(Листки з записника)
***
Цього разу не про якогонебудь добутого в скрутах і зламах нашої історії талановитого невдаху, чиї твори загубилися в архівах або на збляклих сторінках старих часописів, що їх вряди-годи гортає тільки рука бібліографа. Цього разу — про Шевченка. Саме так, про Тараса Шевченка. Того самого, що є в кожній селянській хаті, що нема українця, який би не знав напам'ять хоч кількох його рядків, що рядки з його поезій ми використовуємо як гасла і транспаранти, що... Того, що визначив нашу духовність, що про його "Посланіє" один мій знайомий сказав: "Не треба нам ні Драгоманова, ні Липинського, ні Донцова — нікого. Все є в "Посланії". А Богдан Лепкий писав про нього, вкладаючи в його уста таку автохарактеристику:
В життя страшній пустині,
Мов на Голгофті, я писав закони,
Якими ви жиєте ще й донині...
Пророк, вождь, трибун, кобзар, дух нації — все що хочете. Але поета ми не знаємо. Ми не знаємо, як писав Шевченко. Ми не розгадали таємниці його поетичної сили, глибини його світосприймання, не знаємо навіть техніки його вірша.
***
Ми вчинили Шевченкові страшну кривду. Ми завжди дивилися: що ми можемо в нього взяти. Один брав у нього вихваляння тихого родинного щастя, другий — страшні прокльони Богові. Один підхоплював заклики до всеруйнуючого бунту, другий — мораль всепрощення. Один шукав у нього ocяйної леґенди нашої історії, другий хвалився, що знайшов бруд і сміття цієї історії. Доводили з цитатами в руках, що він аристократ-европеєць, — і що він дикий мужик-азіят.
Можна було б написати цілу історію, як перекручували чи не розуміли Шевченка. На pocійcько-добролюбовський лад; на старо-галицько-клерикальний; на кулішівсько-цареславний; на епігонсько-соловейково-солодкий; на естетно-молодомузний і хазанський; на ніцшеансько-богоборний; на марксистсько-клясово-передпролетарський; на донцовсько-карамазовсько-антикатеринячий; на клясично-велично-монументальний...
Але в усіх цих підходах одне є спільне: oб’єктивно Шевченко цікавив усіх найменше. Кожного автора цікавило насамперед своє я. А Шевченко — він мав підпирати це я. Підпирає — добре. А не підпирає — тим гірше для нього. Значить, застарів, недоріс, переріс, не туди похилився, не так дивився. Усі його намагалися добудувати, прихилити, переладнати. А все разом — було виявом нерозуміння і незнання Шевченка, інколи — небажання його знати — і часто, можливо, і самозакоханости.
Тарасе! Хто тебе не прославляє? —
звертався П. Куліш до Шевченка на небо. От і сталося, що є слава, а нема Шевченка.
Перекрученнями я назвав це. Та ні, це слово не підходить. Які ж це перекручення! Це просто я, сперте на Шевченка. Я від цього вигравало. Але Шeвченко?
***
Так вийшло дуже багато всяких Шевченків. В. Паньківський, виступаючи за большевиків у Харкові, навіть говорив, що є Шевченко червоний, а є і жовто-блакитний. Можливо, говорив він це з добрим наміром в обережній формі показати, що Шевченка не можна вбгати в Прокрустове ложе большевицького до нього підходу (революційно-демократичний, мовляв, поет!). Але цим він ще раз ствердив, що єдиного Шевченка ми не знаємо. А був же справді Шевченко єдиний, навіть більше: монолітний.
А потім спала така щаслива ідея, щоб Шевченків перенумеровати. Щось на зразок: кожному свого Шевченка — або ще: якого Шевченка заробив, такого й маєш. Таке собі щось на зразок цузац айнс і цузац цвай. Так зроблено в "Наших днях" саме рік тому: перший Шевченко — це Антоничів, другий — Юрія Липи, третій — Юрія Косача. Записуйтеся далі, порядком живої черги. Ваш нумер буде 279! Та не штовхайтеся, прошу пана. І коли вже наші люди навчаться в черзі стояти!
