Сагринь — українське село, яке спалили загони Армії Крайової та Батальйонів хлопських, а мешканців її та людей, котрі втекли сюди від поляків з інших навколишніх сіл, замордували: понад 660 осіб, більшість із яких це жінки, діти, немовлята і літні люди — для мене залишається символом української трагедії і мартирології у Польщі поряд із Павлокомою, Верховиною, Завадкою Морохівською, Теркою і з багатьма іншими!
На неділю, 10 березня, припадала 75-та річниця цього злочину...
Коли вже їду до Сагрині, коли ми в'їжджаємо на так звану Холмщину, то завше, а значить і тепер, віднаходжу — як і в Бещадах — тут якусь меланхолію і смуток, що снує над цією землею. Смуток за українськими мешканцями, які жили аж до 40-х років XX ст. в багатьох селах; а може, то уява мені так підказує, бо сліди їхньої присутності цілковито позатирали. У самій Сагрині про цю присутність можуть нагадувати тільки старий цвинтар і фундамент теперішнього костелу, що лишився від старої православної церкви. Сагринь — то не яке-будь, а стародавнє село, перші згадки про нього сягають середини XVI століття. Ще в 70-х роках XIX ст. село налічувало понад 1700 мешканців, православних українців. Поляків тут не було, а якщо й були, то поодинокі сім'ї, католицького костелу тут збудовано не було. Церкву польська влада в 20-х роках минулого століття в місцевих відібрала і перетворила на католицький костел. Початкову школу з українською мовою, яка тут існувала при церкві до 20-х років, також закрили і відкрити вже не дозволили. У 1943 році Сагринь налічувала близько 760 українців і 20 поляків. Кінець селу та її українським мешканцям, у тому числі й групі поляків, принесли солдати польського підпілля 10 березня 1944 року. Тих, хто уцілів із цих околиць, вивезли до СРСР у рамках депортації 1945–46 років... А над кладовищем шумлять, як давніше, дерева — з тою лиш різницею, що тепер воно досить занедбане, рівень заопікування ним католицькою Церквою не вказує, щоби було воно важливе для села. Нині вже без українців.
Але я весь час думаю про це село, про його українських мешканців, якими вони були — а це не було багате село, як більшість у цьому регіоні — роботящими і побожними... прості люди, яких історія "злапала" у свої лапи, і довелося їм заплатити найвищу ціну. Коли я тут, то завше блукаю поглядом по списку тих, що загинули 10 березня 1944 р. Не вмію думати цифрами, при кожному прізвищі думаю про конкретну людську долю. Список відкриває багатолюдна родина Антонюків, жінки, дівчата, мати і батько. Адже це ж ціла родина! Чи вдалося комусь врятуватися? Може, вже віддавна нема жодних близьких, котрі би їх згадували. Може, взагалі не мають могил, бо в цьому селі багато замордованих лежали протягом кількох місяців там, де загинули. Мешканці з навколишніх сіл боялися наблизитися до Сагрині — знали, що можна загинути. А коли врешті похоронили тіла, то часто там, де їх знайшли. На цвинтарі нині нема могил із зазначеними прізвищами — всі, крім кількох, лежать разом, тільки оці прізвища на плиті нагадують про них, але й тут часто лиш знаком"NN".
Нема змоги, однак, подумати про долю кожної людини, коли Анка Домбровська, перекрикуючи вітер, читає одне за одним імена загиблих — і ці NN. Ніхто з нас не є NN — вони також не були. За кожним криється людське життя, навіть маленьке, бо якщо це немовля, то ще не встигло розпочати свого людського шляху. Прізвища летять із вітром, полум'я же свічок, які ми біля Анки тримаємо, я і Петро Тима, хоч шарпає їх вітер, не гаснуть. Усі ми, присутні на цвинтарі, відчуваємо зворушення і щось містичне — пам'ять відновлено, вони вже не є масою, не є вже інформацією: в Сагрині загинуло понад 660 осіб. Кожне прізвище — це людське життя.
Не знаю, чому, однак колись, вже давніше, зі списку вбитих мешканців села найбільше запав у пам'ять "дід" Кшачок і його троє онуків. Імені "діда" нема, як і імен його онуків. Інформації, що загинули також і їхні батьки, нема: може, вже й не жили, може, загинули раніше — а може, були в той час в іншому селі... але навряд, бо тоді би назвали імена своїх близьких. Навіть невідомо, чи були з самої Сагрині. Колись вже про них писала. Бо почала думати, стоячи при цих могилах, про те, як то було 10 березня 1944 р. Люди довго не лягали спати, боялися польського нападу, деякі заснули аж під рано, як, може, і "дід" Кшачок, який у хаті лишився сам з онуками. А інші взагалі спати не йшли. Тих, що заснули, будили крики мордованих сусідів, дехто пробував утікати, однак падав, досягнутий кулею. Однак не хочу думати про ті березневі хвилини 44-го, радше думка наполегливо повертається до того, якими були перед тим, як виглядало це село перед знищенням — тих будинків не залишилося, навіть важко здогадатися, якою була забудова до 40-х років. І так "дід" Кшачок не дає мені спокою — знаю, що ніколи нічого про нього не дізнаюся. Можу собі тільки уявити, що в момент смерті журився своїми онуками, сподіваюся, що не бачив їхньої смерті. Нічого про нього не знаю, але є мені близьким.
12.03.2019