Президент України Петро Порошенко у Каневі на Тарасовій горі вручив Національні премії України імені Тараса Шевченка промінентним українським діячам культури та мистецтва.
Церемонія відбулася у суботу, на 205-ті народини Шевченка.
Ростислав Держипільський
Шевченківську премію 2019 року присуджено режисерові Роману Бондарчуку за повнометражний ігровий фільм "Вулкан", публіцистові Богдану Гориню за есе-колаж "Святослав Гординський на тлі доби" у двох книгах, режисерові-постановнику Ростиславу Держипільському за вистави "Енеїда", "Вона – Земля" НАМLЕТ, "Оскар і Рожева Пані", Оксані Забужко за книгу "І знов я влізаю в танк...", художникові Василю Чебанику за проект "Графіка української мови", художньому керівникові симфонічного оркестру Українського радіо Володимиру Шейку за аудіозаписи творів українських композиторів до фонду Українського радіо, концертні програми 2013–2018 років.
Національна премія України імені Тараса Шевченка на 2019 рік установлена у розмірі 200 тисяч гривень кожна.
"Національну премію отримують видатні українські митці, які зробили великий внесок в українське національне відродження, здобули не одну блискучу перемогу на культурному фронті. Так, саме на фронті, бо тепер мова, культура, мистецтво, освіта, інформація для нас також поле боротьби за єдність, за цінності і смисли нашого життя, за щасливе майбутнє України", – сказав під час церемонії вручення Петро Порошенко.
Президент у своєму слові закликав українців "до протистояння усьому, що повертає нас до минулого".
"Вся його творчість – це розгорнений підручник, де кожний параграф учить нас бути єдиними. «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли», – просить Господа поет для українців", - нагадав слова Великого Кобзаря Петро Порошенко.
"Маємо сильний приклад Шевченка-борця: йти шляхом правди, йти своїм українським шляхом і перемагати навіть там, де перемога виглядає неможливою", – зазначив Петро Порошенко.
Лауреат цьогорічної премії Оксана Забужко у своєму подячному слові згадала про те, що п'ять років тому, на 200-ліття Шевченка, Янукович із Путіним готувалися підписати в Каневі нову переяславську угоду. Вона певна: змовникам не вдалося втілити свго наміру саме через пробудження в українській свідомості Шевченка.
Оксана ЗАБУЖКО:
Я щаслива, що сьогодні тут, а не на еміграції чи на два метри під землею
– Мене було прошено виголосити тут, на цьому святому для кожного українця місці, подячне слово. Мені хочеться говорити сьогодні про вдячність дещо більшу, аніж ту, яка пов’язана із високою державною нагородою. Я справді щаслива сьогодні тут бути – і це не є ритуальна формула церемоніальних промов.
Коли п'ять років тому цього дня, 9 березня 2014 року, я виступала на Майдані з ювілейним словом до Шевченкового 200-ліття, в Криму вже були ворожі війська, а українські міста попередньо вже були политі російським бензинчиком, і генштаб Росії вже жбурляв на них настійно запалені сірники, намагаючись підпалити Україну з кількох кінців одночасно. Тоді я не знала – і ніхто тоді не знав, – що буде з нами завтра. Я не знала, чи я виживу. Я не знала, чи виживе моя країна. Я не знала нічого, окрім того, що збулося трагічне Шевченко пророцтво і сталося по його слову: «Як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять».
Це було. Але одночасно було відчуття в усіх подіях тої трагічної зими Шевченкової присутності. І тільки значно пізніше, через рік чи більше, коли вже стало ясно, що ми таки вижили, що Україна таки устоялася, вистояла як країна і держава, і незалежність свою ми зберегли, мені розповіли історію, яка пояснила мені відчуття тодішньої Шевченкової присутності. І наочне потвердження ми бачили сьогодні, коли проїздили через центр Канева. Це отой заморожений зимою 2014 року довгобуд, ось той самий «крематорій», – от він зараз так і виглядає, трошки грізнувато, – в якому планувалася зустріч Януковича і Путіна і врочисте підписання ними нового переяславського договору, нового союзного договору, нового ярма для України, що мало статися і було заплановане акурат на 200-ліття Шевченка, акурат на те саме 9 березня 2014 року.
Але Шевченко як чистий дух-оборонець свого народу до цієї наруги не допустив. Я щаслива, що наш народ має такого духа-оборонця. Я щаслива, що саме нам пощастило на такого генія. Тому що не можна знищити народ, в якого впродовж семи поколінь на підсвідомому рівні стоїть в прошивці ось те саме «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!»
І можна викинути поему «Кавказ» із шкільної програми, як це було зроблено Міністерством освіти України перед війною – очевидно, в чеканні російських танків, яких ця поема образила б (по-моєму, її досі не повернуто). Але в лиху годину, коли Україні загрожуватиме справжня небезпека, обов’язково знайдеться хтось, знайдеться якийсь хлопчик, який згадає ці рядки (як згадав їх Сергій Нігоян на Майдані), який прочитає ці рядки і тим, як тригером, запустить в рух оті надпотужні захисні сили в українцях, про які українці й самі не підозрювали, що вони в нас є, – і ми прокинемось.
І ми прокинулись. Ми вижили, і ми вистояли. І те чудо… Справді чудо! Я не боюся цього слова. Ми боїмося якось його вживати. Поляки не бояться казати про чудо над Віслою, коли вони відбилися 1920 року від московської армії. От ми в 2014 році мали своє чудо. Ми вижили.
Нехай травмовані, нехай поранені, нехай з вирваними з живого тіла, як шматки м’яса, шматками своїх земель, нехай замотеличені й обморочені московськими політтехнологіями різних розливів, які Шевченко називав «московською блекотою» у свій час, – але живі, але в своїй хаті з своєю правдою і, слава Богу, без чекістського чобота на горлі.
І я щаслива, що я сьогодні тут, а не на еміграції чи на два метри під землею. І я щаслива, що моїх читачів і моїх земляків сотнями тисяч не везуть у «теплушках» освоювати «неситим» «Сибір неісходиму», кажучи Шевченковими словами, і загачувати їхні тундри і болота козацькими благородними костями, як це було в минулому столітті, і позаминулому, і позапозаминулому – і як, твердо вірю, не буде більше ніколи.
Ми вистояли. Ми вистоїмо, які б ризики ще не чекали на нас попереду. Й «оживуть степи, озера» – це Шевченко нам також обіцяв. Всі його пророцтва досі збувалися. Безперечно, збудеться і це. Треба тільки пам’ятати той заповіт, який він залишав нам, який був написаний тут, на цій могилі, на першому хресті, котрий поставив був Варфоломій Шевченко, і де був напис, який заборонили царські жандарми, – і напис довелося зняти. Ось цим написом, ось цим заповітом, забороненим тоді, в XIX столітті, Шевченко звертається до нас і сьогодні:
Свою Україну любіть;
Любіть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї господа моліть.
10.03.2019