***
Хто винен чи що виною, що так сталося? Винні дикі, анархічні собітяжні (це так один дідок перекрутив колись слово саботажник, — але вийшло дуже яскраве слово) тенденції, такі відчутні в нашій історії останнього століття. Винне те, що нема в нас після Шевченка постаті, рівної йому, а як дивитися на гору знизу, то завжди побачиш тільки один схил її, та й той здебільшого в зміщеній, покрученій перспективі. Винне й те, що надто вразив нас Шевченко. Він став першим коханням молодої України. А хто ж коли аналізував перше кохання, хто міг думкою охопити його в цілості? Хто міг розкласти його запал на складові частини й дати вичерпну характеристику об'єкта своєї пристрасти? Воно могло, це кохання, спонукати до гарячих монологів і палких розповідей, до героїчних учинків, — але не до зрівноваженої аналізи.
А тимчасом ще Ніцше казав: "Палаюче серце і холодна голова; де вони сходяться, там повстає буря".
***
Давніше цікавилися: що можна взяти в Шевченка. Він був усім: пророком, вождем, філософом, політиком, оракулом. І він збагачував. Він відповідав на всі потреби й усі вимоги. Його рука була щедра. Його глибина й многогранність — подивугідні. Але це було ознакою його багатства й нашої бідности.
Тепер ми починаємо цікавитися: в чому суть Шевченка? Ми починаємо цікавитися ним, а не себе ним стверджувати й зміцнювати. І це ознака того, що ми стаємо багатші. Вже не потребуємо розтягати, дрібнити. Вже хочемо сприйняти цілість.
Але ще покищо не реалізували свого хотіння. Покищо Шевченко — ще майже незнаний поет. Саме поет — не пророк, вождь і т. д. І найменше ми знаємо Шевченка лірика. А лірик він не менший, ніж пророк. Лірик з ласки Божої. Лірик високої культури і глибокого подиху.
***
Не встановлено ще місця Шевченка в нашому літературному процесі. Не показано, не висвітлено, як Шевченко боровся із своїми попередниками. Замість суворої боротьби, що завжди становила й становить зміст історії, панувала така собі ідилія, помащена масломедом чи іншим ерзацом. Мовляв, був собі Котляревський. Котляревський роди Гулака-Артемовського. Гулак-Артемовськнй роди Квітку-Основ'яненка. Квітка-Основ'яненко роди Шевченка. І т. д. А докази — прошу вас: писав Шевченко колись Котляревському: "Будеш, батьку, панувати поки живуть люди"? Присвятив він поезію Основ’яненкові?
А справжні стосунки далеко складніші. Не завжди літературне поборювання включає в себе особисту несимпатію або ненависть. Але завжди все велике нове заперечує й відкидає — творчо сприймаючи, відкидає старе. Переборює старе. Так було і тут.
У раннього Шевченка зв'язок з Котляревським позначається досить помітно. То це образ ("вози залізної тарані" в "Гайдамаках"), то — несподіваний вульґаризм, необґрунтовано вжита форма фаміліярної усної мови... Коли ми читаємо в "Причинній" опис русалок — то, власне, тільки силою звички не помічаємо, що опис цей добором стилістичних засобів випадає з стилю романтичної баляди і більше пасував би до якихось козаків-троянців, ніж до поетичних русалок:
Зареготались нехрищені...
Гай обізвався; галас, зик —
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... Ні чичирк!
І словник, і вживання вигука, і навіть інверсія сполучника — все веде нас до Котляревського.
Але вже в найперших творах Шевченко бореться з Котляревським, заперечує його новим стилем, що тоді орієнтувався на фолкльорно-романтичні джерела.
Таке саме складне ставлення Шевченка і до Квітки-Основ'яненка, і до романтиків, і до фолкльору, тільки тут нема змоги все це хоч і стисло розглядати. А поки це не з'ясовано, не знатимемо місця Шевченка в нашому літературному процесі, не знатимемо, на якому ґрунті він виріс, як він первні того ґрунту в своїй творчості переробив.
***
Шевченко-лірик. Зовсім непочата тема. Знаний і пропаґований передусім Шевченко-громадянин, трибун, пророк. А з лірики хіба тільки "Думи мої, думи" всім відомі. І то сталося це без участи критиків і літературознавців. Народ сам знайшов цей вірш і зробив його своїм. А Шевченкові маленькі поезії 1847—1850 і 1858—1861 років і досі не спопуляризовані, не заналізовані... І от читаємо твердження на зразок: "Шевченко був не ліриком, а розповідачем у поезії, він майже ніколи не давав пісню як самий тільки вилив почуття, без зорового образу" (Шаґінян).
