У свoїй статті "На мapґінесі нових драматичних творів" п. Граничка цілком справедливо з'ясовує питання нашої критики. Сумна доля нашого критика. Коли навколо поетів, малярів, музик, акторів кадять тиміям, діяльність критики часто густо викликає лише бурю роздратування. Майже завсіди б’ють по критиці, нарікають на неї і на те, що вона не відповідає вимогам часу. Може в тому є і деяка правда, але не вся, тому годиться взяти критику в оборону.
Здебільша поширена думка, що критик це не творча постать, а щось другорядне; кажуть, невдаха поет стає літературним критиком, а театральний невдаха — критиком театральним. Постать критика змальовують, як лицаря на великому шляху, що має можливість зводити особисті порахунки й заколочувати спокій та щастя мистців. Вороги критики вбачають приємність бути критиком, бо лаяти завсіди легко. Але вдумливе відношення до критики збиває ці твердження.
І критик мистець, і він має рівні права на поетичнім Олімпі. У нього лише інша творча вдача, а саме аналітичний принцип переважає тут над поетичним. [...] Часто критик краще, ніж сам письменник, знаходить ключ до твору і своїм глибоким трактуванням опліднює мистця і читача. Справжній критик розуміє мистецтво, досконало знає його і може допомогти мистцеві. Критик не лає, а шукає правди в мистецькому творі і це вже не його вина, коли в ньому є негативні риси. Дійсний критик бачить всі деталі мистецького цілого, має гостру спостережливість, об'єктивізм, аналітичну і узагальнюючу думку. Він повинен через деталь бачити мистецьке ціле й у тому цілому бачити окремі частини. І може єдина його "хиба" це трохи холодний розум і тверезість. Підчас захоплюючої драматичної сцени він здатний ще і слідкувати навіть за зморшками одягу актора. Але чи не був таким великий мистець доби Відродження, Леонардо да Вінчі, незрівняний олімпієць часів, в яких високе натхнення, польот уяви гармонійно сполучалися з прозорістю великої думки і спостереження.
Тепер стисло зазначимо, чого бракує нашій театральній критиці. Наша критика не дуже вимоглива, вона не аналізує суворо і критично виставу, а лише захоплюється. Як правило, театральні рецензії мають дитирамбічний характер. Звичайна вистава перетворюється експансивними рецензентами в мистецьку подію, "чергову творчу перемогу". В цьому часто винна і преса, що не друкує гострих театральних рецензій. Розумна критика може більше помогти театрові в його роботі, ніж бочка солодкого меду. Або навпаки, рецензії мають інформаційно-протокольний характер, де констатуються лише голі факти, було те і те — акторам виставляються оцінки — добре, погано, — але не дається ґрунтовної аналізи, загального уявлення про виставу: чому саме добре, а чому погано.
Ось один з прикладів. При бажанні їх можна навести безліч. В рецензії на виступ львівських артистів у Коломиї — комедія Г. Кубіє "Любов на здоровий розум" — подана така характеристика гри акторів: "Кожний з акторів відтворив свій тип із властивою собі рутиною та здібностями" ("Львівські Вісті" 13—14. II. 1944 р.). Що дає акторові така рецензія? Нічого.
Справа в тому, що рецензії в більшості, на жаль, пишуть не фахівці, а аматори рідної штуки. Це добре, але мистецтво взагалі, а театральне зокрема, вимагає не тільки любови, а і глибокого знання.
Найголовніша вимога — це фахова озброєність критика, почуття відповідальности за кожний рядок, що іде до друку. Критик хоч трохи повинен бути поетом. Його муза — театр. Він не має права писати протоколи, перетворюватися на урядовця у бюрі. Його завдання допомогти авторові, режисерові та іншим співтворцям вистави. Добре бачити, бути об'єктивним, знавцем своєї справи, мати живий розум — ось образ критика. Коли цих рис немає, ніколи театральний рецензент не буде авторитетом і тим самим не виконає свого призначення. Критикові потрібно обов'язково доводити свої твердження ґрунтовною аналізою вистави, тоді його слово багато заважить. На наш погляд для часопису краще надрукувати одну змістовну рецензію, замовити у фахівця широкий огляд театрального життя в провінції, ніж друкувати кілька коротеньких заміток, в яких все і нічого, тому, що тут не має обґрунтування.
Виринає ще одне спірне питання, яке місце треба приділяти в часописі театральному життю на провінції. Дехто вважає, що для цього вистане кілька "телеґрафічних" рецензій. Не можна погодитися з такою думкою. Провінційний актор потребує більшої допомоги від театральної критики, ніж висококваліфіковані артисти львівських театрів.
Змістовна, глибока театральна критика багато може дати і глядачеві, розкриваючи йому сенс п'єси, вистави і піднімаючи на вищий щабель його артистичний смак.
Ми вимагаємо від критика і вміння робити мистецькі узагальнення. І поодинока вистава може дати підстави для заторкнення того чи іншого театрально-мистецького питання.
Ми за таку критику, що рухає вперед мистецтво, всіма засобами сприяє його розвиткові. Драматург, критик, глядач уявляють з себе суцільну творчу лянку. Драматург творить, критик розкриває сенс твору, а глядач сприймає. Кожний робить своє, але разом стверджують чарівну силу мистецтва.
[Краківські вісті, 03.03.1944]
03.03.1944