І.
Життя далекосхідніх українців зовсім не висвітлено досі якслід, а там, де й висвітлено, то хибно, з викривленням в цей чи той бік. Так російська література взагалі замовчує і затирає це питання, і хоч часто твори російських письменників про Далекий Схід (як ось твори Фадєєва та інших) рясніють українськими іменами і українським фолкльором (бо без цих імен і без цього фолкльору немає Далекого Сходу!), як рябіє і вся історія цього краю, надто ж історія громадянської війни на Д. Сх. українськими прізвищами героїв, народніх ватажків, прославлених на всю колишню російську імперію, одначе ніде в російській літературі не побачите натяку, що це українське, що це український нарід, що це герої українського народу. Ні, навпаки, скрізь той самий галас за Леніном про "край нашенський", про нарід "нашенський" — цебто російський.
ЗАБУТІ СВОЇМИ...
Нічого в тому дивного. Бо основне питання російської політики на Далекому Сході — русифікація його за всяку ціну, аж до фальсифікації статистичних переписів включно. Так було за царату, так і за совітів, з тією тільки різницею, що там, де царським чиновникам не підіймалась все таки рука в питанні зумисного викривлення, тенденційного переведення статистичних всенародніх переписів, то в совітів вона, тая рука, "не дрогнула". Отже пізнати правду з російських джерел було годі.
А з українських... Дослідженням своїх земель і висвітленням життя нашого народу не можемо похвалитись. Зі загальної — і то давньої — історії ми багато, може навіть забагато, пишемо, фантазуємо, "досліджуємо", але не з недалекого і конкретного, з живого, сьогоднішнього дня... Ні белетристика, ні поезія, ні малярство, ні історіографія, ні драматургія, ні кіно, ні інші засоби відображення життя нації не можуть похвалитися бодай одним твором про Далекосхідню Україну. Ми пишемо про все — і про доктора Гальванеску (Смолич) і навіть про Алтай (Ґжицький), тільки не про життя, скажім, яких 1,6 міліонів українців, що дійсно "завоювали" цей велетенський край.
На жаль, українська література про Далекосхідню Україну нічим не може похвалитись. Мавши нагоду і можливість протягом майже 6 років знайомитись з життям українців на тих притихоокеанських землях, я хочу поділитися своїми вражіннями, своїми спостереженнями, та й висновками на основі тих спостережень.
ПОЧАТОК КОЛОНІЗАЦІЇ.
Експансія українського народу по землю на Далекий Схід або, як казали, на "Зелений Клин", сягає десь в 70—80-ті роки минулого сторіччя. Після підписання пекінської угоди перед царським урядом виринуло питання опанувати ті безконечно далекі і безконечно дикі пущі та нетрі біля Тихого Океану, заволодіти ними фактично, заволодіти людьми, посісти. Особливо після того, як Китай, зрікшись формально прав на ті приусурійські та приамурські землі, згідно з пекінською угодою, фактично взяв курс на присвоєння їх шляхом живої і ніби то приватної експансії китайського і манджурського (та і корейського) народів, що мали потроху посісти все ліпше і створити більшість в цьому краю, давши таким чином йому китайський колорит, і зробити його дійсними китайськими землями. З огляду на те царський уряд вдався до такої ж самої політики, закликаючи і всіляко заохочуючи сміливих з европейської частини імперії.
ЧОМУ УКРАЇНЦІ?
З росіян охочих іти на ці невідомі і тяжкі для опанування землі було мало. Взагалі треба сказати, що російський матеріял і тут, як і в інших випадках, був для цього не придатний. Потрібний був ратай і вояк, витривалий і випробуваний. Потрібний був той, хто любить володіти землею (як землею), хто тії землі уміє опановувати і триматися на них, накладаючи за них головою на випадок потреби.
Це основна причина, чому царат вдався до України, до української селянської стихії, всіляко заохочуючи українське селянство до експансії на Сибір по землю, аж десь під "Країну сходячого сонця".
Другим мотивом була, безперечно, національна політика царату — розмішування і розсівання українців між іншими племенами імперії з метою асиміляції українців, з остаточною метою створити єдиний "русскій" народ.
ПРИЧИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ.