Тим часом справа зовсім не така проста. Шевченко змушував себе до розповідности. Шевченко переборював у собі ліризм, чи певніше переборював солодкаву киселюватість, яку часто розуміють під ліризмом, і виховував ліризм мужній і твердий. Порівняйте "Причинну" і якунебудь пізнішу поему, ну, хоч би "Петруся" (1850). У "Причинній" сюжет поданий окремими сценками, що тонуть серед ліричних вигуків і рефлексій типу "Така її доля". "Петрусь" знає вже суворо послідовний опис подій:
Не їла три дні й не пила,
Вернувшись з прощі. І три ночі
Не спала; впали карі очі,
Засохли губи; і вночі
Щось ходя шепче сміючись.
Аж тиждень так собі нудила,
А потім трути розвела
І генерала напоїла
Та й спать, упоравшись, лягла
і т. д. Образ безталанної генеральші глибоко ліричний, але ліризм цей підспудний, тільки зрідка прориваючися в авторських сентенціях і звертаннях до героїні. Сюжетністю, психологізмом, стриманістю гамує Шевченко свій глибокий ліризм — і тим могутніше, тим більше хапаючи за серце дзвенить він у всьому "Кобзарі", аж поки в "Марії" поетові не вдалося пройняти ліризмом навіть найпрозовіші, здавалося б, описи найбуденнішого побуту. Широка гама людських почуттів звучить у ліриці Шевченка — від тихої родинної ідилії (напр. "Подражаніє Едуарду Сові" 1859) до одчаю й розпуки ("Минули літа молодії" 1860), до безпорадної самотности, але це ніколи не скиглення, не плач. В момент найпекучішої туги поет знає:
Людей і долю проклинать
Не варт, їй-Богу ("Самому чудно", 1847).
Це не підмальовування дійсности рожевою фарбою. Він знає, що
...без долі, без родини
Та без вірної дружини, —
І дружини, і надії
В самотині посивіє! ("Над Дніпровою сагою", 1860).
І в цьому стоїчно-суворому констатуванні неминучого відчуваємо мужа.
***
Можна уявити собі, що зробив би з темою "Мені однаково" сльозоточивий поет. Смерть на чужині і забутість усіма — скільки приводів до скарг і сліз. Але в Шевченка ця драма самітної загибелі розв'язується емоцією мужньої любови й гніву, підноситься до патосу загальної справи.
В найм'якших ідиліях Шевченка вчуваємо цю мужність ніжности. Чи можна собі уявити, щоб Шевченко міґ написати такі рядки про Україну:
Вквітчано її гаями,
Вислано лугами
І зукрашено Дунаєм,
Його берегами.
Серед хати соловейко
Тьохкає раненько,
Розважає душу вбогу,
Нужденне серденько.
Як затьохкає ж сумненький
Тьохом-перетьохом,
Пошибають серце сльози,
Котяться горохом.
(П. Куліш, "Козацька хата")?
В цьому одна з різких відмінностей між Шевченком і його епігонами. Ніжна ідилія "Садка вишневого коло хати" не зіпсована ні однією сльозинкою, вигуком чи зітханням. Це образ спокійного щастя мужніx душ. Чи може щасливої хвилинки в їх нещасливому житті.
***
І все це досягається не штучно-кабінетними закликами, не попиранням власної душі. Там, де який-небудь поет з сучасних, виходячи з цілком добрих намірів, вирішив, що лірика й ніжність не на часі, і вдається до барабанно-космічних образів, — саме там Шевченко знаходить гранично-інтимний і ніжний образ. Пригадуєте, в огневих рядках "Осії. Глава ХІV" (1859: "Погибнеш, згинеш, Україно") раптом оце — до України:
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи...
***
І ще до мужности й стриманости ніжного Шевченкового ліризму. Відомо всім, як захоплював Шевченка образ матері, як підносив, ідеалізував він цей образ. Але як рідко знайдемо в його ліричних поезіях безпосереднє звертання до матері! Як він боявся зловжити ним! А вже коли вживав, — то не до своєї мaтepi-людини звичайно, а до — України, як ми оце бачили. Або ще до Музи:
А як умру, моя святая,
Моя ти мамо! — положи
Свого ти сина в домовину
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи, —
так закінчує поет свою "Музу" (1858) (Єдиную сльозину, а не сльози горохом!). Нам скажуть, що це пояснюється біографічно, бо Шевченко, можна вважати, не знав своєї матері. Але хіба при такому частому і такому природному в Шевченка мотиві сирітства — не була природною й безпосередня апеляція до далекої, але вимріяної матері?
