Д-р Володимир Сїменович, котрого письма про відносини Русинів в Америцї давнїйше появляли ся в "Дѣлї", надіслав в сїчни с. р. до "Народу" цїкаве письмо про нинїшні відносини серед Русинів американьских. Письмо се, з огляду на патріотичну тенденцію єго, позволимо собі подати за "Народом" і нашим читателям [пропустивши деякі дразливші уступи або слова, за що певно анї автор анї редакція "Народу" не прогнївають ся, бо сама річ на тім нїчо не тратить.]

Д-р В. Сїменович пише:

Головну ролю в житю американьских Русинів грає церков, котра тепер подїлила ся з греко-католицкої на три части, а то: найбільша часть народу остала при греко-католицкій реліґії, менша часть перейшла на православіє, а ще менша на так званих нами штундистів.

Реліґійна секта штундистів числить найменше приверженцїв; впрочім она почалась несповна яких пару місяцїв назад, отже й не мала часу розвинутись, хотяй між Литвинами і Поляками она досить широко розгалужена. Сторонники сеї реліґійної секти не узнають нїяких обрядів церковних, анї тайн, а також не мають священиків. Сходять ся они в оден дім, де мають "Ковчег завіта", читають Євангеліє, Апостола і т. д. і голосять проповіди. Кажуть они, що апостоли були єдиними наслїдниками Христа, а по них остали тілько исповідники віри Христової, отже ученики; на тій підставі нїхто з них не може бути вивисшеним нї пониженим, длятого н. пр. відпускати гріхи має право оден другому, коли винний а радше сповідаючій ся сердечно, жалує щиро за гріхи. Вино і хлїб, се-б-то кров і тїло Христове они пють з чаші, оден другому подаючи, як у Лютрів, хрестять сами, супружество беруть цивільне після законів тутешних — і т.д. Секту тую завезли з Франції Поляки — і хоть з-вільна а все ширить ся дальше й між наш нарід.

Православіє почало ся переходом на православну віру о. Товта, угорского гр.-кат. священика з Мінеаполіс, Міннесота, де о. Товт перебував через довгій час, поки не трафилась єму нагода дістати ся в Пенсільванію, т. є. в само серце руско-американьскої Руси. Пригода єму к тому лучила ся в такій спосіб, що парох в Вільзберах мусїв спасти ся бігством з парохії і вже більше не показав ся. З того скористав о. Товт і приїхав з Мінеаполіс до Вільзбер, а маючи там своїх знакомих краянів, оселив ся без всяких перешкод. Він пробуває там і доси. Позаяк вільзберска церков була католицка, то в коротцї наступило на-ново посвященє єї епископом з Сан-Франціско, на котре то посвященє прибув також хор моряків з россійских кораблїв, що як-раз тогдї перебували в пристанях американьских. О. Товта платить уряд россійскій по 125 долярів [250 злр. а. в.] місячно і дає єму мешканє — за те о. Товт за сповідь, хрестини і т. д. нїчого не може брати, а за инші услуги парохіянам має означену малу таксу. При церкві єсть дяко учителем Українець, також оплачуваний епископом. Є там заложена школа для дїтей і читальня, братство самопомочи — од ним словом порядки, які наші галицкі священики запроваджують. При тім священик має научати людей, щоби брали папери американьскі а радше приймали обивательство американьске. Крім парохії в Вільзберах є ще других пару в Міннеаполіс, Чікаґо, Стрітон, Иллінойз, Альбані уже зорґанізовані, а скрізь поміж кольонії рускі менше або більше число приклонників православія, де до них доїзджають православні священики в разї потреби.

