На Зеленому Клині.

(Вражіння полоненого).

— Не забудьте, що нас тут 82%!...

Ці слова вписав, не без іронії, в мою памятну книжочку один з чільнійших діячів на Зеленому Клині.

І справді, іронія його має деяке оправдання. Сила, значіння і вплив, яке має українство на політичне життя цього нововтвореного буфера, зовсім не відповідають кольосальній кількости нашого народу тут. З Українцями не більш тут рахуються, ніж напр. з якими небудь Латишами чи еміґрантами з Кореї. І це ясне. Нарід, який зачинивсь в тісному крузі особистих чи родинних інтересів, або — як-що є активним, — так не в українському, а в московському змислі, — національні орґанізації, які лиш на словах є речниками всієї української людности, а в дійсности нараховують менше членів, чим яке небудь спортивне товариство, — не може чи краще не можуть збуджувать поваги до себе, бути, вже не говорю авторітетними, міродайними, але хотя-б статечними, відповідно назві "нарід" і "національна орґанізація".

Безсмертна в устах Москаля назва "хахол" і суто хахлацька ідеольоґія, яка вже найшла заслужений відпочинок на сторінках історії російської України, — заховається ще довго на Зеленому Клині, хиба Велика Україна, відродившись, пригадає, що там десь, недалечко Японії і Китая, живе також частина великого укр. народу, яка становить дійсно переважаючий відсоток населення Далекого Сходу і прийде їй з належною підмогою. Цім збереже вона її від винародовлення або й витворення якогось особливого національного новотвору, якогось "хахлацького" народу (до речі, симптоми цього творення вже легко помітні).

І безумовно майбутній увазі Київа українство Дал. Сходу вповні заслугує. Помимо свойого відірвання від материного пня, помимо всіх невзгод політичного й культурного життя, воно в більшости заховало національну душу, серце, осталось вірним всім звичаям і обичаям, які витиснули на фізіономії нашого народу пятно своєрідности, зберегло свою звучну мову.

Звичайно, — про "непорочність" ціх скарбів, навряд чи й говорить можна. Впливи нового "milieu" були настільки сильні, що вспіли в дечім "змодернізувать" одно чи друге, — по селах менше, по містах значно більше, — а так, як новаторства, принесені ним, були чужі, московські і перейняті були хутко містами, які надають звичайно кольор всій країні, — Зелений Клин, здавалось, зрусифікований безповоротно.

Та воно лиш так здавалось. Памятні перші роки всеросійської революції (1917–18) виказали наглядно, як слабо приспане було національне почування "хахлів" Далекого Сходу, який богатий скарб української природи скривався в їхньому характері. Чутким ухом вловили вони визвольні кличі, що так голосно лунали тоді з Великої України, і без ріжниці партійних переконань дружно згуртувались під тріюмфально розвіваючий жовтоблакітний прапор.

Це був перший порив, — природний, стихійний порив. Ідея державної самостійности України з Зеленим Клином, як колонією, добула велику популярність. Зроджені в похміллі захвату численні орґанізації виказували поважну скількість членів. Пішла робота, — скликались з'їзди, виносились ріжні постанови, висувались постуляти, minimum і maximum, ухвалювались констітуції. Появилась українська преса, заклались кузні національного духа, — для молодого покоління — школи, для старшого — курси укр. мови, історії і письменства. Орґанізації завели реєстрацію бажаючих їхать на Вкраїну, як також зачали видавать національні посвідки.

І здавалось все в порядку... Відродження раr excellence... Майбутність уявлялась рожева.

Та скоїлось инакше.

Як я вже вище вказав, національний під'йом в масі був ґрандіозний. Та, на жаль не найшлось умілої руки, яка-б цю розбурхану народню течію скерувала в підходяще русло, яким вона плила-б дальше з неслабнучою потенцією. — Всі з'їзди, конференції, шукання орієнтацій, ухвалені констітуції і инші постанови, обіжники й накази — нічого реального не принесли, крім купи записаного паперу. Висока політика з горячкою військоманії з'їдала всю енерґію по містах, і село, — ці низи, які повинні були стати ґрунтом відродження, чи краще сказать, його матеріялом, — полишено було в стороні без уваги.

