Гоголь

Євген Маланюк

(фраґмент перший)

... — і з-за рогу

своїм вперед схилився станом.

Я бачу — йде Микола Гоголь

І невським кашляє туманом —

А вітер пне шинель горбом . . .

МАРКО ВОРОНИЙ („Лист про Харків")

І.

Студіюючи в середній школі курс „істории русской словесности” приходилось читати речення Гоголя в роді: „Как упоітєлєн, как роскошєн лєтній день в Малороссії!” або (не дуже охоче) вчити на память славетний зразок „російської” мови: „Чудєн Днєпр прі тіхой поґодє, коґда вольно і плавно мчіт он сквозь лєса і ґори полния води свої!” І вже тоді щось підозріло дивне, мов ґримаса, морщило вражливу, але наївну свідомість юнака.

Свідомість навіть не „національну”,—та була тоді занадто скомплікованою, щоб її тепер дефініювати — але просто естетичну, артистичну... Щось тут не так—як би здогадувалась та свідомість. Щось не все гаразд в цих плинних, як патока і бароково - кучерявистих, але при тім завше пласких „періодах”.

Треба підкреслити, що подібне ж і при першім знайомстві з творами Гоголя вражіння, мимо раннього (7 — 8 літ) віку, память зберегла дуже яскраво, хоч не могло бути мови про свідомість язикову. Стихія навколо була степовоукраїнська. Демаркаційна лінія—фонетично—між мовою села і повітового міста, була поплутаною й невиразною. Російський друк читалося по українському, цеб-то більш - менш так, як довоєнні москвофіли в Галичині читали Пушкіна („мій дядя самих честних правил, когда не в шутку занеміг...”). Російської мови щойно вчилося, систематично опановуючи її в міру переходу до вищих кляс, допомагаючи собі поза школою перебуванням в товаристві міської „передової” (отже майже цілком жидівської) інтеліґенції.

Вже й тоді образи Гоголя сприймалися, як вифарбувані площини, як плескаті лаштунки, що їх приходилося бачити на аматорських українських (в селі) і професійних малоросійських (в місті) виставах. В такому, власне, малоросійсько-українському „ключі”, уява реаґувала майже на цілі „Вечорі біля Диканьки”. Постаті й ситуації в них автоматично набирали театрально-неправдоподібно - „недійсного” характеру, мимо того (а може якраз завдяки тому!), що в зокільній дійсности живими ходили всі ці Руді Паньки, Каленики, Голови, Оксани, Левки і навіть відьми з вовкулаками, в існуванні яких—після оповідань діда—не могло бути жадного сумніву ...

Ось як, повторюю, вже тоді, коли про „язикові” ріжниці розумова свідомість мала дуже неясне уявління, язиково-національна інтуіція відчувала гоголівські аномалії невиразно, але сильно й глибоко.

Легше йшло з „Вієм”, ще легше з „Страшною Помстою”, з їх понуро (а в випадку з „Вієм”— солодко) - жахливою романтикою, з якої виникли перші безсонні ночі і перші змори, коли блідий жах параліжував тіло й голос. „Страшна Помста” була якби переходом до „Тараса Бульби”.

При читанні, властиво поглиненні цього першого історичного роману українського, тривожно-неясне почуття язикового „не все гаразд”, зникало майже остаточно. Перший етап справжньої національної свідомости! Своєю чарівною фабулою, військовою (так рідною хлопцеві!) романтикою, цілим рядом підсвідомо - привабливих образів, а найважніше першим зрушенням психольоґічних глибин — психонаціональних ремінісценцій параліжованої, але незнищеної памяти історичної — ця „Запорожська Іліяда”, як називав її Сент - Бев, зайняла своє місце в дитячій душі без перешкод і на віки.

Очевидно, ще неясна свідомість дитини, психольоґічно наелектризована Бульбою, інстинктовно перекладала язик повісти по свойому, властиво реставрувала процес мислення її автора.

Що правда, перечитуючи повість пізніш, око зауважило, що замісць „порохівниця” стоїть „пороховніца”, що вокатіви „батьку” і „сину” знаходяться в невідповіднім лексичнім товаристві. Тоді „тривога” і почуття „недійсности” і ”театральности” поволі поверталися знову і простягали серпанок загадковости між твором письменника і юним читачем.

