Дитяче читання – питання завжди і всюди актуальне і невідкладне. Українська дитяча книжка наразі розвивається чи не найкраще з усього видавничого сектору, але скарги на низький рівень читання не припиняються. Батьки побиваються, що відірвати дитину (а особливо підлітка) від комп’ютера та навернути до книги – місія майже неможлива. А проте, активісти продовжують шукати способів та засобів, щоб таки втілити цю місію в життя.
Інтерес до книги намагаються стимулювати найрізноманітнішими подіями – Дитячий фестиваль Форуму видавців пропонує ледь не всі варіанти дитячого дозвілля, що хоч якось пов’язані з книгою. Але фестиваль відбувається раз на рік, а читання-як-звичка вимагає щоденної праці. Однією з інституцій, що методично працюють у цій сфері є Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва, що діє у Львові. Остання акція, яку підхопив та розвиває Центр – «Вся Україна читає дітям» у рамках широкого проекту «Вся Європа читає дітям». Літературний фестиваль «Дивокрай», що відбувся у Народному Домі на Збоїщах за підтримки Львівського драматичного театру імені Лесі Українки в рамках V Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час» у перший тиждень літа, – маленька частинка цієї довготривалої стратегічної дії. Важливо, що акція відбулася поза школою – сюди діти можуть прийти тільки за власним бажанням і у свій вільний час.
Одним з можливих і важливих каналів комунікації з юним читачем є театр – саме так вважає засновник проекту «Комедія дель пАРТа» Ольга Довгань-Левицька, яка і проводила фестиваль «Дивокрай». Театрознавець за освітою, Ольга вирішила підійти до питання залучення юних глядачів з нової точки зору:
«Це, фактично, початок проекту театрального виховання для дітей та молоді, який я намагаюся розробити спільно з Центром дослідження літератури для дітей та молоді. Власне, працюючи в театрі, я зіткнулася з постановою – треба йти в школи продавати квитки. У мене інша політика – мені здається, треба інакше взаємодіяти, наприклад, робити уроки для школярів. І я почала думати над цими уроками, фантазувати, читати педагогічну літературу, спілкуватися зі спеціалістами і познайомилася з Уляною Баран з Центру. Стало ясно, що зробити це на базі театру неможливо – має бути альтернативна територія. Тому Народний дім на Збоїщах – це ідеально. Просто діти і текст. І інтерпретація цього тексту, трансформація, їхнє інтонування, їхні фантазії. У театрі я бачила, які результати організованого відвідування школярами. Це дуже важко акторам перш за все, тому що вони відчувають зал – якщо дітям не цікаво і їх завели “для галочки”. Справа в тому, що у нас, на жаль, у жодному нормативно-правовому акті немає згадки про співпрацю театру і школи. Але від радянського часу лишилася ця добра-недобра традиція розповсюдження квитків. Наприклад, в Європі чи Америці студенти-гуманітарії влаштовують інсценізації, і при кожній школі є обов’язково гурток, на якому вони інсценізують уроки з історії, мистецтв або літератури. І так діти через гру навчаються – це дуже дієвий спосіб. Так само у них виховується повага до тієї праці, потім вони вже розуміють, що квиток у театр – це відповідний одяг і відповідний настрій, і це не з попкорном. Це спілкування живого з живим, а не з білим екраном».
«Дивокрай» передбачав дві дії – інсценізацію роману Галини Малик «Злочинці з паралельного світу» та ігрову складову – читання дитячих творів та творів для дітей. І якщо першого дня до Народного Дому прийшли наймолодші – від 5-ти до 10-ти років – то і для них знайшлася справа: слухаючи читану вголос розповідь, діти малювали до неї ілюстрації-декорації. Так з’явилися цілі полотна, що потім були використані і у прем’єрі. А далі – як це зазвичай буває у приватному секторі – хтось почув, привів друзів, і почалося. Читання у ролях, грим, спільний аналіз кожного окремого персонажа. Середній вік учасників – від 10-ти до 14-ти років. Усі кажуть, що люблять читати, а цей роман сподобався їм пригодницьким сюжетом і цікавими героями. Попри канікули, сидять у актовому залі, читають ролі, і активно підказують один одному, коли хтось забуває текст.