Православіє, яко опир для католицтва, много вплинуло на наші відносини церковні тут в Америцї. Особливо епископи і ксьондзи католицкі, коли почули про православіє всейчас спустили з протекціонального тону, а Рим навіть позволив вибрати руским священикам, ґенерального вікарія для себе і заразом перестав напирати на жонатих священиків, щоби вертали з Америки. На разї квестія жонатих священиків в Америцї зовсїм затихла; навіть епископ Райн, котрий колись так завзято виступив против о. Волянского, яко жонатого, не тілько приняв з Шенандору жонатого священика, Лавришина під свою юрисдикцію, але навіть дав єму демісоріалія і грамоту місійну, бо о. Лавришин прийшов сюда до Америки не за дозволом свого епископа в Угорщинї, але діставши від того відпустку на купелї, махнув аж сюда і обняв парохію по уступленю нежонатого Андруховича, котрий, мимоходом повівши, оставивши тут дуже сумну славу по собі, утїк аж до краю.

З Угорскої сторони є вже 20 а може й більше священиків — майже всї жонаті, з виїмком кількох. Значна часть их поприходила сюда без всяких паперів від своїх епископів, словом поутїкали зі своїх парохій до Америки і тут попіддавались під епископів латиньских. Та се би ще нїчого, але на тім не конець: они, щоб лучше приподобатись епископам, церкви, доми парохіяльні і т. д. — все те позаписували на епископів переважно айрішских [ирляндских], так що тепер хоть-би нарід хотїв позбути ся свого священика, то не годен, бо єго власність належить сегодня не до него, але до Айріша, а тим дїлом тілько епископ може єго усунути або другого приняти. За тим пійшли й инші драчі на нарід. Треба платити на удержанє епископа і оплачувати діспензу за оповіди від 5 до 10 долярів, а також складки на костели католицкі в декотрих місцях, як Маганой Сіті і др. Наставники при углярнях, не питаючись: чи хочеш чи нї, стягають силою при виплатї певний процент від виплачуваної суми на костели айрішскі, а, розуміє ся, крім тої дачки на чуже, треба й на свою церков платити.

Крім висше згаданих ненормальних відносин є ще инші, ось як в Газельтон-Пенсільванія. Там люде не злюбили свого першого священика, котрий піддав церков і все на епископа айрішского, а не могучи єго позбути ся, будують зараз обік нову церков і спроваджують собі иншого священика; таким способом около 1000 людей удержує дві церкви і двох священиків. Крім того нема тут між угорскими священиками найменшого ладу: оден другому робить пакости, які тілько може, щоб єго вигризти а свого брата або швагра на єго місце поставити. Розуміє ся, через то нарід страшно деморалізує ся. Н. пр. оден з угорских священиків спровадив много образів, представляючих св. о. Миколая, але в двоякім видї — оден був з бородою, а другій без бороди — і ходив по хатах та продавав, кому попало: коли католик-Словак, то продавав без бороди, а коли греко-католик, то з бородою.

Одним словом: більшого безладя в справах церковних і реліґії не можна собі представити. Тут нїхто жадної власти духовної не узнає. Засуспендований священик сміє ся з митрополита, або свого епископа в кулак і робить своє, що єму подобає ся. Н. пр. одного тут перебуваючого галицкого священика суспендував митрополит, а крім того вже другій раз американьскій епископ не тілько засуспендував, але й викляв прилюдно з амвони в костелї а на другу недїлю виклятий священик в своїй церкві викляв епископа — і зроби єму що хочеш?! До того треба ще зауважати, що тут уряд зовсїм не мішає ся до реліґійних справ. Отже угорскі священики допускають ся страшного здирства. Ось недавно помер один Русин в Ляндзфордї. Закликано священика угорского з сусїдства, щоби поховав тїло. Той приїхав і застав похід похоронний на дорозї до церкви. Затримав єго і зажадав 30 долярів за похороненє тїла. То був бідний чоловік, то не було з чого заплатити зараз, а священик не хотїв пождати, тілько зараз: "давай та давай". Нїхто не квапив ся давати, бо небіщик не мав нїкого з родини, а сам по смерти не заробить, тож священик казав церкву замкнути і тілько в костелї словацкім задзвонено і без священика похоронено тїло. Чи-ж не має підстави ширитись тут штунда?!

