Еліксір серця...
Hі. Кілька краплин крови затроєних чорнилом. Трохи тепла й попелу, що залишилися з молодечого вогню...
Стружечки розмов — крадених у Тебе й у безсонниці...
Обривки листів — Тобі присвячених, а може тільки задуманих...
Клаптики листків, порозкиданих по кишенях і заздро збережених по дитячих схованках...
Оклики хвилин, якими витав я Твоїм іменням день і сутінки.
Чи вибачиш мені, моя Кохана, що нарушу святощі тайни та дозволю постороннім слухати моєї сповіді перед Тобою ?
Ось єдині шматки паперу, списані в забутті про світ, єдині, яких перо торкалося з боязкою ніжністю і тремтіло невідомим мені ще зворушенням: яким поглядом Твій зір зупиниться на них.
Коли шукав я за найкращими словами — мріяв про звук рівний барві Твого голосу та барву рівну переливам Твоїх очей.
І вірив я тоді, що всі близькі мені колись душі приваблювали мене тільки того, що кожна блимала одною іскрою з Твого полумя.
Якже інакше я міг би був їх утратити, а Тебе стрінути?
ОЧІ ТА УСТА
Очі та уста...
Все, що кохання має з глибин моря, чистоти зір, із солодощів та отрут землі, притаєне у вас і між вами два бігуни нашого світа!
Один крадький погляд. Що знаєш про порив розбуджений ним, моя Спокуснице?
Один довгий цілунок. Чи знаєш, скільки спокус розсіяла Ти ним, моя Непорочнице?
Вчора Твої очі мали жагучий блиск тигриці.
Нині Твої уста мають свіжість пелюстків, що зустрічають із острахом перший досвітній легіт.
Жіночі очі — дівочі уста. Як вибирати між ними?
Люблю незірвані квіти, метелики замріяні в вінчиках, стиглі овочі, перелиті й недопиті чаші...
Люблю вогнисте сонце, осяєні вікна таємних веж і скапи нічних ліхтарень...
Котрий Твій усміх є затроєною стрілою, котрий цілунок цілющим заклином?
Нема межі між усміхом і цілунком, між пійманим поглядом і зірваним яблуком.
Очі Твої кажуть, про що мовчать уста — уста кажуть очам ховатися за віяльця вій.
ПЕРША ЗУСТРІЧ
Чи є глибша насолода, як думати над примхою долі, що дає нам вибрати друга та кохання від одного погляду?
Згадай: це була зустріч, як усі інші. Я не вірив у Твою студінь, але все тепло, яке міг найти у власних вигорілих словах і очах розбавленої сусідки — я передавав їй, не Тобі...
Чи є глибша насолода, як боронитися перед жіночою студінню, що скривав полумяне серце і перед власним теплом, що зростає від жіночої студіні?...
Згадай: ми не мали для себе навіть дружнього погляду.
Ми не вірили, що можемо найти в собі більш як те, що найшли в нас усі інші: надто багато зневіри, щоб іти за голосом почувань, занадто багато гордощів, щоб виявити своє почування словом або порухом...
Вибрати друга та кохання від одного погляду?!
Я шукав другів, коли кохання передавало мені чащу з недопитим на дні полином, — я шукав кохання, коли други, притуливши уста до чаші з любовним питвом забували за мене..
І нині можеш мені не вірити, що нема глибшої насолоди, як вірити, що наша зустріч не була, як усі інші...
ШЕПІТ РОЗКОЛИХАНОЇ ГІЛКИ
Гомін дня,
Ні, шепіт гілки, затривоженої першим досвітнім леготом, чому не йду зустрічати Тебе... Що-досвітка, начеб я кохав уперше, слухаю її, схвильований, чи зустріну Тебе...
Що-ранку, начеб це була перша наша зустріч, шукаю в Твоїх очах дозволу побачити Тебе вдруге.
Краплиною блакиту з очей Твоїх підмалюю блідину неба, одною багровою цяткою Твоїх уст оживлю рожі, що охляли з туги за Тобою...