Щодо причин, які штовхали український нарід до цієї земельної експансії, то це було малоземелля України, поруч з отим внутрішнім, "куркульським" змаганням посідати й володіти землею. Так вирушили українці навколо земної кулі по всіх морях і по суходолу, на край світу. Епопея надзвичайних масових мандрівок у незнані краї, в невідомі світи, і героїчних змагань на місці з дикою природою, чужими племенами і дикою фавною, терплячи всякі злидні й пригоди... Хіба ж це не тема для українського Кіплінґа!
У МАНДРАХ ЗА ЩАСТЯМ...
Наскільки це була потужна експансія українського народу за землею, свідчить його тривалість, масовість і добровільність в основі. Так у російських матеріялах на цю тему розповідаєть ся, між іншім, і таку цікаву подробицю, як їхали полтавчани суходолом на волах з Полтавщини на Зелений Клин (це майже 12 тисяч кілометрів). Були вони з усім майном і було їx так багато, що це приводило в здивування населення місцевостей, де ці шукачі за щастям проїздили. Люди тюкали, мовляв, як же вас і багато. А дядьки з гумором відповідали: "Еге, там їде ще більше. Вся Полтавщина і сам губернатор з нами".
Але оповідання про ці мандри мені доводилось чути від живих людей, від дідів, що пройшли цей шлях суходолом, переправлялись через Байкал "паромом" і добирались до химерної землі, туди, "де їх ще не було". Так само, як і оповідання тих, що плили на Зелений Клин водою — вирушивши з Одеси через Босфор і Суез, обпливали навколо світу... Це тільки собі уявити! Не то новітні добровільні галерники, не то конкістадори. І таки конкістадори! Коли слухаєш живих свідків, про перейдені шляхи, переможені перешкоди, нелюдські труднощі в цьому змаганні до щастя й добробуту — мимохіть приходить на думку: скільки тут тем для поем і романів, для справжньої великої літератури, в цій експансії українського народу по землю.
КОЛИСЬ І НИНІ.
Справжня колонізація Далекого Сходу почата потужніми хвилями полтавчан, киян, катеринославців, це завоювання отими беззбройними арміями з України.
Там, де нині стоять великі міста, перші українці застали ще пусті місця. Так, на місці теперішнього великого краєвого центру, Хабаровська, стояла лише одна пошт. конторка, вона ж і урядова станиця, біля якої, до речі, тигри регулярно крали вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх великих сел, був дикий, первісний, непрохідний праліс.
Всі ті труднощі, оті змагання українського народу в цих землях, найперше зі стихією за землю, не можна ні з чим зрівняти, хіба тільки з війною, де перевага була на боці стихії, а люди гинули як мухи, з голоду і холоду...
Нині ж це квітучий край. І хто б там що не казав, таки український край!
(Далі б.).
[Краківські вісті, 25.02.1944]
Що таке Зелений Клин географічно
IІ.
ГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧІННЯ.
Велетенський простір т. зв. Далеко-східного Краю (території, де б могла вміститись мало не ціла Европа), з погляду сільсько-господарської колонізації на 70—80% абсолютно непридатний і становить ще й нині пустелю. Зате ті земля, які для сільського господарства придатні, заселені досить щільно. Це землі понад Середнім Амуром і понад Усурі. Вширочінь — це не широка смуга, — від Амура, що становить кордон з Манджукуо, і вглиб до нетрів вона сягає в середньому на 100—120 км. Так само і понад Усурі. Зате вдовжину вона тягнеться на яких 2 тисячі кілометрів вздовж залізниці від західного кордону на схід до Хабаровська і від Хабаровська повертає на південь до Владивостока.
ЕТНОГРАФІЧНІ ВІДНОСИНИ.
Ось ця смуга, ці землі над Середнім Амуром і Усурі і заселені в основному українцями, що становлять тут абсолютну більшість, коли виходити з фактичного стану, а не з тенденційної, кульгавої російської (а особливо совітської) статистики. Але і за статистикою цифри досить красномовні. Так згідно з брошурою "Дальнєвосточний Край", видання акційного т-ва "Книжное дєло", все населення ДСК в межах кол. ДВР на 1927 рік складалося щось з 3,5 міл. осіб. З них українців (за тими ж данними) понад 1 міл. Далі ідуть росіяни — біля 800 тис., корейці біля 600 тис., китайці — десь біля 400.000. Решта — всі туземні племена, що деякі з них нараховують численно лише по яких 200 чоловіка (як ось плем'я Удехе).
УКРАЇНЦІ В ДАЛЕКО-СХІДНОМУ КРАЮ.