Така тут дїє ся самоволя. Весь нарід признає, що причиною всего безладя в церкві руско-американьскій єсть нерішучість у Львові, з відки не хотїли висилати жонатих священиків до Америки, а нежонатих мало зголошувало ся. І цїла справа між Андруховичем а шенандорскою парохією зовсїм иншій оборот була би взяла, коли-б у Львові рішучо були поступили висилаючи о. Воляньского до Америки для заведеня ладу в Шенандорі. Перша помилка була, що висилаючи о. Воляньского, не дано єму жадного припорученя, анї власти, анї не означено, де має завести лад і в якій спосіб. О. Воляньскій, приїхавши, завдав Андруховича до суду. В судї зажадали паперів від о. Воляньского; на якій підставі він втручає ся в справи церкви шенандорскої. Таких паперів єму не дано, тож адвокат порадив, щоби віднестись до митрополита телєґрафічно о виясненє. Суд на се пристав, а зі Львова замість рішучої відповіди відтелєґрафовано, що о. Воляньскій висланий для порядку, але де і якого, не сказано. З того скористали адвокати противної сторони і вивели справу, що то не значить: в Шенандорі завести лад, анї нема сказано, якій лад, отже можливо, що о. Воляньскій має десь якійсь свій маєток і там певно він хоче завести собі лад, — і т. д., і признали Андруховичеви право посїданя шенандорскої церкви, за котру опісля нарід мусїв заплатити до 7.000 долярів Андруховичеви, поминувши довги, які той на нїй оставив.

Тут оден однісїнькій вихід: посилати до Америки жонатих священиків, чесних, бо тілько чесний священик може обійтись без всякої зверхности [бо митрополича власть тут тілько значить, що нїчо] а жонатих тому, що жонатий священик: по перше, маючи родину більше дбає о свою моральність; по друге, власть митрополича досягає єго морально, бо маючи жінку й дїти, він мусить більше оглядати ся на задні колеса; а по третє, маючи подостатком жонатих священиків, скорше можна вибрати священика здібного і відповідного для Америки. На се можна згодитись тим більше, що коли священики угорскі загрозили Римови, що перейдуть на православіє, як их захоче відкликати, Рим мав згодити ся на их жаданє, а бодай епископи угорскі не то що не відкликують тут уже перебуваючих жонатих священиків, але противно, ще більше их висилають. Спитатись тепер: з-відки взяли право угорскі епископи висилати жонатих? чом тої власти не мав би мати митрополит?...

До того додам, як я вже й згадав, що квестія жонатих священиків тут уже зовсїм пережилась, бо як сказано, найпершій ворог жонатих священиків, Райн, епископ філядельфійскій, приняв під свою юрисдикцію о. Лавришина з Шенандору, і подібно зробили всї епископи тутешні, чого найлучшим доказом є, що на 20 священиків угорских найменше 15 є жонатих і всї они піддались під юрисдикцію латиньских епископів, а ті их приняли. З огляду на се — де тут може бути ще квестія жонатих і нежонатих священиків?..."

(Конець буде.)

[Дѣло, 14.03.1894]

(Конець.)