Особливість цієї інсценізації у методі роботи – діти детально опрацьовують кожен образ, малюють, і визначають та записують головні риси героя безпосередньо на малюнку. Потім з ілюстрацією в руках юні актори і читають свої ролі – постійно слідкуючи, чи відповідають вони описаним якостям. Сценічне читання потроху «обростає» рухами, діями, реквізитом. Ольга Довгань-Левицька перейняла досвід закордонних експертів і на ньому заснувала «Комедію дель пАРТа»:
«У Німеччині дуже активно залучають методи театралізації в навчання. Особливий спеціаліст – Мартіна Дюкве, котра працює над цим вже давно і передавала свій досвід на IV Міжнародному симпозіумі «Література. Діти. Час». Вона виробила систему, за якою розвиває навіть проблемних діточок: є такі, які не можуть говорити або їм важко показувати емоції. Через театр вона придумала гру, і в ній вчить дітей. І так само одна з функцій цього проекту – показати дітям, що театр потребує багато часу і підготовки. Вони розбирають своїх персонажів, радяться між собою, потім їм малювали грим, і вони вже бачать, як це складно – вигадати правильний вигляд для кожного персонажа. Дуже часто бачимо на виставах, як діти не цінують чужої праці – а коли ти сам трохи попрацював, ти інакший. Ідеально було би потім ще зробити їм екскурсію у театр. Мене дуже тішить те, що діти такі активні. Адже існує упередження, ніби театр – це тільки елітарне мистецтво. Якоюсь мірою може й так, але потенціал і здатність читати, мислити, аналізувати – вона є в кожному з нас. Просто це треба відкривати. Такі проекти можуть допомогти педагогам, і ми навчимося бачити в дітях більше, ніж те, що на поверхні».
Десять акторів на сцені, і кожна роль – головна. Галина Малик, яка із зацікавленням дистанційно спостерігала за проектом, ніби спеціально для сцени писала свій роман. Діалоги – живі і природні, і діти швидко починають інтонувати своїх персонажів зміненими голосами, вдавати кота, папугу чи хом’ячка відповідно. Виявляється, раніше тут, як вони кажуть, «у клубі», у глибокому дитинстві вони ходили на гурток читати вірші, потім співати, а ось тепер – «У нас є театр!». Правда, театр тривав тільки тиждень – проект, фактично, волонтерський, і тому не може бути стаціонарним. Можливо, згодом ініціативу театрального гуртка, як і було обіцяно, підхоплять «драбинівці». Завершальним акордом була прем’єра: «У залі було близько тридцяти людей, – розповіла куратор проекту. – Мені було дуже прикро, що лише дві мами виявили інтерес до праці дітей. Але потішило те, що прийшли не лише однолітки малих акторів, але й молодь, котра уважно стежила за подіями п'єси. Я дуже задоволена прем'єрою, бо дітям вдалось навіть більше, ніж ми робили на репетиціях. Можливо на це повпливав характер бліц-читання, адже часу на репетиції було обмаль. Але й діти задоволені, і вже розпитують мене, чи будуть ще якісь вистави».
Важливим у проекті став також елемент безпосередньої взаємодії між дітьми. Багато розмов ведеться зараз у середовищі психологів саме про те, що гаджети відбирають у дітей і дорослих вміння співпереживати, емоційно залучатися у будь-який процес. Як наслідок – люди втрачають звичайну чуйність та співчуття. Навчання у грі з однолітками було частиною дитинства без комп’ютера, тепер цю нішу все частіше замінює гра у Інтернеті. Тому проект є надзвичайно актуальним. Ольга Довгань-Левицька додає:
«Так далі продовжуватися не може – є театр і є школа, при зустрічі їх виходить жах. Театр у кінцевому результаті не допомагає школі. Все тримається на ентузіазмі вчителів, котрі вишукують свій час, викидають уроки з програми, і ведуть дітей під свою відповідальність. І може, варто таким вчителям давати якісь премії – тоді вони будуть зацікавлені, і зможуть покликати людей з проекту. У мене є волонтери, які могли би приходити до дітей, що збираються йти в театр, і говорити про персонажів. Тоді дитина прийде на виставу, вже маючи власне уявлення, порівняє своє бачення і виставу, буде читати і усвідомлювати текст. Мета усього проекту “Комедія дель пАРТа” – це навчити діток аналізувати прочитане. Тому що нам потрібні мудрі громадяни, котрі вміють мислити. Дитина має співтворити, і цього бракує у школі – там все закінчується тим, що ми трошки поспівчуваємо герою і йдемо додому, або – в театр, де дітям взагалі не цікаво, а іноді вони навіть не знають автора п’єси».
Письменниця Наталя Трохим теж долучилася до літературного «Дивокраю» – приїжджала на Збоїща читати дітям історії про Пітера Пена. І якщо спочатку підлітки не надто уважно слухали, то діалог на тему їхніх власних мрій активізував усіх і привернув увагу. Насправді, так виглядає, що сучасним дітям найбільше бракує близького спілкування – щоб хтось запитав їхню власну думку, вислухав їхнє бачення, і реально відреагував, а не заклопотано кивнув чи відмахнувся. Книга як спосіб розповідати дітям важливі історії не втратила своєї актуальності – бо діти і далі лишаються дослідниками і фантазерами, хочуть мріяти і бавитися. Просто дорослі мають все менше часу відірватися від своїх моніторів, щоб поговорити та подумати разом з дітьми.
Фото - Нік Горбань.
13.06.2013