Друга половина творчости Гоголя, натурально, залишалася довший час психольоґічно неприступною, нецікавою й чужою—і язиково, і тематично.

Зародки думок і сумнівів з приводу пізніших творів Гоголя ласкаво усунув сам професор російської мови, упевнивши, що „Ревізор” відбувається в „центральній” Росії, а зрештою є річчю „символічною” (славнозвісне— „дійсне сумління” і „поверхове сумління" людини), що „Мертві душі” підказані Гоголеві Пушкіном і що це просто собі анекдот, теж безперечно з теренів „центральної” Росії... Росії, так Росії — отже дуже добре: чи ж варто думати про щось далеке аж з „центральної” Росії, з Тамбова?! На тім справа з Гоголем на якийсь час одсунулася...

Але думки про те, що „Вечорі" можна „розповісти“ якось інакше, опукліше, природніше — залишали неприємне почуття... Навіть якоїсь дивної образи, ще не „національної", але образи чогось дуже близького, сільського, рідного, „нашого".

Потім трапив до рук „Бульба" в перекладі М. Садовського і раптом — в світлі остаточно опанованої російської мови — блискавкою впала розгадка: ось як мав бути написаний Бульба!

По довшій перерві, в звязку з новою хвилею заінтересування Гоголем, прочитується „Між двома душами” Єфремова. Але дивно, брошура майже нічого не з’ясувала. Занадто „раціоналістично”, отже — поверхово, „офіціозно”, майже „урядово”. Висновок? — ще один, мовляв, n+1 малоросійський випадок... Шкода лише, що такий великий письменник став „зрадником”.¹)

Для „Росіян", що складались і складаються з ріжних, „мало-русских" елементів, Гоголь, звичайно, був і є, і певно ще залишатиметься „русским", „гордостю", фундатором артистичного реалізму великої літератури. Нічого дивного: „російським" письменником залишався він для багатьох Українців (вже не кажучи про такого, як позбавлений національної інтуіції М. Драгоманов) і певно для багатьох залишається він таким і досі.

Правда, деякі зрушення з цієї дійсно мертвої точки погляду вже сталися. Маю на увазі останні новелі небіжчика Хвильового, що крізь їх скомпліковану композицію час від часу майорить знайомий гострий профіль і то — не лише тематично. З протилежного боку маємо недавно видану в Парижі книгу власне Росіянина не Москаля Б. Шлєцера (В. de Schloezer ,,Gogol“. Lib. Plon 1932) зустрінуту російською критикою, кажучи в дужках, досить зимно: занадто близько підійшов Шлєцер до таємниці цього „російського” письменника.

Але стається це лише тепер по упадку петербурзької імперії, по кривавім відродженні України, по зрушенні багатьох історичних лаштунків, і що найважніше по відзисканні на широку скалю української історичної памяти. І, хвала Богові, наївна тема „чиїм є Гоголь” вже потрохи сходить з сторінок сучасної нашої літератури.

Надходить бо час на більш актуальний підхід до Гоголя. В добі, що її найбільш гострий фраґмент переживаємо і почасти творимо, сталося щось, що зовсім по іншому освітлило цю постать.

В світлі тім, проєктуючись на тло цієї доби, Гоголь починає виростати на велику і, на наш погляд, центральну проблему української дійсности.

II.

Перші спроби висвітлити більш відчувану ніж добачувану, і безперечно ірраціональну таємницю Гоголя, що викликала той дивний непокій, про який, може надто лірично, розповіджено в попереднім розділі, почалися від давна.

І тут, як в багатьох інших справах, піонером був наш, також дещо й досі таємничий, Куліш. Але й великий Куліш („Основа 1861 р. „Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории.’’) пішов „раціоналістичним” шляхом дрібничково-роздратованих пошукувань у Гоголя нібито „цілковитого незнання народу українського", його „побуту і звичаїв”, що допровадив його до дивовижного окреслення Гоголя, що правда, словами російського журналіста Полєвого: „Он (Гоголь) был больше москаль и горожанин, нежели украинец, оснакомленный с бытом своего народа" („Основа", май 1861, ст. 10). Ці дрібничкові, часами уїдливі, але артистично безпідставні претенсії до Гоголя тягнуться на протязі кількох довгих статтей, писаних, на мій погляд, лише з приводу Гоголя, з специфічно кулішівською ціллю—„насолити москалям" і при цій оказії²).