"Можна би справу церковну в Америцї ще і в другій спосіб полагодити, а именно через установленє ґенерального вікарія для тутешних священиків. І дїйстно, Рим на те позволив, ба навіть відбув ся нїби вибір ґенерального вікарія 4-го жовтня 1893 р. в Оліфантї Па. Зі Львова дано порученє о. Обушкевичеви в Оліфантї скликати священиків тутешних на синод, чи як там повести, однакож до о. Констанкевича знов написано, що в тій справі прийдуть нові прикази. Тимчасом о. Обушкевич скликав священиків і частина их зїхалась; друга частина видячи, що тут в Америцї нема відповідної особи на се достоїньство, не приїхала, бо з жонатих не можна вибирати, отже остало до вибору тілько трех священиків, бо галицких не рахую. На 20 священиків, пробуваючих в Америцї, зїхалось 11 угорских і 2 галицких. Позаяк многі з тих не мали нїяких паперів від своїх епископів, тілько дістали демісоріалія і грамоти місійні від тутешних епископів, то о. Констанкевич заквестіонувавши насамперед, чи з огляду на те, що до него митрополит писав, сей збір єсть важний, бо инструкції під тим взглядом мають ще надійти, поставив внесенє, щоби всї присутні священики вилєґітимувались, чи они дїйстно є священиками, бо се на щоденнім в Америцї порядку, що якій-небудь орґаніст або й дяк убере ся за священика і править службу Божу людям. Розуміє ся, що зібрані тому всему спротивились, бо против них було висказане, отже таки відбули голосованє. 9 голосів упало на Ханата, угорского священика, 3 на Обушкевича, а один відтягнув ся від голосованя. Тогдї о. Констанкевич заложив своє veto, однакож ходить чутка, що Рим має таки затвердити о. Ханата на ґенерального вікарія. Той о. Ханат відзначує ся ось-тими прикметами: не вміє говорити по руски, хиба церковщиною з ломаними словами россійскими; єсть чистої крови мадярон, немов Фірцак, мимо того, що як він, так і прочі угорскі священики кричать, що они патріоти, але між собою і дома між родиною говорять без виїмки по мадярски. А про працю над народом і не згадуй! Не можна поминути й того факту, якій зайшов між парохіянами і ним 2—3 місяцї тому. Як нарід довідав ся, що о. Ханат записав церков і будинки парохіяльні на айрішского епископа Вібера, зробив бунт таки в церкві і коли о. Ханат докінчив службу Божу і йшов до дому, громада людей, головно Галичан, напала на него і один, Ковальчик, таки хотїв потурбувати єго, але партія угорска тому запобігла. Се ясний доказ, що наші Галичане нїколи, як не позволили записати маєтку церковного на католицких епископів, так не позволять записати на угорского священика, хоть-би він був навіть чимсь більше, нїж ґенеральним вікарієм.

Наш галицкій нарід стоїть освітою о много висше над угорскими Словако-Мадярами, бо мало є тут таких угорских Русинів, щоби говорили по руски, а майже все говорить або ломаною Словаччиною або мадярским язиком, то й не дивота, що Галичане угорских священиків мадяронів ненавидять, подібно як і самих Мадярів. Се нехай буде осторогою для митрополита, щоб не напирав, на випадок пресії з Риму, аби наші священики галицкі піддались Ханатам, бо з підданєм наших мадярскому ґенеральному вікарію кінчилась би их карієра між тутешними галицкими людьми. І дїйстно, оно справедливо, бо парохія удержує священика, отже мaє право вибирати собі священика, якого хоче, а не, щоби якій-там священик угорскій, нехай би і з титулом вікарія, мав им накидати, кого єму бажає ся. Зовсїм не було би сеї замішанини в справах церковних, коли-б сюда був висланий якій поважаний священик з краю, зовсїм индіферентний, бо на се й угорскі згодились би, позаяк они між собою дїлять ся на партії [одні Пряшівцї, а другі Мункачівцї] і провадять між собою борбу, отже були би пристали на чоловіка индіферентного, а статочного. Розуміє ся, були б пристали і галицкі люде.

