найчільніших українських письменників, та звертаючи у вагу на діялектологічні, говіркові відміни, які існують у різних сторонах України, щоб таким чином показати слухачам на прикладах з їх власних говірок закони розвитку мови й виробити в них свідоме відношення до літературної мови. Щоденне єднання і в школі, і поза школою з земляками з найрізніших закутків України багато допомогло Небіжчикові вив'язатися якнайкраще з нелегкого завдання сполучити популярність викладу з його науковістю. В результаті цього єднання вийшов прегарний нарис української граматики, складений руками полонених у таборовій друкарні у Раштадті 1918 р. Пізніше (в 1921 p.) нарис цей появився у другому, перегляненому й розширеному виданні накладом Української Накладні в Берліні. Крім граматики для українців, опрацював Сімович у цьому часі ще й oкpeмий нарис української мови для чужинців німецькою мовою. Українська граматика — це основна наукова праця В. Сімовича, присвячена українській мові. На спеціяльні наукові праці, присвячені якійсь окремій темі українського мовознавства, йому тоді просто не оставило часу та, правду кажучи, не було й де їх оголошувати через підупад українських наукових видавництв за війни. З популярних річей, оголошених Сімовичем підчас праці в "Союзі", слід згадати розвідочку про Шевченків "Великий Льох" та короткий огляд української літератури, що їх видав "Союз". Довгі роки доводилося Сімовичеві займатися саме такою просвітньо-громадянською діяльністю. Якого роду була ця робота, оповів він сам у своїх споминах про "Таборові видання" (празький "Книголюб" 1917 р., кн. 1) та про "Союз Визволення України" в календарі "Дніпро" на 1940 р. Перейшовши з Фрайштадту до Німеччини організує він і там просвітнє життя по таборах з доручення "Української Військової Місії для справ полонених українців у Німеччині". Яка це була тяжка праця, свідчать прецікаві його спогади в календарі "Дніпро" на 1939 рік під наг. "Перед двадцятьма роками". Для потреб полонених складає він тоді популярну брошуру "Як стати по українському грамотним" (Зальцведель, 1919 р.). З ліквідацією Місії стає Сімович редактором видань Української Накладні у Берліні. Під його доглядом та з його передмовами виходить у 1920-23 р.р. ціла низка більших і менших творів найрізнішого змісту. Найповажніші з них — це великі життєписи з характеристикою творчости письменників: Івана Франка (вступ до третього видання "З вершин і низин") та Богдана Лепкого (при першому томі його вибраних писань). Це праці, що їх ніяк не може поминути український літературознавець. Крім того накладом катеринославського "Українського Видавництва" вийшло в Ляйпціґу в 1921 р. його народнє видання "Кобзаря" з життєписом Шевченка, численними докладними коментарями і вступами до більших поезій.
З наладнанням життя української еміґрації в Чехословаччині переноситься Сімович до Праги, де від грудня 1923 р. стає професором української мови в Українському Педагогічному Інституті. Це дає йому змогу, поза педагогічною діяльнicтю, зайнятися нарешті і спеціяльною науковою працею. І ось, крім викликаних потребами навчання у високій школі підручників для студентів — "Нарис староболгарської граматики" (1929 р.) та "Хрестоматії" і пам'ятники старої української мови" (1932) — виходить ціла низка спеціяльних наукових розвідок, присвячених різним питанням української мови (лексика, фонологія, ономастика, правопис), які висувають автора на чоло українського мовознавства:
1924 р. "На теми мови";
1927 р. "Латинка для нашої бібліографії";
1928 р. "Українське "що";
1929 р. "Історичний розвиток українських здрібнілих та згрубілих хресних чоловічих імен із окремішньою увагою на завмерлі суфікси" та "Українські йменики чоловічого роду на -о в історичному розвитку й освітленні";
1930 р. Спроби перекладу Св. Письма у творах Галятовського;
1931 р. Граматика сляво-рутена М. Лучкая (Slavo-ruthena) та "Українські чоловічі ймення осіб на -но";
1932 р. Правописна система М. Драгоманова й Zur Frage е-о im ukrainischen;
1933 р. "До морфології українських прикметників" та "Йосиф Іречек і українська мова".
