Химерні істоти

Ф. Скотт Фіцджеральд. Багатий хлопець та інші історії. З англійської переклала Ганна Лелів. – Київ: Знання, 2017. – 270 с.

 

 

«Ми всі – химерні істоти», – перше, що побачить читач, розгорнувши томик кишенькового формату, випущений столичними «Знаннями» в серії American Library, заснованій дві тисячі сімнадцятого року, й оформлений фраґментом роботи «Фурії танґо» Жоржа Барбʼє. Цим «і ти теж не святий» автор, американський оповідач-модерніст Френсис Скотт Фітцджеральд, одночасно і закликає до поблажливості, і до сприйняття написаного таким, як є: автентичним. «Ми всі – химерні істоти» – Фітцджеральдова варіація на тему «Ви всі – втрачене покоління» Ґертруди Стайн; гасло, що стало чи то епіграфом, чи епітафією lost generation і почасти модернізму, але не всього і не вповні.

 

Чи паразитує письменство на дійсності? Не більше, ніж омела (якщо до вподоби – орхідея) на дереві, а дерево – на землі, з якої тягне поживу і якій себе віддає: спершу потрохи, скидаючи листя, кору, галузки, врешті цілком. Добра, справжня література – сік від соку краю, в якому народилася: від неба однаковою мірою, як від землі; від атмосфери; ландшафту, що впливає на спосіб бачення; від способу бачення і ще багатьох речей, не завжди очевидних, та це не означає, що несуттєвих.

 

Справжня література надає часові, середовищу, явищу словесного звучання. В письмі кожного істинного письменника бринить щось неповторне, чого – попри ймовірні подібності та паралелі – не сплутаєш ні з ким і ні з чим, а водночас воно зрозуміле в будь-якому куточку світу – вчора, сьогодні і завтра, яке ще довго триватиме, можливо – тисячу років. Справжня література – та, котра автентична. Та, котра, виростаючи із землі, соком від соку якої є, не боїться висоти, розправляючи плечі, як дерево – крону, а птах – крила.

 

Загальнолюдське виростає з цього запаху, подиху, поруху індивідуальності. Вона формується зі складної взаємодії різних чинників, що можна вважати збігом, але й – за бажання – довести, що це – закономірність. Камю міг статися тільки у Франції руху Опору, Єлінек, його опонентка, – в повоєнній Австрії, де, якщо зацитувати Бернгарда, свастика на стіні інтернату за одну ніч перетворилася на розпʼяття. Die Ausgesperrten проти homme révolté.

 

«Листи до німецького друга», датовані тисяча девʼятсот сорок третім і сорок четвертим роками й відіслані в нікуди, а якщо за адресою, тоді з вибухівкою (образно кажучи), трохи вияснюють це; вони вибухові вже за своїм змістом, речовина – слова і речення, з яких складаються. Тієї миті, коли ґенерують зміст, вони детонують. Перший із тих листів починається так:

 

Ви казали мені: «Величі моєї країни не складеш ціни. Добре все, що її підтримує. І в світі, де вже все втратило сенс, ті, кому, як нам, молодим німцям, пощастило віднайти сенс життя у причетності до долі своєї нації, мають покласти все задля неї». Я любив вас, але в цьому вже тоді у нас з вами були розбіжності. «Ні, – казав я вам, – я не вважаю, що все слід підпорядковувати поставленій меті. Існують речі, які не можна виправдати. І я хотів би любити свою країну і, водночас, любити справедливість. Моїй батьківщині я не бажаю жодної величі, величі, що спирається на кров і брехню. Я хочу слугувати справедливості, а відтак і своїй країні». Ви сказали мені: «Отже, ви не любите своєї батьківщини». (Переклад Романа Осадчука).

 

Чи читала Єлінек ці листи до написання «За дверима» – твору, попри всю актуальність тематики, оригінальність побудови, свіжість мовлення, вкрай консервативного за своєю суттю; чи опісля, чи поготів? Хай як, її герої – шанувальники Камю, підлітки, яким, перефразовуючи Камю, «не пощастило віднайти сенс життя у причетності до долі своєї нації». Вони і є інструментом, яким Єлінек критикує французького колегу, його філософію, ставлячи разом із тим під сумнів оте «любити справедливість», бо в Камю воно невіддільне від концепції, навпаки – без цього істотного чинника її немає. Що трапиться, коли її розщепити, бачимо в «За дверима», де юнь – без сенсу в житті, тобто, й без отого «любити справедливість». Але так само без сенсу в житті старий нацист-каліка, якому залишилася єдина розвага – порнографія, позаяк «сенс життя у причетності до долі своєї нації» в нього відібрали союзники з антигітлерівської коаліції, відібравши ногу, відтак – перемогу. Яка лепта в цьому міністерства внутрішніх справ, на замовлення якого створювався роман, – добре питання для дослідників творчості австрійської літераторки.

 

У книжечці оповідань Фітцджеральда – чимало рефлексій про батьківщину письменника і створених ним характерів, ці рефлексії сповнені симпатії однаковою мірою, як критики й іронії; іронії як способу критики. Водночас, його тексти вільні від політизації європейського зразка середини і другої половини двадцятого сторіччя, хоча війна (перша світова) не обійдена увагою, та більше про це – на сторінках книжки, в рядках, а не між рядками. Врешті-решт, демократія різниться від тоталітаризму й інших Herrschaftsmodelle & Hierarchiesysteme тим, що все можна висловити і прочитати в рядках.