***
Дуже часте в Шевченка слово доля. Що під ним ховається? Чи містичний фатум? Чи приреченість — що на роду написано — як це часто буває в фолкльорі? Чи щось інше?
В ранніх творах Шевченка — доля, як і в фолкльорі, сліпа й стороння людині сила. Через випадковість — чари ворожки — гине героїня "Причинної" — що ж, "така її доля". Можливо загинув герой — що ж, "така його доля".
Але незабаром поет уже не мириться з цим. Він хоче вибирати собі долю. З'являються прометеївські мотиви.
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати,
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити! ("Минають дні", 1845).
І далі поет розуміє вмотивованість усього на світі, умотивованість, зумовленість, закономірність долі. Він знає:
Якби
Не похилилися раби!
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат.
Була б сестра і був би брат.
І він розуміє, що так далі бути не може, що така "доля" мусить змінитися або бути змінена. Він знає, що апостол правди й науки прийде, і його дивує тільки, чому він ще не йде. І в "Долі" (1858) доля вже не сліпа сила, а товариш життьового шляху. Не вона, сліпа, веде поета, а він веде її до своєї мети. А ця гордовита мета — його заповідь — слава.
Так переборено елементи фаталізму. Так поет опанував свою долю. І цього ніколи не могли зрозуміти Шевченкові епігони, що десятиріччям скиглили й скаржилися занудним змеханізованим коломийковим віршем на нещасливу й злу долю.
***
З переборенням фаталізму, з розвитком мужности у всьому, навіть у ніжності зв'язане усвідомлення трагічного. "Причинна", не зважаючи на дві страшні смерті в ній, зовсім позбавлена внутрішнього трагізму. І в "Катерині" трагізм більше в ситуації, ніж у характері. Але вже в "Наймичці", хоч тут нема жадного убивства або самогубства, ми відчуваємо справжній внутрішній трагізм. Бо хіба не трагічне зречення найдорожчого — дитини — заради цього найдорожчого, зречення, продиктоване внутрішнім усвідомленням потрібности? Це вже акт мужности, а не одчаю ("Катерина"!). А трагізм починається там, де починається мужність. Так само трагічний чернець, що знає, що все пропало ("Загине все, ти сам загинеш!"), а все таки —
Перехристився, чотки взяв...
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав.
("Чернець, 1847).
Трагічна і постать самого поета, що не може вже плакати або співати, а ладен вити совою ("Три літа" 1845), але все знову думати заходиться.
Про те ж таки, що й перше думав
("Якось то йдучи", 1860)
— і з своїх позицій не сходить.
***
Але типово, що крім "Гайдамаків" в усіх сюжетних творах трагізм у Шевченка — це трагізм жертви. Від "Катерини", і "Наймички" до "Неофітів" і "Марії" скрізь герої гинуть або загублюють своє життя в ім'я своєї ідеї. Вони не покидають своєї ідеї, не зраджують мети свого життя навіть і в останню тяжкую мінуту. Але вони гинуть. І борються вони частіше (хоч і не завжди) жертвою. І це взагалі для нас характеристично. Навіть тепер, коли слухаєш втікачів зі сходу, в їх розповідях вражає не мотив ненависти, а мотиви жалю, скарги, нарікання, жертвенности. Чи це виховала і в нас і в Шевченкові наша історія останніх століть?
Тільки Шевченко на цьому не обмежується. Жертвенні його герої. Герої його борються, жертвуючи собою. Але в своїх творах без певного героя, в творах, де чуємо безпосередньо самого поета, — там гримлять ноти боротьби, хай трагічної, але переможної. Безнадійною здавалася б боротьба кавказців проти широкосяглої імперїі, але Шевченко певний:
Борітеся — поборете.
Можемо зробити висновок: жертвенність Шевченкового трагізму — риca тогочасної дійсности, а не самого його світогляду і світосприймання. Його трагізм мужній і переможний. І цим він теж відрізняється від своїх епігонів аж до най-най-найсьогоднішніх.
***
В генії мусить бути щось дитяче. Згадаймо Ґетевого "Райнеке-Лиса" або "Heideroslein". Вічно дитяче живе і в Шевченкові. Говоримо не тільки про чарівні образи дітей-сиріт в його поезіях ("На великдень на соломі", 1848 або " І золотої й дорогої", 1849 тощо). Говоримо про те, що поет до старости відчував у собі дитяче. Ось він малює свою біографію:
доля
бач, що наробила:
Кинула малою
Hа розпутті, та й байдуже.