Але все це не перешкодило Кулішеві роскидати між стрічками ряд думок, що їх блискавична проникливість і до певної міри пророчість для майбутнього гоголезнавства, є дійсно гідні великого Куліша.

„Блестящие призраки (привиди) из несуществующего в действительности мира...”; „...на место выставленной Гоголем куклы (ляльки) на пружинах—вообразить живую натуру...”; „...ея (Параски з „Сорочинського Ярмарку") радость для нас так же противна (обридлива), как и движение мертвого тела под влиянием гальванизма..."; „...они (персонажі Гоголя) вдруг би ожили, точно вставшие из гробов покойницы (небішки)..."

В цих висловлених якби між іншим, блискавках ґеніяльних здогадів Куліша, для нього несвідомо, властиво вже даються витичні. Варто підкреслити також, що Куліш перший натякнув не тільки на театральність („детскій театр" стор. 67) і „ляльковість" („живут жизнию кукол" ibid) гоголевських постатей з „Вечорів", але й перший дав напрямок до застосування теперішньої т. зв. формальної методи до творів Гоголя такою стислою формулою: „Для нашего чувства это — мертвые слова, произносимые автоматом" (стор. 64).

Ця кулішівська формула знайшла своє, хоч не повне і не зовсім вдале, але всеж місцями (XX гл.) яскраве висвітлення в капітальній праці І. Мандельштама, професора Гельсінґфорського університету, виданій по російському („О характере Гоголевского стиля", Гельсінґфорс 1902). Ця стисло „формалістична" студія, написана задовго до усталення „формальної школи", беручи її в ретроспекції,може бути названа ревеляційною.

Та ні Куліш, ні Мандельштам (що часто, але не на тему покликається на Куліша), йдучи перший—шляхом раціональних розважань, другий— шляхом формальної методи, а обидва ставлючись до Гоголя з симпатією, що притупляла їх чуйність до таємничої, отже „тіневої" сторони Гоголя, — не могли зайняти становища по відношенні власне до цієї його сфери і, поза інстинктовними здогадами Куліша, навіть не домислювалися про її існування. Для Куліша був Гоголь талановитим земляком, трохи розбещеним „неумєреннимі похваламі" критики, що як „шляхтич“ (народник—Куліш тоді вимовляв це слово з певного погордою) і „дідич" знав простий люд український лише „по его худшим, облакеенным или обкулаченным образцам" („Основа" май 1861 стор. 15). От і все. Як би, мовляв, Гоголь став ближче до (вживаючи тодішнього політичного словника) „народу", почав би студіювати „етноґрафію" і „історію" та так не підлягав впливу „неумеренных похвал", нота-бене російських, то все було б (за Кулішем) гаразд ³).

Для проф. І Мандельштама, як це тепер не комічно, Гоголь був передовсім могутнім збогачувачем і фундатором російської літературної мови і, хоч його „язик душі” був безперечно, як підкреслює Мандельштам, українським,— це не перешкодило Гоголеві випрацювати свій ориґінальний (чи не занадто?) стиль і стати ґеніяльним письменником „загально-російським". Так що, остаточно, Мандельштам ставить українське походження Гоголя і навіть факт мислення його в катеґоріях української мови — і письменникові зокрема і літературі російській взагалі — in plus. Всі ж підозрілі і явно хоробливі моменти ("сочинительство слов", „безсмисленныя словоизвержения" і т. д.) — при аналізі тільки стилю Гоголя—Мандельштам або старанно затушковує, або зручно обриває, очевидно відчуваючи страх перед психопатольоґічними проваллями Гоголя і турбуючися за суцільність дещо іконописно намальованого образу ⁴). Ця імлиста заокругленість „зализаність", це систематичне оминання так частих при дослідженні Гоголя „підводних каменів", ця, сказав би я, штучна „гармонійність”, образу Гоголя і брак в науковій праці певних методольоґічних, ба навіть термінольґічних пунктів опертя, робить з, ревеляційної на свій час, книги Мандельштама лишень спробу цікаву у фраґментах, але непевну й двоїсту під оглядом конструкційним.