 

 

Фітцджеральдові рефлексії – принагідні, вони не просякають і не підпорядковують ні сюжет, ні спосіб викладу. Фігури – не маріонетки чи клапті-обривки дискурсу, вони навіюють враження живих людей, на чому, зрештою, наполягає автор. І хоча вони – не наші приятелі, як для оповідача, та далебі переконливі, живі й самоцінні, хоча й не завжди можуть впоратися з собою і з дійсністю без пляшки чи якогось ексцесу, без товариства – чоловічого чи жіночого, без жінки чи – бодай (або краще) – коханки. За всієї неповторності, людина – продукт соціальний. А може, саме з цієї неповторності і випливає потяг до соціальності, який, досить ним непомірно захопитися, завершується в націонал-соціалізмі, фашизмі чи комунізмі, у великому розчиненні, колективному екстазі, в якому творяться не так великі звершення, як масові злочини. Бо людина, і саме це обстоює в кожному оповіданні і у своїй творчості загалом Фітцджеральд, – індивідуум, індивідуальність.

 

«Почніть описувати окрему особу й ви не зчуєтесь, як створите тип; почніть з типу, і побачите, що створили... ціле нічого», – цієї самонастанови, поміщеної у вигляді літературознавчого екскурсу на початок оповідання «Багатий хлопець», Фітцджеральд неухильно дотримується від першої сторінки до останньої – принаймні в цьому томику. Тож письменник наполягає якраз на неповторності, хай герої – вигадані, гра авторської уяви. Плюс мінус прототипність. Лише переконлива оригінальність характеру здатна зґенерувати типажність; якщо ж творити не характер, а типаж, тоді вийде схематичність.

 

Модернізм – дещо депресивний. Це знають, але не скажуть вам (нам) дослідники цієї літератури. Якщо в багатьох модерністів депресивні і стиль письма, і герої, і часто-густо стиль письма депресивніший за героїв, вкидаючи в депресію і читачів, і героїв, яких (героїв), знову ж таки, незрідка годі відокремити від стилю, то в Фіцджеральда такий стан характерний хіба для героїв. До того ж не всіх, лише окремих, але й ці окремі шукають шляхів виборсатися звідти, як виборсується протагоніст оповідання «Плавці» – буквально з води, навчившись нарешті плавати, і зі стихії, тягучої речовини-як-метафори – назустріч до себе, до своєї цілості, до свого «я», до щастя:

 

У жовтні Генрі залишив дітей у школі й сів на пароплав «Маджестік», який відпливав до Європи. Він немовби повернувся додому до великодушної матері, яка щедро обдарувала його навіть більшим, ніж він просив: грошима, визволенням із нестерпного становища і свіжими силами для самостійної боротьби. Спостерігаючи з палуби «Маджестіка», як удалині поступово зникає місто і берег, він відчув хвилю неймовірної вдячності й радості через те, що Америка існує, що з-під потворних промислових хащів пробиваються розкішні землі, незмінно щедрі й родючі, і що в серці непідкореного народу досі борються між собою давнє благородство і патріотизм, виливаючись час від часу у фанатизм і крайнощі – нестримні й непереможні. У ту пору в сідлі перебувало втрачене покоління, однак йому здавалося, що покоління прийдешнє – покоління чоловіків, які пройшли війну, – буде краще; і всі його колишні думки, що Америка – це чудернацька випадковість, жартівлива витівка історії, зникли назавжди. Усе найліпше в Америці було водночас найліпшим у всьому світі.

 

Та був би Фітцджеральд непослідовним, якби цим оповідання завершувалося. В подяку за прозріння, складний шлях до себе Генрі Марстон отримує бонус, та це вже для іншого оповідання, яке снується в голові читача, коли дочитане останнє речення – в короткій прозі ладні ті продовження, які читач може розповісти собі сам. Автор лише робить вступ, заохочуючи до першого кроку. Для його оповідання цей вступ – кінцівка, для героя (і читачів) – ні:

 

– О, привіт! – вигукнула вона. Як добре, що ти теж пливеш! Я саме поцікавилася, коли запрацює басейн. На цьому кораблі можна плавати – чудово, правда ж?

– Чому ти так любиш плавати? – спитав він.

– Ти завжди мене про це питаєш, – засміялася вона.

– То, може, розкажеш нарешті сьогодні за вечерею?

 

У Фітцджеральда оповідальність, сюжетність здобувають гору, цілюще впливаючи на тексти, їх сприйняття і на фігур у них. Це може бути чудовою настановою для молодих авторів, які не знають, про що писати (брак досвіду), а вічно писати про себе (надмір себе через брак досвіду) – годі. Скомпонуйте сюжет! Перечитайте ось ці оповідання Фітцджеральда від першої літери до останньої крапки, і можна багато чому навчитися. Тож для тих, хто бажає стати письменником, «Багатий хлопець» – не лише дозвільна лектура, а й настільна книга. Підручник. Талмуд. Біблія.

 

«Багатий хлопець та інші історії» – мікс з різних авторських збірок: «Емансиповані і глибокодумні», «Оповіді джазової доби», «Усі ці сумні молоді люди», «Відбій на зорі». Для окремих оповідань збірки визначальний паралелізм, притаманний добротному письму, коли оповідання, попри властивий зміст набуває обʼємності метафори або й притчевості. Після прочитання частини оповідань залишається враження недовершеності, наче автор не мав певної кінцівки, тож «просто» зібгав, себто підсумував, як бгають аркуш паперу. Зате «Один цент на двох», останнє оповідання, – зразок ідеальної побудови, балансу і гармонії сюжету, який відкриває нам Фітцджеральда багатим хлопцем. Багатим уявою. Розкішним художником-оповідачем.

15.03.2019