А воно убоге,
Молодеє, сивоусе —
Звичайно, дитина —
І подибало тихенько
Попід чужим тином
Аж за Урал. ("А нумо знову", 1848).
Той самий мотив і в поезії "Ну що б, здавалося, слова" (1848), яку не можна цитувати частинами, але прошу тебе, читачу, перечитай її ще раз, бо вона того варта!
Самотньою заблуканою дитиною почував себе поет на чужині, в чужому світі, серед чужих людей. І він зберігав у собі чистоту дитячої душі, безпосередність дитячого світосприймання, коли велике не відмежоване від малого (чи не в цій невідмежованості секрет невмирущості ліричної прозорости "Марії"?), гостроту емоціональної реакції, але без випинання свого я — це вічно-дитяче проніс Шевченко крізь усе своє життя.
Критика відзначала, що багато поезій Шевченка написано від імени дівчини. Шевченко не писав поезій від імени дитини, але дитячу світлу душу ми бачимо в його дорослих поезіях. Зберігав у собі дитяче і був водночас мужем. В цьому причина глибокого впливу Шевченкової мужности, гніву і ненависти. Бо він ніс у собі дитяче світло, шукав його довкруги й не знаходив і розумів, що здобувати його треба сокирами. Він хотів прощати — і знав, що не можна цього робити. Тому прощають усі його герої — і наймичка, і відьма, і кріпак-утікач з "Між скалами, неначе злодій", — але не прощає він сам. Він дозволяв це своїм героям, але не міг дозволити собі.
***
Вічно-дитяче, ніжне — без цього Шевченко не може уявити собі нормального, людського світу. Мати, діти, брат, сестра — ось образи цього світу. Візії цього майбутнього суспільного ладу і власного родинного щастя в поета збігаються своїми образами.
***
Все, що збіднює життя, — вороже Шевченкові. Перед смертю він хоче ще раз подивитися на сей світ і, наче вперше бачачи його, вигукує:
Бач, який широкий,
І широкий та веселий,
Ясний, та глибокий...
("Чи не покинуть нам", 1861).
Вимога повноти життя — ось друге, що робить особливо щирим і глибоким гнів і ненависть Шевченка. Йому чуже все, що відходить від боротьби й життя. Він приймає не тільки духовне, а й матеріяльне, все те, що властиве людині. Тікання від життя — пхе, це викликає зневагу. Не в тіканні до манастирів, а в тому, щоб
любились,
Кохалися б та дружились
Та діточок виростали ("Чернечий гимн", 1860)
— зміст життя.
Тим і погане життя, що воно неповне, пригнічене, окрадене (улюблений Шевченків епітет). І цей зв'язок з життям, глибина сприйняття цього світу — за законом контрасту відтіняє, як і вічно-дитяче, трагізм Шевченкової поезії і робить її голосом серця.
"Для того боровся я довго і був борцем, щоб колись мати руки, вільні для благословення" (Ніцше).
***
Не опанували ми і форми Шевченкової поезії. Знаємо, що робив він чудеса з пісенними розмірами. Але як? Недавно акад. Ф. Колесса розкрив один секрет: Шевченко поєднав пісенні розміри і enjambements. І вийшло щось цілком нове. Зрозуміло, це тільки один з багатьох секретів. Але він кидає світло на багато чого.
Справді, наші поети вміють писати багато під кого — від Ередія до Маяковського. Володіють ямбом — і верлібром. Володіють коломийковим poзміром. Але писати так, як Шевченко (кажу про техніку вірша!) не можуть. А коли вони на неоклясичний кшталт перебивають копії великих поетів минулого, а часом і "солодких руських поетес", то чи не забувають вони одного: наслідування чужих зразків має велике значення формальної школи. Але воно не виводить нашу поезію на світову арену. Хто б став перекладати наших неоклясиків на чужі мови? — та ж вийшла б копія уже знаного в тій мові ориґіналу. А найкраща копія завжди гірша від ориґіналу. Щоб наша поезія сказала нове слово в світовій поезії, вона має спертися на свої, національні традиції. Шевченко геніяльно, до зухвалости сміливо схрещував своє і чуже. Чи не повернутися до цих його заповітів?
