Вже четвертий місяць стоїш Ти у важкій війні. Польща, яка панувала над Тобою цілі століття, хоче, щоб Ти на віки був її рабом, і коли Ти волею і силою своєю утворив власну Державу, сей наш відвічний ворог зібрав усі сили і пішов війною на Твою землю. щоби загарбати її для польської держави.
Польський нарід не належить до великих народів світа, — він майже у двоє меншин від українського. Польська земля бідна: ані не родить золотої пшениці, як благословенна українська земля, ані не має в собі тих скарбів, які для своїх дітей має Мати-Україна.
Польська держава у минувшині була богата тільки українською землею. Розросталася польська столиця Варшава, бо до неї звозила богатства польська шляхта з України — богатства української землі, творені руками українського селянина-кріпака, политі його сльозами і кровю. Розростала польська пристань Ґданськ, бо туди вивозила Польща до Західньої Европи богатства української землі, медом і молоком текущої.
Поляки знають, що тільки загарбання української землі і поневолення українського народу може вернути їм давну могутність. Польське правительство виразно заявляє, що на те, щоб польська держава була велика й сильна, треба конче запанувати Польщі над як найбільшим простором української землі.
І тому Поляки пішли на нас війною, яка є чистим розбоєм, бо має за ціль відібрати від нас нашу землю і зробити нас вічними рабами Польщі.
Та Ти, Український Народе, став живою стіною в обороні рідної землі і загородив дорогу польському наїздови на Україну.
Поляки бачать, що власними силами не зломлять Твоєї сили, і тому стараються чужою силою запанувати над Тобою.
На руку сим польським замислам пішла місія держав Антанти, вислана правительствами Франції, Анґлії, Злучених Держав Північної Америки й Італії для тимчасового спинення війни між Польщею й Україною.
Шануючи волю держав Антанти, які проголосили, що хотять перебудувати світ на нових основах і кождому народови запевнити самостійність і незалежність. Державний Секретаріят Західної Области Української Народньої Републики згодився на завішення оружжя і переговори з місією Антанти.
Одначе ся місія не відповіла високому ідеалови національної справедливости, який в імени Антанти проголосив президент Злучених Держав Північної Америки Вільзон, і стала по стороні Поляків. Замість наказати їм уступитися з нашої землі, вона зажадала, щоб ми оставили в польських руках не тільки ту часть нашої землі з нашою старинною столицею Львовом, яку нам Поляки забрали, але також, щоб ми ще відступили Полякам великі простори нашої землі аж по Буг і Стрий, з нафтовими скарбами в Бориславі, — простори, які наша хоробра армія держить міцно в своїх руках. А щоби зробити нас податливійшими, місія Антанти загрозила нам, що за дальше ведення війни відповімо перед Антантою, яка наказує сю війну спинити.
Український Народе!
Державний Секретаріят мав перед собою ясну дорогу. Ми з усею рішучістю відмовилися сповнити домагання місії Антанти, — певні того, що за нами стоїш Ти, Український Народе, готов до останньої каплі крови обороняти рідну землю.
Тепер кличемо Тебе, Український Народе, до оборони рідної землі.
Нехай кождий з нас себе самого і все, що має, зложить на жертву Україні.
Хто тільки може носити оружжя, нехай стає в ряди українського війська.
Хто богатий, нехай віддасть своє богатство на потреби Української Народньої Републики.
Хто остане поза фронтом, нехай сповняє свої обовязки так, щоби скріпити силу української держави.
Український селянин нехай тямить, що коли він хоче здобути землю і бути господарем у своїй власній державі, мусить оборонити рідну землю від ворога. Инакше буде вічним рабом, засудженим працювати на своїх гнобителів.
Український міський робітник нехай тямить, що коли він хоче як вільний громадянин Української Народньої Републики користати з плодів своєї праці, мусить разом з братом-селянином стати в рядах українського війська. Инакше остане на віки в такій поневірці, в якій був доси, — нетільки найбільш визискуваний польськими роботодавцями, але також понижуваний польськими робітниками.
Український священик, учитель, урядник, адвокат, лікар і вся українська інтеліґенція нехай тямить, що тільки у вольній Українській Народній Републиці вона зможе працювати для добра, щастя і слави українського народу і сповняти ті високі задачі, які у кождім народі сповняє інтеліґенція — мозок нації. Під чужим пануванням вона остане на віки поневолена, понижена, примушена працювати у чужих і йти навіть проти свого народу.
Український Народе!
Тепер в огні війни рішається Твоя будучність. Або оборонимо рідну землю і збудуємо велику й могучу Українську Державу, — або останемо на віки рабами наших відвічних ворогів.
Тому всі — до оборони рідної землі!
Нехай затихнуть усякі суперечки про те, як має бути уладжена Українська Народна Република.
Перше всего треба оборонити її спільними силами від ворогів.
А коли її границі й її будучність будуть забезпечені, тоді Ти, Український Народе, що вмів оборонити її, зумієш також уладити її по своїй волї.
Нехай живе Українська Народна Peпублика!
Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,
Рідний краю, здобути Тобі!
Станиславів, 4. марта 1919.
Д-р Евген Петрушевич, Президент Української Національної Ради.
Д-р Ізидор Голубович, Президент Державного Секретаріяту.
Державні Секретарі: Д-р Аґенор Артимович, Петро Бубела, Осип Бурачинський, Маріян Козакевич, Д-р Іван Макух, Михайло Мартинець, Іван Мирон.
[Република, 06.03.1919]
06.03.1919