Але ці дані про співвідношення на ввесь кольосальний край в цілому, коли ж взяти співвідношення в отій досить густо заселеній сільськогосподарській смузі (найбільше, а може й єдино придатній до колонізації сільськогосподарської), що є основою всього краю, то тут чисельна перевага на боці українців. А маємо багато районів — і то основних сільсько-господарських районів, де українське населення становить 100%.
Отже, серед усього населення Приамур'я і Усурійського краю українці становлять більшість. Особливо, коли взяти до уваги тенденційність совітської cтатистики, тенденційність метод переведення перепису, що за всяку ціну намагались зменшити число українців, зараховуючи їх до росіян. Так при переписі 1937 р. ми мали змогу спостерігати, як доводило до суперечок між агентами Статбюро і переписуваними; особисто з нами трапилось подібне, коли ми мусіли доводити свою національну приналежність дискусійним порядком.
МІСЬКЕ Й СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ.
Все населення цих земель можна розподілити на дві категорії, на постійне і на плинне. Хто не пам'ятає крику совітської преси про текучість населення в містах далеких північно-східніх околиць. Це якраз торкається Далеко-східного Краю в першy чергу. Москва відряжала в ці землі силу чиновників, партійних і безпартійних, але вони здебільша не тримались там. Про Хабаровськ навіть була серед його мешканців приповідка, що в цім місті є все, крім хабаровців і що це заїздок туристів та "летунів". Так і з іншими містами та різними будівельними об'єктами. Населення цих міст та об'єктів, формально становлючи якийсь відсоток у загальній статистиці, в той же час не є стале, а плинна частина.
Стале ж населення — це сільське населення, основа краю. І є те населення українське в своїй абсолютній більшості. Це варта уваги подробиця.
Заслуговує на увагу подібність цього краю до Наддніпрянської України щодо розселення національностей. Як і в Україні, село українське. Місто ж... місто, лихо його знає й чиє: тут напхано чиновників всіх національностей. Звичайно, і в місті не малий відсоток українців, але вони губляться в цьому pociйськo-китайсько-кopeйcькo-жидівсько-тунгycькому конгломераті. В цьому, як і ще в дечому Далеко-східний край дуже подібний до великої України.
Отже, основа краю — це українське село. Це так же впадає в око, як і те, що основою так званої ОКДВА був український вояк з Великої України, він же був основним матеріялом всіх прикордонних частин там при совітах, рівно як українські селяни та інтеліґенція з Великої України становили основні маси в концентраційних таборах Дальлагу та Бамлагу. Але про це варто згадувати тут хіба тільки тому, що значна частина всіх цих довезених українців згодом осідала в краю чи то демобілізуючись з армії, чи виходячи з таборів, і таким чином доповнювала число українців, постійних мешканців на цих землях.
НАЧЕ В УКРАЇНІ...
Коли їхати по Далеко-східному Краю зі заходу на схід до Хабаровська, а потім на південь до Владивостока, то що зразу звертає на себе увагу — це назви сіл, paйoнiв і стацій. По всій цій території рябіють Полтавки, Чернигівки, Київки, Катеринославки, України.
Україною ще до революції звалась і зветься ще й тепер стація між Свободним і Катеринославкою. Крім того, на Амурі, на межі районів Архаринського і Буреїнського, є ще село Україна Української сільради. Чeрнигівських районів на ДВК аж два — один на Амурі, другий на Усурі. Так само два Київських райони. В самій столиці краю частина її звалась і зветься Українською Слобідкою. Потім пішли різні Переяславки, Новокиївські Ували, Українські Іванівки і т. д. Є ще пак і Катеринославський район. Вірніш — був, бо совіти згодом перехрестили його в Кагановичівський.
Це все назви найбільш яскраві, дані до революції самими переселенцями і незмінені й дотепер. Пізніше, уже за совітів, до них почали долучатися нові осідки, при совітах засновані і зaмешкані — "Червоні України", "Червоні Армії", "Червоні Зорі" тощо. Це нові українські назви, дані новими мешканцями, здебільша здемобілізованими прикордонниками та червоноармійцями, що вирішили осісти на ДВК, та й новими переселенцями.
Ті назви — це зовнішній вияв українськости Приамур'я та Усурійського краю. Але в селищах тих під тими назвами (як і під усіма менше яскравими) живе справжній український народ.
(Далі б.)
