[Письмо надіслане.]
Тепер, в часах напорів чи там "ucisk-ів" — не вадить розрахувати ся з одним дуже грізним напором, з котрим ми Галичане в иншій добродушности вже так і зжили ся, що нам се зовсїм байдуже, і думаємо, що инакше бути не може.
Ходить не о що менше, як о власну кождого особу, о єї характеристичну прикмету, о наші родові прозвища. Мабуть нема народу під сонцем, щоби до того ступіня улягав напорови сусїдуючого єму чужинця, що ми. На всїм світї ледви найде ся хтось крім галицкого Русина, щоби рівночасно мав по два, три або й більше нюансів свого родового имени. Нїмець, Француз ба й всї Славяне задержують своє прозвище на всїх язиках, оно є незмінчиве, чи напишесь єго на матерній, чи на чужій бесїдї. А у нас? Виїмково щасливим може назвати своє прозвище той, що єго може у всїх бесїдах рівнозвучно написати або ще й виговорити. Впрочім скрізь-на-скрізь нас покалїкували, а ми — як Przegląd нас називає — "пшибише" [!] принесли з собою на "польску землю" не ино "обжондок", але ще й якісь чудацкі прозвища та й мовчки терпимо на собі операторскі закрої нашах "западних культурників".
Куди не глянете, всюди галицкій Русин инакше називає ся. Петрицкого охрестили на "Пєтшицкого", Кобринскій називаєсь також "Кобжиньскі", Зарицкій "Заржицкі" або й "Зажицкі", Порубальска також "Поронбальска" або і "Порембальска", Дяків також "Дяков" і "Дякуф" або по правому фонетичному "Дякіу", Медведскій також "Нєдзьвецкі", Крижановскій "Крижаноскі", Стецїв також "Стецюф" і "Стецьов" і "Стецев", Іосифович "Юзефовіч" і т. д. тисяч тисячів. Не инакше сталось і дїєсь з прозвищами наших міст і сел, нами ["пшибишами"] заселених.
Хто то таким отератором на нашім тїлї — не тяжко вгадати, а й се стоїть близько нас, що з клініки тої ми не виходимо і не вийдемо здорові, а обкроєні і позаплястровувані на наше диво та на людске посміховиско. А чия головно вина? Певно, що спритний чи радше трусливий оператор вперед унесвідомлює часто та наркотизує свого пацієнта, щоби без перепони вести по нему свій ніж.
Переважна часть нашого селяньства або зовсїм не знає свого прозвища, або знає хибно. Такі потребують чужої підмоги. Але що сказати о більшости свідомих себе пацієнтів, котрі лїзуть прямо і без супротивленя під ножище клінікера! Про них мусить сказати ся: Stuitis non est adiuvandum. Хто байдужний навіть на таку святощ, як власне прозвище; хто ходить нахилений і покірливий все і всюди, — той ним зістане і під землею і могила єго не виправить. Але по-при одиницї завинив тут і завинює — на мою гадку — й загал. Ми самі між собою апробуємо тоту різанину і рідко хто з нас виговорює право красні наші прозвища на "ич" або "скій", а цвенькає их на "іч" і "скі". В приватнім житю мало хто каже красне "Окуневскій", а перехрещує на "Окунєвскі", а кілько то є таких, що инакше не скажуть, як: "Ґушалєвіч", "Могільніцкі", "Олєсьніцкі" і т.п. Лїк на се: уникати нам самим того рода перехрещувань і всякі чужі переробки простувати й усувати.
Яким же способом? Напрасно, нараз — не всюди й кождому дасть ся одностайність осягнути. Що в усїх наших грамотах і т. п. прозвище наше перепольщене, — се не може і не сміє бути перепоною до приверненя правдивого стану. Я знаю богато випадків, що люде, котрі були на студіях пoза границею Галичини, привертають собі між чужинцями вірне своє прозвище, хоч в дотеперішних грамотах оно стоїть перепольщене. На их indех-ах і дипльомах докторских надруковане праве их чисто-руске прозвище. Звичайно не мають они в руках своїх жадного доказу на мниму переміну, але між мудрими людьми вистане само вказанє на зміну і сфальшованє всїх дотеперішних грамот. Нїмець і радшій, коли не ломить собі язика і може легко виговорити Зарицкій замість дивачного для него "Царицкі" [!] Людям тим могла би помогти добра копія з книг метрикальних, але се власне велика хиба, що наші свідоцтва хрещеня під тим взглядом більше баламутять, як помагають. Дотеперішні наші орґани метрикальні не кладуть на се нїякої ваги, им більше ходить о точне виповненє инших з их становища важних рубрик, нїж прозвища родового. А на дїлї повинна метрика передовсїм вірно наименувати чоловіка. Наші уряди метрикальні водять свої "libri natoram" по латиньски. В той спосіб і вписує наш духовник-урядник прозвище родове латиньскими буквами і мішаючи чи идентіфікуючи з собою букви і прозвище само, валить замість Chmil — "Chmjel" замість Hirnjak — "Gurniak" і т. п., так як-би і в чужім язицї не можна прозвища написати руским звуком, коли ходить о се, щоби єго вірно передати.
Так отже повинні передовсїм наші уряди метрикальні глядїти на се, щоби прозвища людского не фальшувати, а вірно єго в книгу, котрою і держава послугуєсь, вписувати. А интересовані же, чи их правні вмістники, не повинні приняти метрики, в котрій их родове имя перероблене, а на випадок потреби повинні зажадати державної помочи чи то адміністративної чи навіть цивільно-судової. З вірною метрикою станесь тогдї зі всїми напірниками безпечно до борби і не дасть ся инакше назвати, як треба. Без протестів нераз і не обійде ся. На то власне є: Trаu, schau.. Коли дитину, хоть і в польскій школї, запишете вірно, вже она зістане з чистим руским именем. А имя само вже неодного остереже перед перевертенством, соромно єму буде носити руску познаку з чужим змістом...
При тім ми самі мусимо уникати фракційних партикуляризмів і не робити з имен партикулярних чудовищ. Самостійність малорусчини зовсїм не вимагає сего, щоби ми і прозвища свої усамостійнювали і робили их в чужій бесїдї неможливими. Най кождий зачне роботу від себе самого, а потім подбає про других та про свою селитьбу, в котрій живе.
Дѣло
09.03.1894