Доторкнися до мене!

 Тоні Моррісон. Кохана. Переклад українською Світлани Орлової. – Харків: Фабула, 2017. – 368 с.

Коли вшановували Тоні Моррісон, саме роман «Кохана» було взято за найвагоміший арґумент. Опублікований тисяча девʼятсот вісімдесят сьомого року, цей твір здобув чимало відзнак. У його затінку опиняться інші книжки письменниці, зокрема «Блакитні-блакитні очі» та «Пісня Соломона». Розпрацьовуючи ту саму чи подібну тематику, обидві ці книжки з усіх поглядів значно потужніші, крім, можливо, одного, що й став вирішальним: того, що, в «Очах» і «Пісні» зашкіцований, у «Коханій» перетворився на істоту оповіді. Істота оповіді – більше, глибше, обʼємніше, ніж тема.

Творчість Моррісон можна досліджувати через призму назв творів, які вона написала, і рідко в кого вони висловлять так багато, як у неї: «Блакитні-блакитні очі», «Пісня Соломона», «Кохана», «Милосердя», «Джаз», «Рай», «Любов», «Дім». Авторка виносить у назви те, чого бракує, і те, що визначальне. «Блакитні-блакитні очі», «Кохана», «Милосердя», «Рай», «Любов», «Дім» – те, чого бракує; те, з чим щось не так. Натомість «Пісня Соломона» і «Джаз» – те, що є, перше – доглибно американська романна традиція, Америка проповідників, де кожний мав свою церкву і більшу чи меншу громаду вдячних слухачів, які, втім, могли встати і вийти, якщо їм не подобалося, якщо (і коли) вони вловлювали фальш; схоже, в Америці навіть віра має комерційну основу й дебатне підспіддя, коріння якого в давньогрецькій демократії не меншою мірою, ніж у біблійних «Псалмах».

Друге – те, що принесли чорношкірі мешканці Сполучених Штатів в американську і світову музичну культуру і що більше, ніж лише музика: стиль життя, філософія, світогляд, ставлення до світу, джаз – автобіографія, укладена на синкопованих ритмах, цих своєрідних фігурах умовчання і наголосу над порожнечею, над невимовним. Джаз – подяка (за знущання однаковою мірою, як і за визволення). Плюс – соул та спірічуелз. Разом з реґґі та репом джаз традиційно вважається музикою чорних, про це досі пишуть в енциклопедіях, та ця дефініційна ґеттоїзація давно вже не відповідає дійсності, досить поглянути, хто де і як робить джаз і виконує реп. Явища культури, народжуючись в певному часі і певних обставинах, стають універсальними, долають межі власної генези, вбудовують памʼять групи / середовища в памʼять людства, спонукають механізми самоототожнення функціонувати за іншим алгоритмом, у цьому разі – в ритмі джазу. Джазова доба – доба білих під музику чорних, короткий і яскравий епізод історії, тоді як джаз (без «доба») – як сама історія. Доба відійшла, а джаз досі виконується.

Мінус «Пісня Соломона», мінус «Джаз». Залишається дівчинка, яка мріє мати такі самі блакитні-блакитні очі, блакитніші за небо, такі самісінькі, як он та білявка на рекламі, екрані, в книжці, на вулиці, і якщо є Бог, він має зглянутися над нею і дати їх їй. Дівчинка, впіймана в пастку кліше, наче пташка в сильце. На тогочасних рекламах дівчинка світловолоса й блакитноока, така собі крихітна Лорелея, на чий образ свого часу впіймалися, мов на гачок, націонал-соціалісти, от лише батьком «Лорелеї» був єврей. Та біла дівчинка нічого не знає про це, принаймні, то не її провина, зате знає чорна і вважає своєю провиною, фатальним ґанджем, що в неї самої очі – не такі і волоссся також інакше і шкіра. Згодом усе це завершується анекдотами про блондинок. Як річка, яка нікуди не тече (не впадає), десь губиться, чахне, пересихає. Кліше навпаки і навиворіт – також кліше. Надпалене волосся, хай лише пофарбоване, смердить шовінізмом.

«Ти маєш підвестися, жінко!» – це вже з іншого роману, з «Коханої»: «– Сет, – каже він, – ми з тобою маємо більше вчорашнього, ніж будь-хто інший. Нам потрібне якесь завтра».