[Краківські вісті, 26.02.1944]
Національне обличчя далекосхідніх українців. Мова, звичаї, побут, українізація
IV.
ЗА ЦАРСЬКОГО РЕЖИМУ.
За царату, підчас боксерського повстання в Китаї, що перейшло і на Амур, основне вістря російської національної політики було звернене проти китайців.
Українці ж тоді, хоч і не мали ніякої національної та політичної волі, але й не зазнавали ніяких утисків. Їх просто русифікували в школі, в церкві і дома, вони ж як могли протиставилися стихійно зберігаючи мову, звичаї, традиції. І зберігали їх досить добре аж до совітів.
СОВІТСЬКА ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА.
За совітів вістря повернулося в інший бік, згідно з тезами і приписами т. зв. ленінсько-сталінської національної політики. Хоч офіційно, за конституцією, кожна нація має право на рідну школу, пресу тощо, совіти зробили все, щоб українців на Далекому Сході всього того позбавити.
Існування на берегах Тихого океану компактної маси українців просто намагались обійти, хоч та маса в своїй основі говорить українською мовою. Особливо міцно зберігають мову і традицію жінки, матері. А звідси і діти говорять такою мовою, якою говорить мати. Я зустрічав безліч жінок, які і по сьогодні говорять так, як вони говорили десь на Поділлі чи на Полтавщині п'ятдесят років тому, ще дітьми і дівчатами. Чоловіки, ідучи в армію, чи в школу, чи взагалі, псують мову, але вони говорять i не російською мовою. Далекосхідний край, крім окремих мов, має ще і загальну мову — жаргон. Совіти зробили все можливе, щоб українське питання на Далекому Сході взагалі не існувало.
ЛИЦЕМ ДО КИТАЙЦІВ...
Китайці мала свою школу, свою пресу, свій театр. Скільки українських грошей вгачено на всі ці національні жести "лицем до Китаю", на всі ці латинізації китайської абетки, на газети, видавництва, олімпіяди тощо. Так само все це мали й кopeйцi, поки їх не виселили до Казахстану, розв'язавши одним ударом ціле корейське питання. Мали національну школу і все інше так само тунгуси, і гольди, і коряки, і чукчі — всі, всі...
Не мали нічого тільки українці. Проте були сили, які йшли наперекір і домагались таки для українців їм належного.
"ВІТЕР З УКРАЇНИ".
В епоху Скрипника, а саме в 1932-33 рр. Буценко, що саме попав на Далекий Схід за гріхи (до цього він був на Україні секретарем ВУЦ-ВИК-у), розпочав там українізацію на високу скалю, українізацію Далеко-східного краю з осередком в Хабаровську. В 14 районах з українським населенням проводилась українізація всього державного апарату, шкіл, преси... Це були, як тоді було модно говорити, "райони суцільної українізації". 14 районів — це майже всі основні райони Приамур'я і Усурійського краю. Крім мережі шкіл, кожен район мав українську газету, бібліотеку. Була і загально краєва українська газета. Краєве українське видавництво (в формі окремого сектору в т. зв. "Дальгізі", що мав їх чотири — російський, український, китайський і корейський). Магазини української літератури в Хабаровську, Благовіщенську, Владивостоці та інших містах. Український сектор в краєвому радіовузлі і т. ін.
Скрипник прислав з України понад 500 молодих вчителів, а для видавництва українських редакторів. В тому числі був і колишній відомий редактор Всеукраїнського видавництва "Молодий Більшовик" Іван Мельник, що пізніше згинув в льохах НКВД.
СХОПИЛИСЯ ЗА ГОЛОВУ...
Хто зна, до чого воно дійшло б (у всякому випадку я зустрічав корейця, мистця іманської української газети, якої редактором був галичанин Дідушок, і цей кореєць, — Кім-Гі-Сул — уже говорив українською мовою) — хто зна, до чого воно дійшло б, кажу, коли б в Москві не схопили ся за голову...
Буценка геть зняли і згодом десь заслали в табори. Редакторів порозганяли, школи позакривали, вчителів згодом посадили до льохів НКВД, як "агентів фашизму", а для виправдання оголосили, що сам народ не хоче тієї "української мови".
Розгромивши українізацію, московський уряд, одначе, всіляко підтримував приїзд туди різних бригад з України — хорів, театральних груп, окремих акторів, але це спеціяльно для армії. Крім того, її частини та деякі прикордонні залоги мали свої українські газети, де служили українці. Та це все тому, що армія та прикордонники складались переважно з українських вояків, що відбували тут службу за принципом большевицького використання національностей, то ж їм пускали пил в очі про красу ленінської нацполітики, — служи далеко від батьківщини, але маєш рідну газету і все інше.
УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ.
Всі ці бригади виступали виключно перед вояцькою авдиторією, але бували випадки, коли такі виступи відбувалися й серед селян. Треба було бачити і чути, як сприймали, з яким ентузіязмом реагували далекосхідні наші земляки на такі явища. Та їм щастило не часто. Через те село, та й українське населення міста, надолужувало на українських платівках до грамофону. Українська пластинка, чи українська пісня в "грамзаписі" пройшла по всix найглухіших закутках цих земель. І Литвиненко-Вольгемут та Петрусенко озвучує з однаково великим успіхом і усурійські нетра і камчатські та коряцькі "закапелка" і чукотські снігові пустелі. І тих пісень українських понаучувались всі. Особливо "Розпрягайте, хлопці, коні", — цю співають навіть тунгуси.
Одначе, коли б Москва могла відмежувати українське далекосхідне село і від цього, — вона відмежувала б. Це було ясно для кожного. Недарма, коли в 1934 р. Довженко робив знимки із свого "Аерограду" в Далекосхідному краю, він — Довженко, український кінорежисер, — не посмів навіть дрібницею акцентувати українськість Далекого Сходу. Єдине, де він спромігся показати свою українську душу, та й пізнати Далекосхідню Україну, — це в номері хабаровського готелю. Тут уже він одвів серце разом з Фадеєвим, улаштувавши з ним турнір, щодо знання української пісні. І виявилося — що Фадеєв, цей відомий російський письменник, уроджений зеленоклинець, знав тих пісень не менше від Довженка і навчився їх з дитинства на Зеленому Клині.
НАСЛІДКИ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО ГНІТУ.
Проте "досягнення" совітів для піднесення національної свідомости українців на Далекому Сході таки є. Всі оті нескінчені етапи з українцями, гнаними з заходу на схід і зі сходу на захід, відограли свою ролю. Не з іншого, то хоч з цього вони знають, хто вони і "чиї діти".
Все життя підсовітське підсилило притаманну взагалі для далекосхідних українців тугу за рідним краєм. Одначе для цих наших земляків притаманне прив'язання до нової батьківщини. Часто можна почути від них про те, щоб поїхати подивитися, як там в тій Україні, але і щоб повернутися назад...
(Далі б.)
[Краківські вісті, 29.02.1944]
V.
УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПРИ СОВІТАХ.
Попри все своє іґнорування українського питання в Далекосхідному краю, совіти, одначе, продовжували і підсилювали заселення його українцями. Заохочували демобілізованих з армії українців осідати на Зеленому Клині, впливали на великих фахівців з усіх галузей, щоб тут працювали. Партійні кадри з України перекидали сюди порядком партмобілізації. Так само засилали туди і репресованих у так зв. вільне заслання. Концтаборовикам, по скінченню термінів, також охоче дозволяли селитись і працювати в цьому краю, навіть заохочували до цього. Одночасно з цим провадили плянове переселення селян з України сюди. Та це вже не були оті переселенці часів царату, оті відважні перші піоніри, добровольці, конкістадори. Це були фактично примусові засланці. Примусово переселювали навіть окремі колгоспи. Та підчас колективізації в Україні сюди кинулось добровільно багато селян, рятуючись від тої колективізації. Та гай-гай, тут вони потрапили в таку ж саму кашу і розпорошилися тут всюди — по золотих копальнях, по різних містах. Навіть у Біробіджані з'явилося їх не мало, у цій далекосхідній жидівській Палестині, де, до речі, більше українців, ніж жидів. Бо жиди геть розбіглися і тільки партійна й урядова верхівка, зложена з самих жидів, репрезентувала ту жидівську Палестину.
"ДІВОЧА АРМІЯ".
В роки 1936-37 наїхало до Далекосхідного краю багато дівчат з України. Це було в час штучно утвореного руху так зв. "хетагуровок", спричиненого недостачею жіноцтва в цьому благословенному краю... Армія, фльота, концтабори, — все це виходило, демобілізувалось, осідало, — самі жениxи. Треба було їх женити. То ж туди рушили й "дівочі армії". Багато гарних дівчат понаїздило й з України. Не знаю, чи всі ті дівчата повиходили заміж, чи може повтікали додому назад, але було серед них багато дівчат із вищою й середньою освітою, фахівців.
