Продавці часу

​

Я вважаю себе літератором. І дуже щасливий, що літератора не можна переінакшити в жодній термінології на «щось там знавець». Насправді літератори є добрі тим, що всьо сказане ними немає ніякого відношення до того, як є насправді.

Вся ця побудова, яка стосується часу в літературі, — вона також є промовлена, навіть якимсь чином зафіксована. Більше того, літератори мають якесь таке щастя (чи, можливо, нещастя) — вони взяли на себе роль фіксування часу, конденсації часу, передавання часу. Таким чином, літератори, які насправді мало що можуть пояснити, залишаються в тій найбільшій групі людей, після яких залишається найбільше пояснень. Тому що вони щось написали, їх читають – вони залишили по собі якийсь такий слід, який потому може називатися «духом часу», «конденсацією часу». Взагалі доходить до того, що хтось за різними роздумами літераторів починає робити серйозні висновки про ту чи іншу епоху. Тому літератори мають невідомо чому привілейоване становище, і я ним хочу тепер вповні скористатися.

Я ще знаю таку важливу річ: у літераторів не повинно бути ясних і зрозумілих пояснень. Тобто, вони можуть бути; більше того, більшість літераторів намагаються це зробити і готові пояснювати всьо. І це також дуже добра властивість літераторів — не боятися пояснювати будь-що. В тому числі такі речі як природу часу, історію часу, нафтове питання чи якість там політичні розкла́ди.

Але літератори існують для того, щоби щось промовляти, щоби формулювати якісь думки, якісь фрази. І в цьому є їхня найбільша робота з часом, тому що мова і, відповідно, людська думка є безпосередньо пов’язана з часовою лінійністю. Тобто не тільки той якийсь штубак, що читає вголос а-ба-ба-га-ла-ма-га, потребує часу для того, щоби собі проговорити ці склади, але й цілком свідома, інтеліґєнтна людина також, коли читає, не може всьо сфотографувати – вона не Штірліц (чи ще там хто), щоби всьо схопити. Вона не пес, врешті-решт, – це пес може схопити якийсь образ і запам'ятати цілу сторінку, так як вона виглядає (інша справа, що він не може її ніяк передати).

Але для того, щоби думати щось, щоби щось промислити, потрібно певного часу. Власне, сама вербальність – відколи люди перейшли до такого важливого способу мислення як вербальне – пов'язана з певною часовою тривалістю (так як і музика, так як, зрештою, і швидкість зв'язків, швидкість асоціацій між різними ділянками мозку). Тому думка є розкладена на час. Речення чи слово, чи набір слів, чи абзац – якась сформульована думка – тримається на часі, використовує час. І література в інший спосіб як часовий працювати не може. В такому випадку виходить, що література – це є певна часопереробна фабрика – тому що існує така собі поступова виробнича лінія, існує автор, літератор, який живе своїм звичайним життям, і він спостерігає за ще іншим життям.

Тобто часи нанизуються і переробляються: є той час, в який він щось бачить, щось спостерігає, і час, який паралельно потрібен йому для думки, для обдумування чи якогось проживання. Потому потрібен час, щоби всі ці думки, всі ці образи розкласти власне у цю вербальну часову лінію. Письменнику, який прожив, скажімо, рік, потрібно часу для того, щоби цей рік обдумати. Це я дуже грубо кажу – очевидно, що ці речі відбуваються на кількох рівнях, що вони зливаються – і мислення, і писання, і спостереження. Але потрібно якогось часу: час побаченого, час іншого життя плюс час перероблення всіх цих вражень. Потім вже механічний час (можна сказати, що це є механічний не тому, що це механічний час писання, а механічний час творення цього тексту як продукту, що є ще якоюсь певною переробкою цього часу), і врешті-решт виходить якийсь текст, який потребує також часу для того, щоби його прийняти, для того, щоби його прочитати, переробити. Не кажучи вже про те, що той перероблений, прочитаний текст може якийсь довший чи коротший час жити у свідомості – також у лінійному часовому житті читача.

І це є дуже цікава річ, бо, крім всього іншого, письменник, чи письменник з книговидавцем разом, передовсім є продавцем часу. Тобто, коли ми купуємо книжку, то певним чином купуємо час, потрібний для того, щоби провести його з цією книжкою. В кожного, відповідно, той час інший, книжку можна читати більше, коротше, довше, швидше, можна розтягати, можна прочитати і забути, можна пам’ятати довго. Але, то що одним з найголовніших актів в літературі є затрата часу на читання, це є безсумнівно. Ми часом забуваємо про то, що крім різних образів, думок, емоцій чи інших речей, які є закладені в книжку, найочевиднішим є, власне, час. Книжка потребує часу.