Проживаючи в Празі, бере В. Сімович діяльну участь у праці над "Українською Загальною Енциклопедією", де, крім звичайних дрібних статейок до різних гасел своєї спеціяльности, дає у відділі, присвяченому Україні, до речі, складеному при його найближчій участі, три стислі, але повні змісту огляди української мови, граматичних дослідів над нею та історії українського правопису. На жаль, ліквідація Інституту перериває цю плідну наукову діяльність. Шукаючи заробітку, Сімович переїздить до Львова на редактора видань "Просвіти" — журналу "Життя і Знання" й популярних книжечок Товариства. Ця робота забирає у нього буквально ввесь час, не даючи змоги віддатися спеціяльно науковій праці. Від 1933 р. до вибуху другої світової війни Сімович зайнятий майже виключно редакторською та коректорською роботою. Він дуже уважно редагує часопис, справляючи мову авторів, часом до непізнання, учачи таким чином молодь зачатків правильної української літературної мови. "Життя і Знання" під його кермою стає цікавим журналом, який заслужено займає поважне місце в українській популярно-науковій літературі. Редактор містить у ньому масу своїх речей, а крім того видає окремими брошурами розвідочки про Шевченка, Федьковича і Франка. Та при всій цій утяжливій праці не занедбує Сімович наукової роботи, яку провадить у Науковому Товаристві ім. Шевченка.
З наукових праць цього періоду слід згадати:
1934 р. "Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини";
1936 р. "Про поголоснене українське "Л",
1937 р. "Das unbertonte ukrainische "e" kein selbständiges Phonem?";
1938 p. "Проблеми гармонії складів у морфології слав'янських мов";
1939 р. "Дещо про Шевченкову архаїзовану "мову" та "Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог".
Крім того за його редакцією виходять: 155-й том "Записок Наукового Товариства ім. Шевченка" і три книжки нового наукового журналу Т-ва Шевченка, призначеного для широкого громадянства "Сучасне й Минуле". Не вичисляю тут ні рецензій, навіть на наукові праці, ні статтей, міщених у щоденній пресі ("Діло"), в журналах ("Назустріч", тощо), але не можу не згадати його популярної брошури "Українська література" у вид. "Самоосвіта" 1934 р., його матеріялів і споминів про взаємини Л. Українки з О. Маковеєм, що вийшли окремою книжечкою в 1938 р. ("Листування Л. Українки з О. Маковеєм") та переклад Орестеї Айсхіля на спілку з А. Артимовичем.
В 1940-41 р.р. бачимо Сімовича знову на катедрі української мови, цим разом в українськім університеті. [...] має Сімович силу-силенну праці — навчальної й адміністративної в тяжких умовинах, які перемагає з властивим йому тактом. У "Записках'' історично-філологічної секції університету, що вийшли в 1940 р., появляється його розвідка "Недосвіт у Шевченка". Від осени 1941 р. Сімович знову тягне тяжку тачку редакторської роботи, стаючи одним з редакторів Львівського Відділу "Укрaїнського Видавництва", знову редагує низку чужих творів, виправляє мову і т. д. Словом, знову при чорній, невдячній роботі, яка виснажує його сили вкpай. І тут займає він визначне, чолове місце, як авторитетний знавець нашої мови, до голосу якого прислухалися всі співробітники. Обставини не дають йому змоги провадити і тепер cтиcлo-нayкову працю і тільки в-ряди-годи може помістити він окремі фрагменти у "Наших Днях": "Лис Микита в новім одягу" (1942, ч. 10), "Українські прізвища з хресних імен" (1943, ч. 8) та "Як наголошувати наші прізвища на -енко" (1943, ч. 11). З популярних його речей виходять у Видавництві новими виданнями книжечки про Шевченка та Франка.
Цим не вичерпується дорібок Покійного. Дещо я міг, пишучи цей огляд прихапцем, і пропустити. Але наприкінці мушу згадати ще про ті праці Покійного, що торкаються улюбленої ним Буковини, як от: "Видавнича справа на Буковині в 1918-28 p.p." (Книголюб, 1928 р.), "Шкільництво на Буковині" в 1-шому томі "Праць Українського Педагогічного Товариства" (Прага, 1932), та "Бібліографія творів О. Кобилянської", спершу в "Книголюбі" 1927 p., а опісля в окремім Альманасі, присвяченім Кобилянській (Чернівці, 1928 р.).
Оце був би пoбiжний огляд лiтеpaтypнo-наyкової діяльности незабутнього Небіжчика. Докладніша характеристика окремих ділянок його праці — це вже тема для спеціяльних нарисів їм присвячених.
[Краківські вісті, 26.03.1944]
26.03.1944