Писати сонети, де наперед установлено будову й змістові стосунки мало не кожного рядка — легше. Але це не рух вперед. Шевченків вірш ми тільки починаємо розгадувати. Чи не почесніше працювати тут? Але важко. Бо може вийти погано римована і справді безхребетна базгранина Шевченкових eпiгонів.
Нам скажуть: але Шевченко не ствердився як рівний з рівними на вершинах світової поезії. — Це правда, але чи не тому це сталося, що, не знаючи таємниці його вірша, не опанувавши її творчо, його не вміли прекладати і тому він у перекладах переставав бути Шевченком? Хто знає, може Шевченкові ще судилося в майбутньому скорити Европу, як скорив її Шекспір за два сторіччя після своєї смерти?
***
І в зв'язку з цим: не перебільшуймо біографічности Шевченкової поезії. Шевченко скаржився:
В неволі, в самоті немає,
Нема з ким серце поєднать.
("В неволі, в самоті", 1848).
Проте, не можна пояснювати цих настирливих мотивів самотности й сирітства тільки засланням, кріпацтвом чи іншими біографічними причинами. Хіба не був Шевченко самотній і в Кирило-Методіївському Братстві? І так само і в Петербурзі. Останні його роки, як відомо, роки жадібного, гарячкового шукання подруги життя. Але де в Шевченка і справжні друзі-чоловіки? Кухаренко? Щепкин? Аксаков? — Всі вони далекі від нього або територіяльно або і духовно. Куліш, Костомаров? Ні, і вони не були тим повітрям, яким мусів жити й дихати поет. І його давніші зв’язки з мочемордами теж можна розглядати як тікання від самотности. Одиноким був поет і в дитинстві. Це ж про себе він писав:
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині
("І золотої й дорогої", 1849).
Ні, цей стан самотности був неминучий для Шевченка, як неминучий він для кожного, хто переріс освою епоху. І це розумів сам поет. Він писав:
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
("Веселе сонечко ховалось", 1847)
Одну подругу міг мати Шевченко — славу, і він знав, що цю подругу матиме.
Чи не звідси, з цього усвідомлення, йде й те, що як часто Шевченко свої ліричні настрої й відчуття передає хоч і в короткій ліричній поезійці, але ніхто з уст якогось об'єктивного персонажа, найчастіше дівчини? Якщо це так, то цьому завдячуємо специфічний Шевченків поетичний жанр поем-мініятюр з його величезною суґестивністю, жанр, що теж не має ще свого майстра, що лежить облогом після Шевченка.
***
Так постає перед нами Шевченкова поезія не тільки ідеологічною програмою, а сумою почувань (чи системою почувань) українського народу, виявом всього його світосприймання. Коли може бути справжня національна поезія, — то це вона, ми її маємо. Це ми вже знаємо. Але ще не знаємо, як це сталося, якими складниками створено. Бачимо многогранність і починаємо єдине ділити. Може так легше збагнути. І нумеруємо Шевченків: перший, другий, третій... Але він, хоч і мінливий у своєму розвитку, але єдиний.
І в цьому його сила. Перефразуючи Ґете, він — allеs mit einem Male. І таким його треба зрозуміти. До такого його треба дорости.
***
Чому листочки з записника? Чому уривки без стрижня, без єдиної провідної думки? Чому б не написати послідовної статті? — спитає читач.
Так, це погано. Але не наважуємося в короткій статті синтезувати Шевченка. Щоб не було ще Шевченка нумер якийсь. Бо занадто знали ми Шевченка взагалі. І занадто знали деталі й грані. Але не знаємо всього, єдиного.
Тут — тільки питання. Іноді натяки на можливу відповідь. Але не готові відповіді.
А втім, може... Може в них натяках мрітиме читачеві єдина думка і єдиний стрижень — і єдність такої многогранної постаті. Може...
І не претендували ми тут на ориґінальність. Стільки про Шевченка писано, що вже за поганий тон уважається говорити про нього просто. Ні, покажіть нам якінебудь містерії перспектив або перспективи містерій абощо...
А тут ми хотіли тільки одного, мали якнайскромніше завдання: нагадати, що Шевченко був поет. І є і тепер поет, живий поет, а не пам'ятник, не мумія, не ідол.
***
А на кінець хай дозволять нам виписати ще якихось чотири рядочки з Шевченка:
Сонце йде
І за собою день веде,
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі...
І буде правда на землі
("...І тут і всюди — скрізь погано", 1860).
Львів, січень 1944
[«Наші дні», березень 1944]
25.03.1944