Що-вечора, начеб день мій горів гарячкою прочанина, шукатиму Тебе, щоб прочитати в Твоїх очах благословенну новину.
Що-ночі, начеб вона була моя остання, прощаюся з Твоєю невпійманою тінню, щасливий, що зустрів або шукав Тебе.
І всю ніч іду Тобі назустріч і шукаю Твоїх уст, що втікають від мене, мов шепіт розколиханої гілки...
ТІНЬ ДРУЖБИ
Віриш у дружбу? Скажи-ж, з якого кохання починається вона?
Можна кохати очима — навіть самі очі. Устами — тільки уста. Та перший доторк рук, що лякаються свого тремтіння ?
Вірю у дружбу. Та не скажу Тобі, скільки другів зрадив я з хвилини, коли відкрив, що кохаю інакше.
Вірю в кохання. Чи можу сказати Тобі, скільки другів відкрив я, завдяки любовній нестямі — завдяки Тобі?
Можна кохати саму дружбу і вірити, що вона тривкіша від вежі самотного кохання, — можна за неї, віддати дорогі, живі особи, від яких пяніемо на саму думку, що вони „наші...“
Можна і треба топтати пянкі пориви для другів, що не знали їх.
Та навіщо, скажи, навіщо плекати в собі гордість, силу волі та вірність усім найкращим почуванням, коли нам не сила жертвувати ними для одного пянкого пориву ?
Скажеш: "На те, щоби пройти життя гордо та вірно..."
Віриш у дружбу? Скажи-ж: ціною якої гордости та вірности можна кохати Тебе?
КНИЖКИ
Кинь книжку, моя Мала.
Вона не має в собі більше мудрости ні чуття, як Ти у хвилині безділля, коли даєш волю своїм дівочим бажанням... Ходім навперейми схвильованою вулицею.
І я теж шукав нині в книжках нових вражінь і нових ідей. Лякався, що коли промовлю до Тебе, запримітиш, що я такий самий, як за останню нашу стрічу...
Книжки мовчали.
Це Твоя вина. Від коли я доглянув у Твоїй душі кілька таємних сторінок, герої всіх книжок не приваблюють мене...
Не дивуйся, що зачиняю найкращі твори, коли можу відчинити двері до Тебе...
Коли Тебе нема, я йду навманя схвильованою вулицею та думаю, що все це — вина книжок. Ти находиш у них щораз нові вражіння та ідеї й не чуєш серед них голосу моїх затрівожених, збентежених бажань...
Та навіщо мені книжок, їх вражінь та ідей, коли можу слухати Тебе?
ГАРМОНІЯ КРОВИ
Зваблива усмішка, що виблискує дотепом, боронить доступу до Твоїх уст саме тоді, коли найбільше варт було б їх цілувати!
Небезпечно зачиняти дівочі уста, які навіть на непевну мовчанку мають завсіди певну відповідь.
Твоє невинне тіло сміється зі спокус йому невідомих. Уява змальовувала Тобі стільки разів пригоди райського змія між достиглими яблуками, що в Твою невинність вірять тільки ті, що не придають їй більше ваги, ніж Ти сама.
Ми гордимося Тобою, що вмієш відкладати напій шумкої жаги на святошну, нікому невідому мить!
Твої очі та уста промовляють досвідом, який бентежить тих, що за досвід платили кровю.
Чи не краще було лишитися вічно незрілим, щоб учитися від Тебе, бо вчити Тебе так важко?
Не вір, моя Химернице, що істнує межа між доторком руки і цілунком, між зустріччю пальців та уст.
Якби Твоя воля слухала так легко голосу Твого тіла, як тіло слухав Твоєї волі — скільки тіл утратило б свою волю!
Найкраща складена в Твою честь поема — тільки дисонанс супроти тої гармонії крови, в якій кохаєшся сама і я за Тобою.