Друга справа, котра Вас може интересувати, то "Соєдиненіє руских братств" в Америцї. Подібне соединеніє заложив був ще о. Воляньскій, котре з анґлійска звалось "Юнія руских Братств". Є се а радше повиннна се бути институція чисто фінансова, але оно так не є. Дня 23 мая 1893 р. в Скрентонї відбувались загальні збори того соєдиненія на котрі кожде братство висилало, відповідно до числа, на кождих 50 членів одного делєґата. Позаяк братств до соєдиненія належить висше 70, отже зібрало ся споре число того люду. Против постанов статута явились на збори і всї священики і засїли осібно довкола стола, геть на боцї від народу. Делєґатам галицким се не подобалось. Почалось провірюванє делєґатів. На збори явились і делєґати з Вільзберів, котрі перейшли посполу з цїлим братством на православіє. Розуміє ся, всї священики угорскі кинулись виганяти тих делєґатів мимо того, що то були делєґати угорского братства і самі з угорскої Руси. Наші Галичане уймились за ними. В имени галицкої партії заявив п. Пирч, интеліґентний Русин, що священики не є членами соєдиненія і не мають права рішати, чи вільзберскі делєґати мають остати чи нї; рішити се мають право делєґати. Угорскі священики, почувши ті слова, кинули ся з затисненими кулаками в сторону, де сидїв п. Пирч, але коли побачили, що за п. Пирчом встала цїла громада делєґатів галицких, скінчили на проклонах мадярских. Від сего часу заколотови і крикови не було кінця: угорскі священики кричали кождий своє, предсїдатель своє, а хто тілько з "неблагонадеждних" хотїв дістати слово, того закричали священики угорскі. Вкінци предсїдатель зміг привернути по трохи лад і відчитано параґраф статута, де стоїть, що то є римо- і греко-католицких братств соєдиненіє, отже православні не мають права бути в соєдиненію. На се галицкій священик о. Констанкевич подав внесенє: змінити дотичний параґраф статута так щоб назву соєдиненіє римо- і греко-католицких братств перемінити на назву "Союз руско-американьского народу" і щоби приймати членів без різницї віри. "Між Словаками — говорив о. Констанкевич — є Русини лютераньскої і кальвіньскої віри, а як бачимо між делєґатами є й православні, а ми не повинні реліґії тикати до справ цивільних і фінансових, бо коли Русин признає ся сином матери Руси, то чи він такої чи сякої віри, ми повинні кождого приймати, бо тут так дїє ся у всяких товариствах і як-раз Америка тим славить ся, що квестія реліґійна тут не истнує. Отже коли ми хочемо бути гідними свободи американьскої, ми повинні поступати подібно як Американе, тим більше, що і в старім краю жиє кілька сот тисяч Русинів православних на Буковинї, а міліони в Россії і нїкому не приходить до голови в товариствах політичних або фінансових робити різницю між членами такої або сякої віри: а тим більше тут в Америцї ми не повинні дїлитись після реліґії де нас є тілько горстка." Се внесенє підперло більше людей з галицкої сторони. П. Талпаш з Шамокина [звернувшись до угорских священиків] між иншим вповів: "Нарід не повинен за те терпіти, що священики роблять, бо православія не було би між нами, коли-б они єго не запровадили, а тепер они викидають з товариства людей невинних. Бо що дурний чоловік знає? Як священик повість, так він і робить. І нинї ви, отцове, проклинаєте і прозиваєте наших братчиків шизматиками, а перед пару місяцями ви самі, коли пішла чутка, що вас жонатих відкличе Рим, не могли-сте ся нахвалити православія, яко єдиної спасенної віри; коли-ж Рим узнав вас жонатих за правих тут в Америцї й лишив вас в супокою, то тепер ви на ново дзвоните в католицкі дзвони, а дзвони православні якось раптом похрипли для ваших ушей". П. Свала з Оліфанту по кільканацять разах зголошеня о слово виміг, що єму позволили три слова повісти. Ті слова були: "Не яло ся вам, слїпим, видющих водити", бо й дїйстно між нашим народом чимало знайде ся простих людей з так здоровим хлопским розумом, що дїйстно нераз приходить ся чоловікови глубоко задумати ся: з відки звичайний чоловік, котрий не кінчив жадних висших шкіл, часом і не знає нї читати нї писати, а має такій ясний погляд на біжучі справи? Розвязка лежить у тім, що той нарід, вандруючи по чужинї, богато всячини видїв і немало чував, а се єму заступає науку.