В стихійно закладені орґанізації по селах ніхто не заїзжав, потребами провінції ніхто не піклувався і навіть сільські приговори, жадаючі української школи на місце московської, чужої, — коли найшлись в центральний орґанізаціях, часто-густо зложені були в довгий, предовгий ящик.

Не краще було й по містам. Дальший розвій революції зріжничкував мійське населення партійно і праця на міжпартійному, суто-національному ґрунті укр. інстітуцій, балансірующих ще й до того поміж інтервентами і реакцією, з одної сторони і большевиками, з другої, кинула його в московський лябар, в моськовські партійні гуртування, які давали самовдоволення клясової свідомости і ґарантірували оборону інтересів.

На зверх робилось щось, та тільки на зверх. Культурно-просвітна і економічна праця осталась мертвою буквою в постановах з'їздів, а політична більш оскандалювала українство, чим приносила йому славу.

Місто відцуралось від села і майже в цілости попало у чужий табор, — село збайдужніло й охололо. Як перше так і друге розцінює сьогодня всі життьові події з точки матеріялізму; а ідейна праця є там зараз богато трудніша, чим ще не так давно в часах підйому. Орґанізації втратили свій кредит, вимагаючи жертв, а не даючи натомісць майже нічого (не дуже чисту справу рееміґраційно-паспортну не хочется мені порушувать, хотя вона також не мало свід чить про короткозорість, а то й легкодушність). Великих слів велика сила не могла заступить діла.

Це були причини, по мойому, що привели українство Зеленого Клина на бездоріжжа.

Історія цих бездоріж широка й сумна і з ідейним рухом не має нічого спільного. Вона творить буде найтемнійші сторінки літописи Зеленого Клина, доказуючи рівночасно, як зручно нераз можна використать ідейну, святу справу та наповнить кишені валютою зза границі.

***

Я вже вище вказав на це, що помічна акція в майбутности, переведена з увагою, була-б вельми бажана і користна. Вона повинна виявитись шляхом посилки одного-двох десятків ідейних, відданих ділу орґанізаторів з відповідною скількістю гроша й літератури. Жаль був-би, як-щоб тамошнє українство полишене було само собі.

Значіння його розуміли всі господарі далеко-східної країни, про віщо свідчить богацтво фактів.

З одної сторони, боязнь заставляла Колчака і російських комуністів поборювать свідоме українство, щоб тим робом заґарантіруватись перед ударом в спину (відомий арешт Куріння у Владивостоці, увязнювання і переслідування громадських робітників, зачинення большевиками "Громади" в м. Свободному), — з другоїж ці самі мотиви підшептували шукать з ним спілки (Японці, якими довелось розчаруватись, — відома "Грамота" Семйонова, обіцююча Українцям нац.-культурну автономію).

***

Громадські діячі в останньому часі самі зрозуміли, що дотеперішні стежки, якими йшла народня робота, були не зовсім правильні, і що в сучасний мент повинні бути вибрані другі. На конференції, яка засідала саме під час послідніх днів пробування мого на Зеленому Клині в Владивостоці, висказувались частиною членів бажання, зліквідувать всі дотеперішні орґанізації типа Громад, Рад до Далеко-сх. Секретаріяту включно, в якому й так за останні часи крім вивіски і голови нікого не було, і залишить тільки культ.-просв. товариства "Просвіти", об'єднані в центральну "Просвіту", і кооперативи. Підносились також голоси не анґажуватись політично, як довго не буде збудований трівкий ґрунт в сільській масі, який дасть змогу українству не тільки висказуватись в політичних питаннях, але й керувать бодай частично судьбами країни.

Чим ця конференція закінчила, які постанови на ній винесено, мені невідомо. Хотілось би мати надію, що найдено справді нові стежки і що українство Зеленого Клина розпічне новий розділ в історії свого відродження i небавком, при гідній допомозі його материного пня, займе приналежне йому місце і скаже своє могутнє слово.

[Воля, 29.01.1921]