Усі романи Тоні Моррісон, оповідаючи про вчора й сьогодні, спрямовані в завтра, вони мов забіг на невідому дистанцію, часто-густо це біг на місці, бо сила минулого, що намагається затягнути назад, у свій смоґ, наче порохотяг, зводить нанівець зусилля, спрямовані на те, щоб вирватися, відкинути, памʼятати й забути. Забути, памʼятаючи, і памʼятати в самозабутті, і найсолодший з них (з найсолодшою кінцівкою), бо надмір гіркоти створює анафілактичний шок, коли починає смакувати солодкуватістю (не конче і не завжди і в цьому романі і в творчості цієї письменниці вже запевне ні – солодкавістю), подібно до того, як рани від шмагань і знущань мають солодкуватий присмак крови, що з них цебенить, що виступає на них і творить скорину. Таку наративну скорину Моррісон творить над минулим, бо без неї – немає майбутнього. Вона – рятівний батут над проваллям. Та й милосердя («Милосердя», ще один роман письменниці), – щось інше, ніж постійно цю скорину зривати. Авторка милосердна передусім до своїх героїв, з якими повелися немилосердно. Вона мовби скомпенсовує їм їхні історії, їхнє минуле, шукає шансу для їхнього майбутнього, шукає їм майбутнє, бо майбутнє вже само по собі – шанс. Вона пильнує, щоб ніщо не потрапило в кліше, щоб не сталося ефекту «блондинки» (з анекдоту), цієї зворотної дії, бо кліше веде не тільки до демонізації і сеґреґації, а й до баґателізації.

Так само, як лише умовно можна назвати історичним роман «Роксолана» Павла Загребельного. Оживити історію, принести її ближче до сучасного читача. Дім – важлива метафора у творчості Моррісон й одна з наскрізних у світовій літературі двадцятого сторіччя. Впадає у вічі, що до образу дому вдавалися передусім автори з периферії – периферії імперій, периферії держав, периферії культур, всіляких інших периферій, врешті – периферії цивілізацій, що незрідка насправді були її призабутими джерелами. Де розлам, там найчастіше говорять про дім. Говороять про те, в чому потреба, чого бракує, що дало тріщину або де, як у романі Тоні Моррісон, лиха аура. Де з домом усе гаразд, там просто живуть і насолоджуються. Там спілкуються на інші теми.

Наскільки Америка – домівка її чорношкірих мешканців, наскільки вони її, наскільки вони жива історія, нагадування про щось неприємне, сховане в її освітлених смолоскипами лінчувальників туманах. Моррісон будує містки, зшиває історію Штатів і їхніх мешканців докупи. З цього погляду, історичний матеріал – проекція, терапія, модель. Модель для складання (Кортасар), надзавдання – з уламків відбудувати цілість, з уламків біографій і стосунків – соціальне мереживо. Можливо, навіть не відбудувати, а вибудувати. Відбудувати можна будинок, дім, себе можна хіба вибудувати, зокрема і передусім з уламків, склеїти їх надіями, прихильністю, любовʼю, прощенням.

У багатьох ідеологічних наративах сімʼя вже давно неважлива, тим не менше з нею борються, вбачаючи в ній джерело всіх лих, вивертаючи все навиворіт, зокрема й очевидне, адже саме сімʼя – перешкода для панування держави над людиною, її світоглядом і поведінкою, вона завжди була перешкодою, загрозою, непевністю, масонською ложею, тож ніхто не нівелював її так, як тоталітаризми – пропагандивно-плакативною профанацією, як нацизм, чи підміною сімʼї державою, як більшовизм.

Варто прочитати цей роман Тоні Моррісон, де найбільша спрага – це спрага бути разом, уневажнити найжахливіше – якщо не дійсністю, то її монтажем – на сторінках роману однаковою мірою, як і в уяві героїв, їхній психіці, це змаг за щастя бути разом, доньки – за матір, матері – з моторошними образками памʼяті, чоловіка – за жінку, жінки – за кохання, те справжнє, всіх – за сімʼю. Це оповідь про зламану спільність і розбиті стосунки, про незгоду з цим і велике прагнення бути разом. До найклінчовіших ситуацій Моррісон добирає слова лагідності і милосердя.

Роман рухається у традиції, задекларованій Вільямом Фолкнером, щоправда, без такої густоти письма, як у Фолкнера. Використовуючи фолкнерівську техніку, письменниця водночас наративно розріджує її, експериментує з нею, шукає можливостей, які б дали змогу найвлучніше висловити те, на чому їй залежить – їй і її фігурам, а також спільноті, яку вона репрезентує через виведені в творі характери. Моррісон – адвокатка героїв, фігур у романі, яка, як справжній майстер свого ремесла, боронить незалежно від констеляцій, вад і чеснот своїх клієнтів, провини дійсної і позірної.

«Кохана» Тоні Моррісон – поетичне дослідження доторків. Доторкання, врешті-решт, – спосіб долання страху, можливо, найпевніший; спосіб зцілення від травм, від усіх отих інших доторкань, небажаних і неуникних, – шмагань, побиття, ґвалтування, вербального і фізичного. «Доторкнися до мене» – цей твір міг би називатися й так. «Кохана» – декларація бажання бути любленою / любленим, маніфест проти насильства, авторка якого задля переконливості й автентики тікає від плакативності, подібно до того, як тікають герої – не так від, як до. Від і до.