Далі, за завісу „етноґрафічних недокладностей“ і „одірвання від народу" (Куліш) та сумлінної але по лєксичній і синтаксичній поверхні доконаної аналізи (Мандельштам), словом за лаштунки „упоїтєльной Малоросії" і „Чуднаво Днєпра" — ані український націоналіст XIX ст. — Куліш, ані чужинець (і запевне навіть расово далекий) учений —не проникли.

Психольоґічне упередження до Гоголя, як нормального „російського письменника" і симпатії — національна (Куліш) і науково - літературна („Памяти Николая Васильевіча Гоголя" присвячена книга Мандельштама) — ослабили проникливість зору і не напружили яким-будь гострим чуттям — інтуіції.

III.

Не теплій симпатії і навіть не горячій любови (як би вона взагалі була можлива по відношенні до Гоголя) суджено було проникнути за олєоґрафічно - погідну малоросійськість цього загадкового письменника.

Акту цього доконало загострене почуття національної й передовсім культурної відрубности і — отверто кажучи — національної (при тім московської!) ненависти. Ненависть і чужість напружили інтуїцію й загострили зір, що відчули й побачили зовсім а зовсім інше, цілком несподіване й „нетрадиційне" в Гоголі. І насвітлена таким зором і такою інтуїцією постать Гоголя встала зовсім новою, перш за все перед нами, земляками письменника. Стало ясно, що „упоїтєльний й роскошний лєтній день в Малоросії" і „Чудєн Днєпр прі тіхой поґодє" — були лишень маскою і „чарами". І стало ясно, що „раціональні" й „наукові" методи, для дослідження таємниці Гоголя нічого, або майже нічого не поможуть.

Вже в 80-х роках минулого століття, досі ще недоцінений і непризнаний, (тому що був горячим і щирим Москалем, не літеплим і національно - нейтральним Росіянином) московський політичний письменник і блискучий ессеїст Константан Лєонтєв вбачав в Гоголю джерело „порчі" (псуття) російської літератури і парадоксальне — на перший (але лише на перший!) погляд „істрєблєніє (знищення) красоти". Вже Лєонтєва непокоїло й відштовхувало те, що у Гоголя „жадна жінка до живої жінки не подібна: або це старуха типу Коробочки й Пульхерії Іванівни, або якась тінь, як Анунціята й Оксана, — якийсь мальовничий відбиток гарного тіла („красівой плоті"), що не має душі". Цитуючи ці здогади Лєонтєва, відомий фільософ Бердяєв додає: „тут Лєонтєв відчуває якусь моторошність Гоголевої творчости, лише ще не вміє усвідомити собі свого почуття... В творчости Гоголя була вже захитана орґанічно — суцільна людина (підкреслення моє)... Він зовсім не реаліст. В його артистичних уняттях є щось близьке артистичному кубізмові Пікассо".

Але найбільшої сили, як що не виразности, досягають прозріння в мета - фізику Гоголя, на жаль несистематизовані, як би випадково фраґментарні, мислі - замітки Василя Розанова⁵, людини ґеніяльної інтуїції, вийняткового і по змісту й по формі письменника, а при тім може найсуцільнішого Москаля, якого, побіч Лєонтєва, видала Росія. Те, що несвідомо проривалося крізь назагал плиткувату працю Куліша, те, що скупо, але вже значно більш свідомо пробував зформулувати Лєонтєв, те, в цілому ряді роскиданих по окремих книгах заміток, афоризмів і ессеїв Розанова, виростає в дещо мозаїчний, але синтетичний образ. І коли у всіх трьох авторів в застосуванні до Гоголя невипадково уживається слово „мертвий” („мертві слова" й „небішки" у Куліш а, „до живого не подібне” й „відбитка ...тіла, що не має душі" — у Лєонтєва) то Розанов не зупиняється над констатуванням лише цієї „мертвенности", а й намагається проникнути в природу цієї, однак же „живущої" й „живучої” мертвенности і аналізувати патольоґію Гоголя. В цім відношенні Розанов, як би „між іншим" поставив майже всі крапки над і, несподівано підійшовши мало не до національних глибин проблєми Гоголя, хоч, на жаль, її виразно не сформулював. Та й трудно було йому, не тільки Москалеві (психольоґічно), а й Росіянинові (політично) розумово, відважитися на такий революційний крок на терені російської літератури. Правда, Розанов (в „Інквізиторі" і інших місцях) висовував теорію, що російська література „вся в цілому явилася запереченням Гоголя, боротьбою проти нього" (стор. 20).