ЛІТНІ ВЕЛИКОМІСЬКІ ВЕЧОРІ
Літні великоміські вечорі. Спокуси самотности та юрби. Світ із чорнила, сажі, смоли та кави. Заздрю Тобі приваб охлялого дозвілля, алей, що грають цятками хвилястими, подувів, що йдуть навпереваги із закоханими пташками, заздрю царства криштального — сонця й води...
Чи тужу до Твоїх теремів, викладаних оксамитним мохом, надиханих живицею, вкритих бальдахимом зі споконвічного блакиту, що не знає нічого про зміну дня і ночі ?
Заздрю струмкові, якому дозволяєш брати себе в обійми, заздрю леготові, що лоскоче Тебе цілунками, неприпинними мов Твої бажання...
Літніми великоміськими вечорами йду купатися в юрбі та розсівати хмари самотности.
Чи плаваючи золотими берегами книжки Ти можеш з усіх її острівців доглянути те все, що стає ясне тільки при сяєві вуличних ліхтарень і каварняних лямп ?
Не кажи мені молитися щодня перед сном, щоб боги визволили мене із спокус нездорового міста.
Вони творчі, наче Твої літні лінощі та солодкі, як моя праця над листами, що рвуться з мого світа з чорнила, сажі, смоли та кави у Твоє криштальне царство сонця і води.
ШОВКОВІ НИТКИ
Пестощі прядива...
Притулений присмерком до Твоїх подушечок, розсипаних на килимі, мов квіти на бенкеті, пропадаю серед танку заколисних барв.
Твої очі виткані з тих самих шовкових ниток, що Твої мягкі рухи і теплі лінії Твоїх пліч.
Все, що довкола нас — позичає з Твого Аріядниного клубка.
Та Тобі байдуже. Ти пірнула у хвилі радія і купаєшся в мельодії, що бє об стіни піною південних берегів.
Не хочу й угадувати, що це гаптує нашу вечірню годину: барвиста гра Твоїх очей, тремтіння антени, чи Твоїх уст.
Солодкий крутіж. Хочеться припасти лицем до гаптованого квітника — відворожити очі, втишити уста.
Сутінки глузують із перехочливих бажань.
Один необережний порух може заплямити малюнок — ненарушну свіжість барв і непорочну лінію Твоїх пліч.
Боязко тулюся до Твоїх теплих подушечок, назирці стежу за грою Твоїх очей, тремтінням антени, обстяжкою Твоїх уст.
Один необережний порух — — —
Не знаю, в що запутався: в тороки мережаних цяцьок, в павутиння радія, в нитки чи голки...
Це кінчики Твоїх пальців — терня та пупянки рож.
Прядиво пестощів.
СПОВІДЬ
Розплющ очі...
Те, що сказали ми одне одному, Кохана, було таке просте та ясне, мов хвилина раннього прокиду в кімнаті залитій сонцем.
Чи ми сказали щонебудь більше, як сказала нам сама мовчанка, що сплела наші руки?
Слова, мов золоті рибки втікали серед сподівань і вагань. Але мовчанка вибачала устам за їх соромязливість.
Хто промовив за них перший: очі, рука?
Нині на згадку про цю сповідь рука вкриває очі ніжністю серпанку і не хоче розстатись із ними.
Чи можна мати жаль до життя, що воно для нас не таке просте та ясне, як бажання бути разом?
Минають роки у тузі, що нема за ким тужити.
Коли приходить хвилина, що притьмарює найкращу з туг — ясність її така проста, як те, що ми сказали собі, моя Кохана.
Нині соромимось надмірних слів, як колись надмірної мовчанки.
Але уста вибачають мовчанці, а мовчанка устам.
Очі заступають доторк руки, а доторк руки — мову уст.
Нехай життя має жаль до нас, що не хочемо йому виявити тайн невідкривних зір.
Досить заслухатись у тремтіння власного серця, щоб знати, скільки вогню зберегло Твоє.
Вірю, що зорі сяють нам у безмежній далечіні тільки тому, щоби ми не згоріли — задивлені в них!
Розплющ очі...