І у акті прийняття, акцептації, споживанні книжки як продукту не останню – а я б сказав дуже значну роль – відіграє власне то, що ми собі купили певну міну, якийсь годинник, який заведений на якийсь час. Ми купуємо своє перебування з чимось. Ми ще не знаємо, про що йдеться в цій книжці, але ми вже собі уявляємо, ми є готові до того, що однією з найголовніших речей, які ми отримуємо від літератури, – це бути якийсь час в якомусь вимірі, тобто бути з цією книжкою.

Ще одна дуже велика проблема, з якою стикаються письменники, літератори, автори текстів (і люди які мислять про своє мислення: мислення є також лінійним в часі) – це є така штука, як проблєма співставлення власного індивідуального – свого – часу, часу свого життєвого тривання з тим, що існує час безмежний, безконечний, що називаємо його вічним. Кожен автор усвідомлює, що через текст, через книжку він перебуває у двох вимірах. При тому ці два виміри не просто є розведені в якісь дві кімнати, вони переходять один в одного, і їх неможливо розділити. Тому що пишучи щось, кожен автор перебуває у тому великому вічному часі. Тому що він розуміє свою причетність, він розуміє ґенезу часу, він розуміє що було, він розуміє хто був, він розуміє (йдеться про історичний час) в якому місці є він. І він розуміє, що час йде ще кудись дальше, у дальший вимір поза ним.

А, з іншого боку, є його життя, є його власний час.

Той великий історичний час проходить через нього, а він вклинюється в той великий час. І дати собі раду з тим, що кожен з нас – я тепер буду говорити "авторів", але то насправді є кожен з нас – має цю проблєму: як своє життя співставити з тим, що триває поза нашим життям. Але ми є там, ми є в ньому. Тут і тепер є вічність, а вічність проявляється через тут і тепер.

Власне, одна з найболісніших проблем літератури полягає у віднайденні комфортного, мирного співіснування цих обох часів.

В цьому сенсі я все заздрив історикам. Я заздрив історикам, тому що вони відділяють своє життя від того історичного процесу. Для них історичний процес є предметом розгляду, і там не може бути нічого поганого тому, що там немає конфлікту з власним життєвим часом, тобто історичний процес в такому випадку є дуже зрозумілим, цікавим, гарним – він не є болісним. Натомість є такий поетичний підхід чи підхід ліричного героя, чи письменників, чи публіцистів, які переживають, як не можуть знайти замирення цьому конфлікту.

Є очевидним, навіть є очевидним по теперішнім публіцистичним текстам, що дуже в багатьох авторів-публіцистів десь там глибоко проглядається якийсь жаль, що: "ну, добре, я то всьо розумію, що так має бути, але чому це має бути у моєму житті, яке вже скоро закінчиться? Так, я розумію, що це потрібна еволюція, я розумію, що всьо це є зумовлено тим, тим і тим, що ми йдем собі так помалу, така велика ґенеза йде, але як болісно, що моє життя вже з цього випадає". І тоді з'являються якісь такі дуже емоційні, дуже невротичні тексти, дуже специфічний підхід до часу, коли нема того відчуття примирення між цими двома часами.

Далі. Я переконаний в тому – і переконаний в цьому як літератор,– що час старіє, і час стирається, і час зношується. І це видно по еволюції літератури.

Я взагалі розумію, що з часу створення світу (притому як би його, це створення, не трактували), є певний резерв чогось, і всьо в цьому світі закладене на то, щоби старіти. І очевидно, що всьо простує до старіння, нема іншого шляху – і ні в чому нема іншого шляху — крім старіння. Старіння охоплює всі часові вияви організації — як би сказали тридцять років тому – матерії. Тобто, старіє все, в тому числі старіє і література, зменшуються її можливості. По всій історії літератури видно, що, скажімо, писати тепер так, як писали двадцять, чи сорок, чи п'ятдесять років, чи двісті років тому, вже не можна.

Можна, звичайно, робити якісь процедури омолодження, одноразові примочки чи фіялки, чи ще щось таке, і може хтось бавитися в цю стилістичну подобу, щоби зробити так, як було колись. Але, насправді, пройшовши усі часові етапи цього зношення і стирання, неможливо вже повертатися до попередніх речей.