ШЛЯХ ЗЛИДНІВ І СЛІЗ.
Крім всього цього допливу й довозу українців у Далекосхідний край на постійне мешкання, було тут завсіди ще багато тимчасового, так би сказати, рухомого українського народу, що вічно виповнював усі поїзди, пароплави, стації та пустирі, — це нескінчені потоки заробітчан, контрактованих з України на рибні промисли: в Примор'я, Сахалін, Камчатку. Строкові... Коли ж до цього заробітчанського руху додати постійний рух етапних поїздів та нескінчені ряди концтаборів при будованій новій залізній дорозі, виповнених засудженими українцями — то далекосхідню залізничу маґістралю в ці роки можна сміливо назвати дорогою злиднів, розпачу і сліз українського народу.
СТІЙКІСТЬ РАСИ.
Цікаве питання щодо стійкости українського корінного народа на Зеленому Клині щодо фізичної асиміляції. Я не збираюся тут висвітлювати його докладно, бо це потребує окремого дослідження, вірніш, окремої праці. А те деякі підмічені випадки підтверджують думку про абсолютну відпорність українського народа на асиміляцію з народами неслов'янського кореня. Скажемо, з народами тунґузького кореня, китайцями тощо. Так за шість років я не подибував і не чув ні про один випадок одруження тунґуса чи гольда, чи навіть корейця з українкою, а українця з жінкою цих племен. Розмови з хлопцями та дівчатами на цю тему викликають тільки регіт. Щодо подруж московок із представниками цих народностей, то це явище досить поширене. За ввесь час я здибав лише два випадки подружжя українок з китайцями (власне, манджурами). Але ці випадки — це вийнятки, що лише підтверджують правило: українки відчувають фізичну відразу й погорду до китайця.
ДИВОВИЖНА РОДИНА.
Розкажу дещо про одну мішану манджурсько-українську родину: В сеті Сагібово на Амурі жила родина, де чоловік був китаєць (манджурин), а жінка молода й дуже гарна українка. Вийшла ця українка заміж за китайця "з лихої години". Приїхала вона на Амур, утікаючи з України від колективізації і потрапивши знову в таку ж колективізацію. До того ж втратила батьків і всяку моральну та матеріяльну підтримку. Вийшла, як вона сама каже, здуру, за китайця, а саме тому, що китайців не силували до колгоспів. Матеріяльно вони жили дуже добре. Чоловік дуже любив свою дружину і робив усе, щоб вона ні в чому не терпіла недостачі. Але з боку морального представлялося все трагічно. Перше, що я побачив, зайшовши в хату, і що впало мені в око, це гарна дівчинка, яка колихала в колисці немовля. Біля печі поралась ставна чепурна молодиця, про яку можна було зразу сказати, що це полтавка, такий бо вона мала виразний тип полтавської жінки. Дівчинка біля колиски, років п'яти-шести, коли дитинка заплакала, раптом розгнівалась:
— Мамо, і чого це чортове китайча плаче!
Говорила дівчинка доброю українською мовою, а колихала вона свою рідну сестричку. З її слів можна було пізнати, що вона під впливом материних настроїв...
— Звідкіля ви, — спитав я жінку, — і чи давно ви тут?
— Недавно, — відповіла, — з Опішнього... Там... Коло Полтави.
— З Опішнього? Це там є Більське, Глинське, Куземине...
Жінка аж поставила чаплію і приголомшено витріщилась на мене.
— Так ви також звідтам? — Ой, Боже! Розкажіть, як же там... — І жінка заплакала.
Я розказав, "як же там". А потім спитав, чи скучає вона за рідною землею. А як вона зітхнула, спитав, чого б їй не поїхати туди та не глянути, не побувати там у гостях.
Жінка важко зітхнула і махнула рукою день у вікно (там на дворі йшов її чоловік — високий, ставний манджур, але манджур):
— Куди з цим іродом поїдеш?... Кому його покажеш?!...
Це була ціла трагедія для нещасної жінки. Проте діти в них були гарні. І вчила вона старшу дочку рідної мови і всяким способом відгороджувала її від батька і від його мови. Але як вірна дружина, як жінка не з тих розбещених вертихвосток, а вихована в чесній родині, вона покірно терпіла свою недолю. Жили вони мирно, ніколи не сварились, вона своє горе носила в собі. Коли були на самоті, то ще нічого, а на людях їй було соромно либонь.