СУМНІВИ
Є хвилини сумнівів — довгі, мов поворот мрій до дійсности.
Є хвилини випитої розкоші короткі, мов німе
порозуміння прижмурених очей і заблуканих уст...
Часто вдається, що притулені до висків пальці не можуть добути зі споминів могутніших акордів.
Та ось приходить мить...
Памятки минулого каменіють як гробниці, пориви попеліють вигорілою гекатомбою. Одна жива постать румянить обрій нашого досвітку...
Чи віриш, моя Кохана, що ввесь соняшний день заздрить одній годині дешевого вечора, проведеного нишком із Тобою?
Є хвилини поривів — бажання раз глянути на сонце над пірамідами і впасти серед піску пустари, щоб можна втишити свою смагу одним доторком Твоїх уст...
Є хвилини невипитої розкоші — довгі мов поворот уст до очей, без смаги, без бажань.
На омахи жаги падуть сумніви вечірньої години... Це обрис Твоєї ніжної постаті,
Так інколи тінь перелетної ластівки закриває небо або блиск метеору сколихує спалахнулу від цілунків сновидну ніч...
ПРОМІНЬ ДРУЖБИ
Відчувати: є в світі хтось, перед ким можна голосно мріяти, забуваючи про світ... — коли це доказ, що найшов я друга, чи весь світ не стає мрією, а мрія світом?
Не кажи, Товаришко, що мрії та дружба — це тільки лік на незагоєну рану кохання.
Вірити: ніодна з минулих мрій не пропала, коли вони оживають від потреби сповідатися з них... — коли це доказ, що найшов я друга, чи за сповідь перед ним не варт заплатити ціною ще більших утрат?
Не кажи, мій Друже, що гірка це розвага бути сповідником чужих, інколи надто солодких гріхів.
Казати собі: чим є найсолодші любовні присяги супроти виміни двох думок, вірних одна одній, мов вітер вітрилам... — коли це доказ, що найшов я друга — Олімпе! — перед яким богом присягнути мені вірність?
Скажи, дружня Музо, що є почування тривкіші від присяг і святіші від богів.
Усміхатись до образу людини, для якої варт стежити за химерністю хмар і вірністю почувань... — коли це доказ, що найшов я довгожданого друга, яка хмара зможе притьмарити промінь такого почування?
Скажи, моя Дорога, що дружба гартується в огні, від якого згоріли всі богині провесни.
Радіти, що можна відкрити всі прірви своєї душі, повні жужелиці та намулу, без остраху втратити Тебе... — коли це доказ, що найшов я друга, подай мені руку — —
Я триматиму її довго, нерішений, чи краще стиснути її повною жменею, чи нахилити до неї уста з запитом: Невже все це справді в дружбі ?
НІЯКИХ ПРИСЯГ
Тихіше...
Ніяких присяг, Кохана.
Ні сповіди зі своїх почувань, ні напів обривистих признань, схвильованих від сумнівів: чи вони стануть зрозумілі.
Скільки насолоди дав сама змога сидіти попліч, слухати думок своїх і всміхатись!
Навіщо нам великих святошних слів, коли малі буденні слова про день проведений без зустрічі кажуть сильніше про світ, надиханий нашими мріями?
Ніяких мрій, Кохана. Ні порирів, щоби змінити все своє життя, ні прокльонів буденщині, що не дає вдруге повторити молодощів.
Скільки насолоди дає сама думка, що спромога розмовляти з Тобою не є мрією!
Навіщо великих незважених поривів, коли вони можуть скінчитись утратою віри в чистоту наших почувань?
Ніяких порівнянь. Ні з тим, що пережили ми у водограю перших захоплень, ні з тим, що хотіли б уловити хоч на мить у гоні за зіркою свого майбутнього.
Скільки насолоди дає само почування, що можна кохати дійсність за її непередбачені радощі!
Навіщо нам найкращої фільми, коли можемо сидіти попліч мовчки, потонувши у стяжку невтомливу, очима гаптовану?