В літературі дуже добре видно, що накопичення інформації приводить до загального старіння. Навіть думка тепер є вже старішою, ніж була кілька сторіч чи кілька десятиріч тому. Більше того, кожен з теперішніх людей певного віку є інформаційно, ментально старшими, ніж їхні ровесники кількасот років тому.

В цьому сенсі цікавим є співставлення того, що в біології називається повторення онтогенезу і гіногенезу, тобто, коли йдеться про те, що кожен організм у своєму розвитку переживає, проживає якийсь розвиток цілого роду, цілого виду чи цілої якоїсь групи організмів. Як історія філософії, тобто як розвиток філософії і різних філософських систем, дивовижним чином збігається з цими, власне, природніми етапами старіння чи розуміння окремої особи. Скажімо, екзистенціалізм: кожна окрема мисляча людина, яка цікавиться такими речима, проходить у своєму житті (може не дуже так конкретно, не дуже безпосередньо, не дуже так просто, але хоча би якимось натяком), проходить у своєму розумінні ту історію від греків-досократиків аж до постмодернізму, навіть не знаючи, що таке є філософія чи історія філософії. В кожного, звичайно, проявляється по-інакшому, більш виразно чи менш виразно, але ця історія філософської думки, яка розтягнена на кілька тисяч років, дивовижним чином збігається з природнім способом розуміння світу людини від народження до старечості, старості.

І є ще кілька таких речей, про які літератори мали би пам’ятати і, зрештою, пам’ятають. Що історичний матеріал, т.зв. історичні реалії – це є щось інакше, ніж робота з часом, це не стосується теми природи часу, тому що будь-які т. зв. історичні романи це є щось інше, ніж ця конденсація часу. Історичні романи працюють з часом настільки, наскільки працює з часом кожен текст, тобто зібрати якусь інформацію, описати її, передати, і потому читач перебуває у тому часі. Але насправді сприймати історичні романи чи книжки минулих століть, десятиліть як таку собі машину часу – це є недобре, то є неправильно, тому що ми не можемо користатися такими методами – вони до нічого не приводять. Ті історичні реалії, про які ми читаємо у якихось навіть старих авторів, вони не переносять нас у ніякому часі, вони не затримують час ніяким способом, вони творять той час, який є в нас, і який самі ми можемо з себе видобути.

Бо час є ще також пов'язаний з інформацією і пов'язаний з кількістю інформації. Тому що час є дуже пов'язаний з генетикою і не дуже пов'язаний зі способами передачі інформації про життя. Залежно від щільності, від насиченості інформації є зміна сприйняття часу і взагалі зміна тривання часу. Скажімо, дуже така літературна штука як гуцульський час середини ХХ століття чи, що мені близько, як той же ж Вінценз описував про гуцульський час, полонинський час. Йшлося про то, що якісь інформаційні занесення були такою рідкістю, що час тривав зовсім інакше, людина сприймала його зовсім інакше, його межування, як гуцули кажуть "від вісті до вісті", було зовсім інакше. Тепер же ж, коли є таке суперінтенсивне бомбардування інформацією, то ми, очевидно, її інакше сприймаємо, ми інакше сприймаємо і літературу.

І знову ж таки, повертаючись до літератури (бо все ж таки це тільки то, до чого я можу повертатись), потрібно розуміти також і те, що теперішнє сприйняття літератури через, власне, кількість цієї інформації не може вже бути таким же як було, скажімо, п'ятдесят чи сто років, не кажучи вже про двісті років тому. Коли текстів, повідомлень є так багато, коли середня людина постійно перебуває у якихось нових інформаційних і ще до того ж текстуальних підзарядженнях, то тепер зовсім не може бути вже того ж роману «Дон Кіхот» – не тому, що нема такого автора чи тому що той автор був дуже гарний, а тому, що зовсім інакша кількість цієї інформації.

Ще десять років тому чи двадцять років тому можна було назвати якісь інформаційні події чи якісь новини, чи якісь книжки, чи тексти, які справили на вас враження останніх п’ять років. Ще двадцять років тому, десять років тому таке можна було сказати – якщо напружитися і згадати. Тепер сказати про те, які тексти чи які повідомлення, чи які кіна, чи які фотографії тобі здаються найвидатнішими за останні десятиліття – це виглядає просто дикунським. Яке останнє десятиліття? Дай Боже, розібратися з тим, що було позавчора, тиждень тому, два тижні тому. І от ця перенасиченість інформацією приводить до зовсім інакшого сприйняття часу. Час стирається. Для частого сприйняття він перестає бути важливим.