Але піти на цілковите викреслення того, з якого „Шинелі", по слову більш денаціоналізованого й остаточно, вже орґанічно - патольоґічного Достоєвського, виросла згубна література російська, — Розанов не міг рішитися. Він залишив це самим історичним подіям, що в заграві руїни петербурзької імперії демаскували ролю й постать злого ґенія її — остаточно.

„Пушкін і Лєрмонтов кінчили собою цілу величну („вєліколєпную") Росію, від Петра і аж до себе... Власне— все кінчали. Власне—захід і вечір цілої цивілізації.

Все—„відбитки" й ..луни". Луна „спогадів"... На всьому величний „стиль Растреллі": на палацах, подіях, урочистостях, скорботах... Ермітаж, Дєржавін, Жуковський, Публічна Бібліотека і Карамзін... В „стилі Растреллі"—навіть опозиція: це — „декабристи".

Тиха, супокійна, глибока ніч.

„Прозрачєн воздух, небо блєщєт..." ⁶) Сатана раптом поворушив патичком дно: і з дна пішли струми мулу, болотяних пухирців... Це прийшов Гоголь. За Гоголем—все. Нудьга. Ніяковість. Злоба, багацько злоби. „Зайві люди". Сумовиті люди. Кепські люди.

Всі—на ріжні боки („врозь”). „Тягни нашу монархію в ріжних напрямках”.—„Гей, Ванько: ти чого замислився, тягни! Такої нагоди вже не буде!”

Горілка (в ориґ. „горилка”). Трєпак. Присюди. О, це вже не „придворний менует”, це „нравы Растеряевой улицы” ⁷)

(„Опавшие листья” Т. І. С. П. Б. 1913 стор. 294—296).

Але це лише констатування факту. Констатування в своєрідно - „розановській” цеб-то ірраціонально-інтуїтивній формі — факту історично-соціольоґічного.

Не заглиблюючися в прапричини такої фатальної ролі Гоголя в історії петербурзької імперії, Розанов ще в „Великім Інквізиторі”, роблючи лише побічний екскурс в творчість Гоголя, вже дає ряд більш „раціональних” констатувань і формулувань:

„ ... Як що зосередкуємо увагу... відчуємо зараз же фатальний брак (внутрішнього розуміння людської душі) в його (Гоголя) творчости... Тільки у нього одного (підкреслення Розанова). Свій головний твір назвав він „Мертві душі" і по-за всіляким передбаченням, висловив в цій назві велику таємницю своєї творчости і безперечно самого себе" (стор. 21).

„ ... Яким тусклим, неживим поглядом треба було подивитися на дійсність, щоб проглядіти все те (прояви душі)... Мертвим зором подивився Гоголь на життя і мертві душі побачив він в нім. Зовсім не віддав він дійсности в своїх творах, лише з подивугідною майстерністю нарисував він ряд карикатур на неї, тому - то так і запамятуються вони... В карикатурі схоплена лише одна риса характеру і вся постать відбиває лише її... Вона (карикатура)— ложна і назавше запамятується" (ст. 24).

„Тут-то й лежить—каже Розанов—зясовання цієї (Гоголя) особистости і її судьби... Визнаючи його (Гоголя) ґеній, ми з подивом зупиняємося... і коли питаємо себе чому він такий неподібний до всіх, що робить його особливим,—то мимоволі починаємо думати, що це особливе -глибока й страшна вищербленість („із’ян") в (його) природі, брак того, що всі мають, чого ніхто не позбавлений" (стор. 25).