Присяги, мрії, пориви та порівняння лишім тим, що не вміють мріяти без присяг і не вміють кохати, прирівнюючи.
Тихіше... Ніяких присяг.
РУМЯНЦІ
Яблука, що мають ще на собі подих літнього гілля та тепло серпневого сонця.
Ти поклала їх передімною так, немов би хотіла затримати на них багрець, що ось-ось розвіється з Твоєю усмішкою.
Пробую пригадати хвилину, що перша навіяла на Твої лиця рожевий серпанок.
Перша змова очей, подружених спільною тайною. Думка, що єднала їх — глузувала з крови.
Перший цілунок не тямить румянців. Уста були надто близько, щоб очі могли бачити.
Перша спокуслива думка не ховалась за китайку сорому.
А друга, третя? Ми соромилися, що зустрічаємо спокуси холодно, наче байдужних знайомих.
Інколи від очей до уст промайнув мигунець. Я ловив його відблиск і питав себе, чи зорі падуть паленіючи.
Твої други й товаришки не вірять, що можеш паленіти від чужих слів і власних думок.
Сам не вірю, що бачив я Твої румянці, як проквітали, достигали й полонювали пахощами Гесперидських яблук.
Бачу очі, як граються з рожевим серпанком і всміхаються, що ось-ось розвівться він із усмішкою.
Пригадую уста, що мають ще на собі подих літнього гілля та тепло серпневого сонця.
НА СВ. МИКОЛИ ПІД ПОДУШКУ
Не глузуй, що в душі безбожника прокидається пригасла іскра, що запалює свічки перед святими. Дитяче свято — поганське свято. А що таке кохання, як не ідолопоклонство?
Від ранку шукаю для Тебе дарунку, який найшла б Твоя рука, простягнена до подушки.
З сотні книжок, які перекинула моя память, ніодна не має подиху Твоєї душі. Написати б хіба самому історію химерної славянської дівчини з англійською бадьорістю. Самому, без Твоєї помочі?
Перстень нагадував би Тобі пута серед днів нашої золотої свободи. Наші уста не знали присяг, — нехай і наші руки будуть вільні для обіймів, нежданих як крадькі зустрічі.
Перфума... Яка з них не нарушила б заморочного паху Твого волосся?
Не глузуй, як після днини дитячих вагань і зрівноваженої надуми міг я вибрати для Тебе... виступці!
В них нема ніякого символу. І менше в них поезії, ніж у всіх дарунках, що вабили мене і полишали сумніви. Зате вони ближчі тої землі, якої щодня вранці торкаються пальці Твоїх ніг...
Чи наше щастя часто не від того: чи щасливо торкнулася ранком землі жіноча нога?
СТРІЛИ
Сміємось із власної чутливости, жартуємо з туги й суму, глузуємо з власних ніжних слів — і тужимо, кохаємо схвильований віддих зустрічі, пестимо зворушені, несміливі слова...
Глузуємо із стріл Ероса та відповідаємо на них затроєними стрілами гумору.
Роками будували ми світ із волі та розуму. Нині, коли він захитується від одного бажання, одної примхи, одного цілунку... як не сміятись із світа, бажань, примх і цілунків?
Кохаю Тебе за легкість, з якою вмієш кепкувати з мене, що кохаю, і з себе, що можеш кохати.
Кохаю Твою злобну усмішку, з якою вмієш пригадувати мені давні любощі і дитячу Твою усмішку, коли віриш, що хочу кохати востаннє.
Смієшся із власної чутливости й моєї, жартуєш із моїх схвильованих хвилин і слів, глузуєш із світа, який хотіла збудувати Ти з волі та розуму...
Не віриш словам. Возьми мою руку в свою долоню. Може її крижаний холод скаже Тобі, що вся моя кров збіглася в серці, а воно не хоче спекатися стріли, що тремтить іще подихом Твоєї руки.
Кохаю Твої очі, що вміють доглянути поза найщирішим поривом притаєну порожняву і поза найчистішим усміхом стриману сльозу.