Справа вкінци скінчилась тим, що делєґати таки пішли за голосом угорских священиків і виключено православних з засїданя. Від того часу між народом живе думка заложити чисто-світске спомагаюче товариство, до котрого священики, котрі не платять членьских вкладок не можуть належати. Причина до завязаня того товариства не тілько є тая, щоби сполучити всїх Русинів в одну громаду, але головно тая, що таке соєдиненіє між иншими має також старатись о просвіту народу, а теперішне соєдиненіє того не виповняє, хоть нїби-то "Русско-Американьскій Вістник" має бути тим світлом що має осїнити голови тутешної Руси. Хто прочитав одно число "Вістника", тому не треба згадувати, що то за скарбник науки: бесїда, стиль і все можливе так зложилось, що гіршої ґаліматії годї виписати. Той "Вістник" має бути редаґований в бесїдї, як пише "Галицкая Русь" і як не "Галицкая" [таку дурективу цензура зложена з священиків давала редакторам "Вістника"] а дух має бути "церковно-релігійно-просвітительно-народний", бо треба знати, що при "Вістнику" є цензура з священиків старої партії, котрі все не в реліґійнім або не в церковно-моральнім дусї написане конфіскують. З початку, поки на столї редакторскім лежали столїтні проповіди, видані на Угорщинї, поміщувано ті проповіди, а коли они затратились десь, то проповіди сама редакція мусїла фабрикувати. До редакції належав і оден з нашої галицкої интеліґенції, яко заступник галицких Русинів, п. Пирч, але цензура не перепускала єго статей, котрі уважано за соціялістичні тому, що в тих статях згадувано про робітниках о их працю, а язик простонародний, котрим п. Пирч писав редактор з угорскої сторони, котрий майже тут в Америцї научив ся писати і читати по руски, поправляв на язичіє, щоби було писано так як "Галицкая Русь" пише і не так. І зважте, за тую дрянь соєдиненіє річно платило до 5.000 долярів, бо ґазета належала до соєдиненія. Проти того повстали світлїйші галицкі хлопи — ужию тої назви щоби відрізнити их від интеліґентних Русинів — за що належить ся им повне признанє, і запротестували, щоб таку суму гроша видавати за нїчо. Через те ґазета тепер перейшла в руки п. Жатковича, редактора зі сторони угорскої Руси, а соєдиненіє доплачує єму 50 долярів місячно. Отже наші галицкі Русини хотять, як згадав-єм, заложити нове товариство, а з тим і нову ґазету, котра би дїйстно була ґазетою просвітною для народу і писана була в язицї народнім, і котра-б не мала жадної цензури.

Пишучи отсе письмо, довідав ся я що пару день тому о. Констанкевич дістав від власти митрополичої уповажненє, за єго заслуги, носити відзнаки крилошаньскі. Дїйстно, сим разом митрополит в справах американьскої Руси не помилив ся, бо о. Констанкевич вповнї заслужив на признанє митрополиче за свою ревну дїятельність як на поли реліґійнім так і в справах просвіти народної і на поли орґанізації галицких Русинів. Єсть бо се священик з енерґією і вельми симпатичний для загалу тут пробуваючих Русинів. Як колись до о. Воляньского, так тепер до о. Констанкевича і з найдальших сторін Америки нарід наш відносить ся за порадою як духовною, так і світскою. При тім о. Констанкевич є добрим орґанізатором, о чім свідчать Шамокин і околиця. Як попередно було згадано в краєвих часописях [в "Дѣлї" — Ред.] є тут всякі можливі порядки.

На сїм кінчу перегляд наших відносин за час, від коли не згадувано про нас в часописях краєвих.

Наконець мушу ще спростувати ширену вість о наших колишних народних торговлях [рік тому писав д-р Я. до Кraj-y петербургского], що нїби торговлї ті упали.

Так оно не є, бо торговлї тілько подїлили ся з одного заряду кожда на осібно на свій і позміняли имена, а то тому, що Андрухович підступом замкнув одну торговлю, отже на незаплачені довги єї всї другі мусїли би були відповідати, яко бувша спілка. Але самі торговлї ["стори"] остали, як і перед тим, отже в Оліфантї стор истнує до нинї і розвиває ся добре, так само в Шамокинї і на Ексцельзіор, Плімовт. В Джермен переняв а радше сплатив людям акції оден чоловік, бувшій субєкт, і на свою руку провадить стор; так само в Шенандорі. А крім тих позакладано нові стори: два нові в Шамокинї, оден в Шенандорі [і то заложили бувші субєкти в сторах руских], оден а радше два нові стори заложено в околаци Оліфанту. Отже народні стори піднесли наше руске купецтво в Америцї, мимо того, що одна компанія мусила розпастись на менші.

[Дѣло, 15.03.1894]