І тут Розанов наводить надзвичайне визнання самого Гоголя:

„Їх (людей) з голови не видумаєш. Поки не станеш сам скільки - небудь до них подібним, поки... не завоюєш силою в душу кілька добрих властивостей—, мертвеччиною буде все, що не напише твоє перо. („Четыре письма к разным лицам по поводу Мертвых Душ")

І нарешті—тут Розанов щільно підходить до того, що спеціяльно нас інтересує, в закінченні глави про Гоголя конклюдуючи:

...Яким словом окреслимо його (Гоголя) історичне значіння? Чи не скажемо ми, що це є розкриття життя, яке умерло в ньому, реституція гідности людини, що він (Гоголь) її йому відібрав. („Вел. Інкв.“ стор. 28).

Коли ми, отже, розгорнемо цю ґеніяльно-глибоку формулу Розанова на українське життя в цілому і тим розширимо індивідуально - особистий (тільки що до самого Гоголя) сенс її на індивідуальність збірну (нарід), дістанемо образ, місце і значіння проблеми Гоголя в цілокупности української проблєми.

Тоді вже не буде як відмахуватися від Гоголя тим, що він, мовляв, „Росіянин" чи „російський письменник", що поки, мовляв, він „був Українцем" („Вечорі на хуторі...") все було „гаразд", а як почав писати про „Росію" („Мертві душі”), то сталося нещастя і т. п., і т. п. софістичні маніпулювання з занадто догідною „теорією двох душ”.

„Мертві Душі” є бо найфатальнішою й найглибшою українською книгою, написаною про Україну Українцем—же.

І в цім вся суть!

15.VII.1933.

__________________________________

¹ Стаття С. Єфремова („Між двома душами" відбитка з „Ради“ Київ 1909), що як популярний нарис не втратила свого значіння і сьогодні, оперуючи при аналізі Гоголя, в звязку з його „російською мовою“, досить непевним поняттям „двох душ" (як поетичний образ і символ — досить яскравий),—спроваджує читача на лінію найменшого опору і тим занадто спрощує, а девчім і примітивізує проблему. В тім то й трудність гоголевської проблеми, що, на наш погляд, Гоголь мав одну (як і сам в листі до А. Смірнової казав: „Я сам не знаю, какова у меня душа.“), лише скалічену і національно хору душу. Оперування ж спокусливо плястичним образом „дві душі" могло надаватися лише в добі спізнілого „народництва" (вся трагедія, мовляв, у тім, що Гоголь—„шляхтич", „панич“, одірваний від т. зв. „народу" і т. п. псевдо-соціальні аберації 80 — 90 рр). В світлі нашої сучасності! гіпотеза двох душ редукуваляб справу дослідження Гоголя і гоголівства до примітивної і неплодної софістики.

Е. М.

² „ ... Хивря—не украинская баба, а московская горожанка и при том самая распутная... не украинская хата, а московская изба с московскими полатям и..,“ (Основа, ст. 17).

³ Варто все ж пригадати дуже симптоматичний вірш Куліша: „Пред Гоголевим честнем“ (1S93 р):

Земляче Гоголю! що ж над тобою склалось?

. . . . .

Кругом твого стовпа зібрались мертві д у ш і,

Ті, що не встиг єси пером живописать...

⁴ А що Мандельштам часом близько підходив до „забороненої сфери» свідчить хоча б така, зараз же обірвана і ізольована думка: „Гоголь освобождался от дурних своих качеств, передавая их своим героям" (стор. 54). Хоч сам Гоголь в „Вибраних місцях з листування" сповідається з цієї своєї властивости майже в тих самих словах: ,,я уже от многих своих недостатков избавился тем, что передал их своим героям"...

⁵ Правда, в „Лєґенді про Великого Інквізітора" (1894) є глава присвячена Гоголеві, де Розанов подає спробу синтетичного, хоч і дуже, вузького окреслення його творчости і ролі в російській літературі.

⁶ Розанов взагалі цитує дуже своєманітно і часто неправильно, але завше характеристично, (треба: „Прозрачно небо, звезди блещут" Пушкін).

⁷ Вираз з комедії Островського.