Мені було шкода і його й її, і дітей, особливо старшенької, що її звали Ніна. Таке чепурне, миле, гарне дівча. Зовнішністю нічим не нагадувало, що в неї батько китаєць, хіба тільки тим, що шкіра на обличчі була ледь матова. Дівчинка ця була настроєна проти батька. Коли я спитав її, де її батько, вона понуро покрутила головою і промовила: нема. "Та де ж? Далеко?... А це ж хто?" — показав я у вікно. "Це — папа"? Так зневажливо. Бо ж чує материне настановлення.
УКРАЇНСЬКИХ ДІТЕЙ БАГАТО.
Щодо подруж українок і українців із жидами, то в умовинах далекосхідного села це взагалі виключене. Інша справа подружжя з білорусами, росіянами та іншими слов'янами. Це явище доволі поширене. Таких мішанців родиться досить. Чистих українців все ж таки родиться більше. Взагалі треба сказати, що дітлахів по далекосхідних українських селах дуже багато. Може, як ніде більше.
(Д. буде)
[Краківські вісті, 04.02.1944]
(Закінчення).
VI.
ПОЧУТТЯ ОКРЕМІШНОСТИ.
Хоч московський царський уряд і вважає Далекосхідний край нероздільно своїм, чи, як казав пізніше Ленін, "нашинським кpaєм", але він був таким лише формально. По суті ж, Далекосхідний край ніколи не був російським.
Цe край окремий, відмінний, з постійним, і то виразним відосереднім тяжінням від російської імперії. Не даром у традиції корінних далекосхідників збереглося і тримається міцно й понині підсвідоме, але вперте переконання, яке не дозволяє визнавати себе за Росією, а за окремий край. Хоч як прагнули всілякі Муравйови-Амурські перетворити йото таки на справжню Росію, але з цього ніщо не виходило. І не вийшло, як показали потім події 1917-20 років. Зумовлене це найперше національним складом населення далекосхідних земель. Це в усякому разі більше Україна, ніж будь-яка інша земля. Москалі не творили тут ні більшости, ні масового активу. І тільки вища адміністрація була російська.
Ця національна відмінність плюс територіяльна відірваність від Московії (між Зеленим Клином і Москвою лежало чергою яких 10 тисяч кілометрів пустель, нетрів і московських земель) — тривала впродовж цілих десятиліть. Отже, будь-які тісніші взаємини з Московією були цілком виключені. Не вдіяли тут багато й прокладені згодом дві залізниці — КВЖД і Транссибірська. Вони здійснювали тільки адміністративний зв'язок, але ніяк не розв'язували питання цілковитого змосковлення людських мас цієї окремої землі. Значить, віддалення від Московії і слaбi та неможливо розтягнуті комунікаційні шляхи не витворили економічного тяжіння населення Далекосхідного краю до російської метрополії. До революції, цебтo до організації знаменитої coвiтської "гряниці на замок" населення Далекосхідного краю мало економічний зв'язок більше із Китаєм, Японією, Америкою та Кореєю, ніж із Росією. Кордони були тоді, по суті, відкриті, пристані також. А природні пристані по всьому узбережжі частіше бачили в себе гостей із Америки та Японії, ніж із Росії. Населення не визнавало на суходолі кордону і ходило собі не тільки в куми до родичів в Манджурно та Китай, а й ходило з транспортами, з торговельними валками туди й назад.
ЕКОНОМІЧНЕ ВІДОСЕРЕДНЄ ТЯЖІННЯ.
Китайці у Далекосхідному краю тримали у своїх руках основну масову торгівлю й обмін, а також вивіз з краю всякої сировини. Вони ж і постачали населення всім імпортованим з Китаю, Манджурії та й із Англії й Америки крамом ті зброєю. Українські ловці й хлібороби старшого покоління розповідають, як живі свідки, про ці взаємини з близькими й далекими сусідами. У пристанях Далекосхідного краю вантажили і вивантажували товари чужоземні купці, порядкував чужоземний капітал — американський, японський тощо.
У взаєминах з цими сусідами росло й розвивалось далекосхіднє село, росло і розвивалось далекосхідне місто, народжувалось своє купецтво, підприємці, шукачі золота, тощо.