І дуже цікавим в цьому сенсі є така річ, що все ж таки час як такий є дуже пов'язаний з тілесністю. Чим менше тілесності, тим більше часу. Тобто час все ж таки є дуже сильно зав’язаний на тому, чого нема в душах. Тобто, коли йдеться про безконечність, безсмертя, то там нема, власне, цієї тілесності. А той час, про який ми говоримо, дуже пов'язаний з передачею сигналів, імпульсів, з транспортом цих сигналів по нашому тілу.

І так само як час міняється через всякі хронотопи і всякі літературні місця – і враження міняються завдяки такій простій речі як, скажімо, поїзд: як це так, що можна впродовж трьох годин проїхати з Франківська до Львова? Розумію, що це можна нарікати, що це довго, але скільки би треба було йти, і який інакший був би той час перебування впродовж цілого дня, якби треба було іти. Так само ці транспортні проблеми є визначальними у середині тіла. Тобто передачі сигналів у нервовій системі на мозку, визначають те, які є межі тривання, можливості скорочення і розтягування часу.

Є така теорія, що життєвий час безпосередньо прив’язаний до запасу нервового потенціалу, який призводить до скорочення серцевого м’язу. Час тілесного життя - це є певна кількість скорочень серця (як сказав би поет "ударів набату"), яка є просто сталою. І якщо у маленької мишки є десь тисяча скорочень серця за хвилину, а у якогось кита 20 чи 16, то відповідно і їхній час життя є коротший чи довший. Він укладається у певну визначену кількість імпульсів (люди десь так між мишкою і китом; досить довго насправді – але, відповідно до цієї теорії, та сама кількість ударів серця).

Час в такому разі є пов'язаний ще й із тілесними здатностями до швидкості сприйняття. У мухи – про ці речі багато говорили і показували – можливість сприйняття через око пов’язане зі швидкістю нервових імпульсів. Коли летить муха і ми її хочемо злапати, то вона просто собі летить і через її розміри, через будову ока, її швидкість сприйняття бачить, як щось дуже помалу десь збоку пролітає, навіть не пролітає, а просувається щось велике, тяжке і недолуге. (І тому треба якось інакше лапати: якось наперед чи тріпачкою; є різні способи).

А зворотнім стосовно цього сприйняття тілесності часу є такий дуже цікавий дослід проведений Брофом, чесько-американським психіатром, який робив такою методою: він людину занурював у воду чи в якийсь найбільш комфортний розчин такої самої температури як температура тіла і були заткані вуха, очі, через ніс сторчала трубка, щоби він собі дихав, і вона була знерухомлена в тому всьому, і, власне, тілесні відчуття були мінімалізовані, усі органи чуттів були зведені до мінімуму. І людина через якийсь час потрапляла у зовсім інакшу реальність, тобто вона випадала з часу. Вона попадала у щось таке, яке можна прирівняти до якогось наркотичного стану. Тобто це забирання вражень зовсім змінює тривання часу.

І тому є такі якісь різні стратегії у літературі. Одна є така: тепер, скажімо, мало хто пише ретельно, повільно і довго. Тобто пишуть так, щоби ця частота зміни кадру, частота зміни слова і думки стимулювала до того, щоби це приймати, приймати, приймати. І дійшло до такого, що сучасний стан людини як читача, вже є настільки призвичаєний до цієї густоти подразнень інформаційної, що дуже часто є просто неможливо, фізично тяжким прочитати або вислухати, наприклад, таке як я говорю. Тобто треба якихось реакцій. І от про цей, власне, час, який передається різним способом у різних образах. Я знаю одного автора зі Шотландії, був на його читанні і бачив як просто купа людей, переважно дорослих жінок, якось розчинились у цьому і вважають, що це є найкращий письменник в світі. Його метода писання є така, що він щось описує без цієї фабрики, без якогось певного моменту переробки часу. От в нього, скажімо, є такий розділ, 28 хвилин про те як якийсь чоловік розбирається на досить холодному пляжі, йде купатися, і вертається. І це триває 28 хвилин. Тобто автор, коли він пише щось, зосереджений на тому, щоби читати про те стільки, скільки це триває. Це є якась така дуже дивна техніка, дуже дивна комбінація. Але він розтягує. Він пише так, що якщо ідеться про те, що зробив два кроки (я кажу умовно), то воно написане так, що читач, що це читає, дійсно за цей час може зробити два кроки. Це якийсь такий дуже онлайн, тобто в тому оповіданні все написано часово дуже достовірно.