Кохаю Твої уста, що вміють бунтуватися проти бажань і примх і вміють дякувати мовчки устам за бажання та примхи.
Є проміні сонця, мов стріли.
СВЯТО
Кохана моя!
Нині для мене свято: прийшов лист від Тебе.
Усе, що лишилось у спомині про свята з дитячих літ і літ марнотратних молодощів, воскресає від листка засіяного Твоїм письмом.
Настрій днини призначеної на молитву. Згадка першої сповіді, що тремтіла від вагань: чи можна довірити свої заздрі тайни за ціну спокою?
Увесь день списуватиму нині гріхи перед Твоїм образом і бачитиму себе із похиленою головою, розкаяного.
Спомини очманілих спокус і пригод, що огрівали мої груди, печуть, мов гріхи супроти Тебе.
Свято — день охлялої втоми та солодкого безділля. Нагорода за буденщину одноманітної праці: — Твій лист передімною.
Впаду горілиць і полину за кужілем дум, вільних від усього на землі, крім Тебе одної. Нікуди не піду. Праця та розвага будуть видаватись мені нудними, мов люди, горді з праці на хліб і ті щасливі, що находять забуття в грі та забаві.
Єдиною моєю нинішньою працею буде розвага мріяти про Тебе. Забувши завдяки Тобі про працю та людей, найду в насолоді забуття — гру та забаву.
Свято — день відвідин.
Нині мої двері будуть зачинені перед гістьми. Думатиму над Твоїм листом і навіть найближчий друг не нарушить мого спокою, який належить до Тебе, бо Тобі його завдячую.
Єдина розмова, яка могла б мене цікавити, мусіла б бути про Тебе. Єдине, що я бажав би сказати нині людям, це те, що дістав від Тебе листа і що нікому не можу виявити його змісту.
Свято — день, коли можна взяти в руки довгождану книжку,
Та нині вони простягнені до Тебе. Рядки букв заведуть перевертом хоровід із думками спянілими від радощів.
Книжки ждатимуть мене сумно зачинені, мов мої уста, коли ждуть звістки від Тебе.
Що може мені сказати найкраща поема і найчудесніша пригода, коли в них не видко Твоєї постаті?
ДАЛЕЧІНЬ
Так, моя Далека:
Навіть далечінь, що розєднує нас — наш найкращий друг.
Найбільший пал кохання холоне від вічної присутности.
Можемо не мірити своїх почувань — ні тугою, яку родить розстання, ні жагою, яка хоче загартувати ланцюги злуки.
Складаймо вдячний поклін часові та просторові, що дають нам жити сподіванням зустрічі.
Найбільший пал кохання холоне від туги за самотою.
Можемо не мірити своїх почувань — ні далечінню, що розєднює нас, ні нашими найкращими поривами.
Складаймо вдячний поклін часові та просторові, що вчать нас слухати своєї туги та самотніх мрій.
Так, моя Близька:
Навіть найчастіша лучба неспроможна прохолонути пал, що відроджується у знемогах і упадах.
Найбільший пал кохання є сліпою нетлею, коли шукаємо в ньому вічно того самого тепла.
Складаймо вдячний поклін часові та просторові, коли вчать нас кохати кожний раз за нову, недоглянену рису.
Можемо не мірити своїх почувань ніякими споминами: завіщо вірили ми їм і йшли за ними.
Може ми були тільки дві сліпі нетлі, приваблені тим самим промінєм... І цього досить.
Навіть той один промінь, що єднає нас — наш найбільший друг.
БЕЗІМЕННЕ
Може так краще...
Не називаймо свого почування одним словом. Хоча б воно було могутнє, мов уява поетів, захоплених його глибиною і мов огонь, де спалюються вірні йому серця!
Між шпилем пориву і прірвою жаги можна найти тисячі слів солодших, ніж спомини насолод.
Ніодне з них не може рівнятися з одним цілунком занімілих уст, що віднайшли насолоду споминів.
Не називаймо свого щастя одним почуванням. Хоча б воно було ясне, мов світанок після ночі, що казала коханцям провести її з заплющеними очима від надміру розкоші!