Матеріяльний добробут залежав тут у найменшій мірі від взаємин з Московією. Це економічне відосереднє тяжіння від Московії, ці постійні й тісні взаємини з сусідами тривали десятиліття. І це позначилося й на психології населяння у відношенні до Москви, як до чужини. Це було природнє, неминуче і цьому імперія не була всилі зарадити.
Ще й досі серед корінного населення не скажуть вам, що це тут Росія. Навпаки, вони вважають, що Росія десь там, Бог його зна й де. На запит: "Звідкіля ви сюди приїхали?", кажуть: "З Расєї". "Куди поїхав?" — "В Расєю"...
ДАЛЕКОСХІДНИЙ ЗРИВ.
Особливо ж яскраво виявились відосередні сили в 1917-20 роках, коли в хаосі розпаду російської імперії в Далекосхідному краю утворилася окрема Далекосхідня Народня Республіка. Але це не виринуло раптом. Це було вислідом довголітнього тяжіння до окремішности, до політичної і господарської незалежности. Тут було стихійне, однозгідне прагнення всіх національностей відокремитись від Москви геть за всяку ціну.
На денному порядку станула тоді справа утворення окремої демократичної держави. Сорокатість національного складу могла вилитись зразу тільки в таку форму. Пізніше, коли б не втручання зовнішніх сил, у цій молодій республіці, само собою, стало б питання чиєїсь національної зверхности: і за правом більшости, при виявленні великої активности, те право, безперечно, було б за українцями. Вірніше, за усурійським та амурським козацтвом. Без сумніву, ця українська республіка була б, очевидно, не в нашому розумінні, але в Зеленому Клині діяли специфічні умовини.
Коли утворилася Далекосхідна Народня Республіка і встряла в боротьбу з московськими реакційними збройними силами та з чужоземними інтервентами, червона Москва була заслаба, щоб протиставитись утворенню самостійної, небольшевицької ДНР, а ще більше слаба, щоб допомогти їй у боротьбі. В ті часи Москві було не до того, вона взагалі забула на той час, що ще десь є Далекий Схід. Та згодом червоні політики похопились і проголосили утворену народом ДНР "буферною державою", плодом, нібито, совітської ленінської стратегії.
НЕ ВСТОЯЛИСЬ.
Отруйна нова ідеологія, облудні гасла, неперевершений агітаційний сприт і, нарешті, зброя та ЧК— зробили своє діло. Далекосхідня Народна Республіка, що вела героїчну боротьбу за незалежність, піддалася облудному большевизмові. І так скінчилася епопея зриву Далекосхідного краю. Пішли в забуття імена Шевченка — команданта усурійських козаків, і дідугана Чорновола, ініціятора та голови першого Всеамурського Військового Народнього З'їзду — українські імена героїв, що шаблею писали історію народніх воєн. Ідуть у непам'ять імена Шевчука, Безрідного, Путрі ("Старика") і т. ін., визначних українців, борців за незалежність ДНР.
Ці виходці з нашого народу уславились, розбиваючи таких генералів, як Семьонов, Каппель та ін. Та пізніше, по кількох роках, у відплату за "заслуги перед народом" вони самі десь безславно згинули в льохах підступного ЧК...
ЗАГРОЗА ІСНУВАННЯ.
Прийшли большевицькі злидні... Почалося від розгрому заможнього села шляхом розкуркулення, розігнання ycypійських та амурських козаків, переселення з прикордоння всіх непевних сіл. Посилилася московсько-жидівська колонізація. Нaвіть зорганізували цілий жидівський район. Пішло безапеляційне розброєння всього населення (колись тут зброю мали всі, хто хотів і скільки хотів). Замовкло все, "благоденствуючи"...
*
Який той Зелений Клин буде надалі і як там поводитиметься і почуватиметься українське населення в майбутньому — це залежатиме від багатьох причин.
Ми не хочемо бавитися в пророків. Ми лише думаємо, що коли на Далекому Сході все залишатиметься надалі в такому стані, як досі, то за яких пару десятиліть, внаслідок послідовної і нещадної русифікації, про українців у Далекосхідному краю самі ж укрaїнці розповідатимуть казки, так само, як і про усурійських тигрів.
І тоді прийдуть московські балалаєчники і будуть складати биліни про руських конкістадорів, древніх переможців, що своїм потом і кров'ю утвердили російську імперію на берегах Тихого океану...
[Краківські вісті, 07.03.1944]
07.03.1944