Але, з іншого боку, невідомо, бо є ще одна річ (і вона також пов’язана з літературою, але й не тільки з літературою), є така штука як конденсація, набирання певного часу заради досвіду. Тобто є такі дуже розтягнення заради того, щоби зробити це коротшим. Умовно кажучи, якщо є якийсь складний рух тіла, скажім, у спорті, то потрібно дуже багато сконденсувати, набрати часу, щоби помаленьку поставити той рух. І робиться він для того, щоби з набиранням цього часу, цього повторення, повторення, повторення, потім цей рух ставав щораз блискавичнішим і щораз коротшим у часі.

Таке саме відбувається і з літературою. Заради того, що всьо старіє, що набирається великий масив всього вже сказаного в літературі, література йде до того, щоби просто натякати; щоби не розказувати всьо від початку до кінця, а щоби якимись короткими речима втягувати то, що вже є зробленим, що було в інших людей, в інших текстах.

І дуже важливим в цьому сенсі є таке поняття як «тайм». Це таке поняття, коли потрібно синхронізувати ці часи, коли всьо залежить від того, щоби потрапити у ті часові перехрестя у найкращому місці; коли автор вкладає цей час, враховуючи на час читача. Тоді можливі такі дуже великі речі, які можна назвати «синхронізаціями», коли завдяки приблизно однаковому, тобто таймінґованому, вирахованому, відповідному триванню часу автора і часу читача можливо досягти синхронізації відчуттів, тих, які хотів вкласти автор і ті, які так само адекватно, тобто так само синхронно (тому що "так само" ніхто ніколи автора сприйняти не може, але принаймні відбувається якийсь синхрон) викликаються.

Ця єдність часу і дії в літературі в різні часи була по різному трактована (був, наприклад, канон класичний, були і різні інші) – і доходить до такого от гіперболізованого, точного відтворення цього часу і дії, коли вербальний опис свідомо є відповідний до того, як відбувається насправді.

В цьому сенсі дуже химерним чтивом є, скажімо, літературний сценарій або п'єси. П’єса, драматургія, є дуже неприродним і дивним читанням тому, що, пишучи п’єсу, автор розраховує на зовсім ще якісь інші дії, на якийсь час, який потрібний для того, щоби там хтось пройшовся з одного куска сцени на другий, хтось когось потеліпав, витягнув шпагу; потому, зрештою, хтось ті фрази скорше говорять, хтось помаліше, хтось довше б'ється; потому є якісь музичні моменти. Час тексту п'єси є інакшим, тому що він розрахований на той час, який він буде тривати, а не коли її будеться читати.

Таким самим химерним чтивом є кіносценарій, коли то створене для фільму, а воно є як читання.

І ще я хотів сказати про часову приреченість літератури, приреченість до словесного розгортання у часі, яку ніяк не можна переступити, тому що сама література є лінійною, і вона потребує часу проходження. Вона приречена до розгортання в часі, це є така дорога, з якої зійти неможливо. У інших видах мистецтва, які в собі мають в значній мірі літературу (у тому ж кіно), існує інший невербальний спосіб передачі часу, коли думка виникає у вигляді образу чи у вигляді запаху — це як пси відчувають. Пес, чи будь-який звір може сприйняти всьо образом,через якийсь запах; він не потребує часу, щоби це продумати, щоби вибудувати це як вербальну послідовність.

Ще дуже важливою річчю є така штука, від якої всі втікають і заради якої існує література, такої форми часу як буття наодинці з собою. Вся література, красне письменство принаймні, є пропозицією для того, щоби уникнути цієї страшної речі, в якій час пробуває в зовсім інакшому вимірі, в інакшій формі, розуміння цього дуже тяжко потім передати комусь іншому.

Це коли є стан, коли людина є покинута сама на себе, коли вона є сама, чи вона сама іде до себе, коли нема навколо нічого, коли нема книжок, коли нема газет, коли нема якогось культуризму. І цей час, який є дуже цінним і дуже страшним, він, власне, є страшенно непридатний для того, щоби передати його в літературі. Тому цей досвід він є, власне, дуже нелітературним, він є дуже далеким від того, що можна почерпнути з літератури; література навпаки – отримання цього досвіду всіляко відтягує.

І це є моя дуже серйозна претензія до літератури, що вона, грубо кажучи, є чимось таким самим як сигарета. Тобто, є таким відволіканням від того, щоби побути у тому часі страшному, коли нічо нема…

Лекція в рамках циклу «Історія часу» міждисциплінарного семінару «Обрії науки» (16.05.13, Львів)