Дезертир.

Вона плакала і сльоза за слезою котилася по зажуренім личку з переповнених одчаєм очей.

Хвилями схилялась вона над колискою, як би хотіла закрити собою перед спячим хлопчиком образ чоловіка, що сидів для нього на лаві за столом.

Він похилив тяжку від перепиття голову на руки і дрімав. Дрімала і совість, замочена у вині.

Було тихо в кімнаті, тільки за вікном ридала осінь. Важкою, сіробурою масою нависли хмари над малим українським місточком.

Нависли і плачуть, а сльози їх під стопи вітра стукають до віконця кімнатки, неначе розказують про своє горе і біль. Тихо і жалісно плакала над колискою сина молода жінка.

Неждано, а так скоро налетіла на неї журба і над її весняною молодою головкою пронеслась осінна буря і сум.

Ще вчера, з якою гордістю і трівогою думала вона про "нього".

Там далеко, посеред сірої маси героїв — він стоїть і бється за вітчину, за свободу, за неї і за свого сина.

Причувалося їй, що вона чує брязкіт оружя, крик запалу і радість побіди а він, її любий дружина, з горячим зором, смілий і непохитний, веде рій борців до бою. Серце її дрожить з трівоги за нього, за сего наймилійшого, а завмирає з великої радости і гордости, що се "він" так відважно йде в перед до побіди. А тепер — нище і нище схиляєть ся її голова і котяться гірки сльози. Сльози болю і розпуки.

II.

"Він" утік! Він безстидно оставив товаришів в окопах і святу їх справу. Трус, — крадучись, як шакаль, чимчикував він лісами і полями, а там дальше лялась кров братня.

Незтерпимою горечю, обидою переповнялося серце жінки, і не здаючи собі справи з того що робить, закривала собою маленького сина перед видом нужденного батька. Страх огорнув її. Душа холодна від — стиду і горя а "він" спав за столом з тупою усмішкою.

Ні — ні — думала вона, ні одної годинки, ні хвилиночки не остану ту з ним.

Дезертир, що покинув товаришів, утікаючий як підлий трус з поля битви, не найде у неї милосердя ні вирозуміння. Вона нагадала собі його листи з поля бою. Плакала і раділа, з трівогою і гордістю читала їх і обожала його над всьо на світі за його запал і геройство. Чиж могла подумати вона, що в цих листах була брехня.

Вона не забуде ніколи сього протесту душі — коли нічю — прийшли до неї шукати за ним, за її любим борцем — героєм.

Вона не забуде, як гризла її мозок тільки одна думка, що вона жінка дезертира. Вона не вірила тому, не могла, не хтіла вірити, та аж тоді, коли над ранком почула його стукіт у вікно і трівожний голос: "Вітвори, се я" — тоді поняла вона всю грозу хвилі, всьой біль і жаль і стид. Дивлячись йому в очі і паленіючи зі стиду, що він опустив свої очи і несміло дивиться під ноги, запитала вона: "Скажи, ти дезертир?"

І з цими словами щез чар його особи для неї, образ велитня і героя, зниділа людина в її очах, а остав безвартний підляка.

Він зрозумів, що нема тепер місця для нього в єї душі, що вона так горячо його любяча, мати його сина, відвернулася з острахом від нього — від зрадника вітчини.

І надійшов день. Його шукали. Він мусів скриватися поза домом. Вечером вертав в хату та заставав тут тільки сум і погорду. Журбу свою почав топити у вині.

Вона сиділа цілими днями дома... Не зважилась вийти між людей. Здавалось їй що цілий світ одвернеться від неї з словами: "Се жінка дезертира".

В сю мить вона піднялась з над колиски, потрясла головкою, гейби відганяла гіркі думи від себе.

Ох, коби то скорше день, коби то вже рано, а вона знає, як справу рішити. Ще раз невисказаний жаль потряс нею і вона тяжко ридаючи, припала до долівки.

III.

Свитало. Дрімаючий над столом встав, протягнувся, хватив за шапку і звернувся в сторону дверей.

На порозі бліда, холодна з хлопчиком на руках стояла вона.

"Стій" прошепотіла і холодом ледяного вітра обвіяла його. "Там", казала вона, ллється кров, там умирають браття за вітчину, — ту оплакують упавших і моляться за борців, стоячих у огні та з радістю ожидають живих, що сповнять свій обовязок.

Смерть страшна — однак поляглих окривається поцілуями і гордиться ними — для дезертирів нема місця між нами.

І тебе любила я до безтями, ти був мені всім, я обожала тебе — однак тепер нема місця у душі моїй для тебе, для дезертира нема і місця у нашій хаті — покинь її. А для сина, для сеї невинної дитини, будучого горожанина нашої вітчини, щож ти придбав?... чи може він щасливо жити з клеймом погорди і зневаги, що се син дезертира.

І відчинивши двері рухом руки, в котрім була просьба і приказ сказала йому до уха... "Іди там — там в окопах місце для тебе!".

Прибитий цими словами без гомону і протесту переступив він поріг та з тиха замкнулись двері за ним.

Хлопчик на руках заплакав. Заридала тяжко мати його і застогнала за вікнами сумна осінь.

[Український голос, 19.03.1919]