Між найденим щастям і бажанням зростати від свого почування — можна найти тисячі спокус глибших, ніж розкіш...
Ніодне імя, таке саміське, як Твоє, не мав таких переливів невпійманної мельодії.
Не називаймо своїх пестощів із остраху, щоб вони не втекли, як сполоханий метелик. Не розсіваймо словом споминів, хоча б кожна хвилина нахилялась до нас, мов повна головка маку!
Між найбільше привабливими тінями споминів і найсірішими обрисами ненавидного дня живуть почування сильніші від слів і слова сильніші від сміливости висловити їх...
Кожне слово, яким хочу схопити спомин переживання, що бере в Тобі почин, є пригадкою про мить глибшу та кращу, ніж хвилина найщирішого натхнення.
Може так краще...
РОЗСТАННЯ
Розстанемось...
Не хочу питати Тебе про днину останньої зустрічі. Коли скажеш мені, що їдеш, може матиму до Тебе жаль, немов до лікери, що не міг продовжити недужому останньої надії.
Нині розважую себе, що кожна наша зустріч учить нас кохати щораз більше хвилини кожного розстання.
При Тобі бюся в сумнівах, чи можу випрохувати в Тебе пестощів призначених на мить, що не знатиме ріжниці між ніжністю і спочуванням.
На самоті гріюся Твоїми усмішками, як недужий обрійними промінями і золочу ними вінця нашої заграви.
Чим це прощання горітиме?
Уста можуть захолонути зніяковілі, що не находять слів, які заступили б цілунки, ні цілунків, що заступили б мовчанку.
Очі можуть спалахнути з остраху, що кажуть більш ніж хотіли ми сказати.
Може подаси мені руку та розважиш мене, що розстання вчить нас кохати щораз більше хвилини зустрічі.
Я притулю її до уст і шукатиму ними живчика.
Ти битимешся у сумнівах, чи хочу випрохати в Тебе ще раз пестощі розтрачені вже краплинами у хвилинах дозвілля.
Ти можеш не найти ріжниці між ніжністю й спочуванням.
Я можу не найти ріжниці між розстанням і першою зустріччю.
Мовчанка не заступить слів, слова не заступлять цілунків.
Якже-ж ми розстанемось?
БЕЗ СЛІВ, ЗАМІСЦЬ СЛІВ
Усміхнися...
Люблю усміх Твоїх уст без слів, замісць слів.
Є в ньому дружній привіт і докір, запросини до цілунку та загроза відмови.
Люблю спокій Твоїх брів без мрій, замісць мрій.
Є в ньому тиша рожевого овиду, що підморгує весняній бурі та захист літніх затінків.
Люблю порух Твоїх вій без слів, замісць мрій.
Є в ньому бажання заплющити очі від нестями та радість, що вмію бачити Твої.
Люблю доторк Твоїх рук без мрій, замісць слів.
Є в ньому дружній запит і докір, сподівання та радість нежданої зустрічі.
Люблю Тебе замісць слів, замісць мрій. Усміхаєшся?
================
Присвята
Очі та уста 11
Перша зустріч 15
Шепіт розколиханої гілки 19
Тінь дружби 22
Книжки 25
Гармонія крови 28
Літні великоміські вечорі 32
Шовкові нитки 36
Сповідь 40
Сумніви 45
Промінь дружби 49
Ніяких присяг 54
Румянці 58
На св. Миколи під подушку 61
Стріли 66
Свято 70
Далечінь 76
Безіменне 80
Розстання 84
Без слів, замісць слів 89
=====================
ВИДАВНИЦТВО „ІЗМАРАГД“, ЛЬВІВ, 1932.
100 ПРИМІРНИКІВ ДРУКОВАНО НА ЯПОНСЬКОМУ ПАПЕРІ
З ДРУКАРНІ АРТУРА ҐОЛЬДМАНА, ЛЬВІВ, СИКСТУСЬКА 19.
03.03.2019