(Про "Патетичну сонату'' Куліша)
Найбільший драматичний талант у повоєнному часі, Микола Куліш, — просив директора театру, щоб перед виставою однієї його драми виголосив пролог, в якому, між іншим, чуємо і такі слова:
"Наш письменник, як не крутив, як не бився укласти матеріяли з нашого побуту зa певними правилами драматургії грецької, шекспіровської, молієровської — нічого не вийшло. Чи то письменникова вдача вже не така, чи наше життя таке, що нe визнає встановлених форм клясичної драматургії і ніяк його туди не убгаєш — а (таки) не вийшло".
Пoвищi слова відносилися до "Хулія Хурини" — та ще краще відносяться вони до виданої Українським Видавництвом "Патетичної сонати". Цей твір назвав автор драмою, редактор С. Гординський пише, що це "скоріш драматична поема" — отже все таки твір — призначений до вистави в театрі. Той сам критик гадає, що "Патетична соната" написана "з композиційного погляау геніяльно", бо Куліш "досягнув тут майже клясичної єдности місця й акції".
Воно ніби то й так виглядає. Дія відбувається в підвалі і на двох поверхах однієї камениці та на вулиці біля будинку. Те саме з часом: немає тут перерв між поодинокими діями, немає антрактів, але ж нема і окремих дій! Цілий твір розподіляється на ніби то VII дій, але це не дії в клясичномy розумінні. Вони мають нерівне число яв, якi відбуваються дуже часто одночасно в підвалі, на першому, або другому поверсі, а деколи ще й на вулиці.
Коли читається цей твір, дуже сильний в окремих явах, насичений глибокою драматичністю, якої не стрічаємо ні в одного нашого драматурга — та мимоволі думаємо над тим, що "Патетична соната" — це не драма, ані, як дехто хоче, драматична поема, тільки кіновий сценарій, або твір — призначений не до вистави, тільки на лектуру. Будиться жаль, що твір не можна буде виставити на сцені в тому виді, як він видрукований у книжці1). Можна вказувати на те, що Камерний Театр у Москві ставив "Сонату" на своїх дошках, але ніхто не знає, як виглядала та сценічна реалізація.
Ось початок драми: Перша ява: напівгорище в будинку, в ньому особа поета, що пише. Друга ява: поруч з дерев'яним простінком живе модистка Зінька, під її дверима гості (вона ж і проститутка). Ті "гості" розмовляють. Третя ява подана в самій тільки ремарці. Щоб вказати на труднощі сценічної реалізації, наведемо в цілості ту яву-ремарку:
"Зінька сміється. Гості ощірившись (за дверима!), розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій кватирі дзвенять куранти, немов з далечі віків: мірно, журні, елегійно. А ще нижче, на першому поверсі, живе вона. Немов оце бачу: одчинене вікно, вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений кут кімнати: піяніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетовенову пaтетичну сонату. Грає й повторює вступ, оте повне зоряного патосу, глибоке й могутнє "grave".
Четверта ява: Зінька в поета. П'ята: темний підвал, а в ньому большевики сортують літературу. В сьомій яві чисто кінові (рухові) засоби: поет несе листа сходами до неї: "Сходами, вниз, де живе вона. Іду далі вниз. Бачу, як з підвальчика виходить робітник з пакунками..." Поет вертається і чує біля дверей генерала розмову...
Дія відбувається не тільки в кімнатах, але і на коридорі двоклясового будинку, на бальконі того будинку і на вулиці, ба навіть на даху будинку. Ось ремарка до четвертої яви в другій частині (дії?): "Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, близчає марселієза. За нею ніби пливе угорі хмарка від собору. На балькон виходить генерал Пероцький. Нижче на ґанку Марина й Андре".
Кулішеві ремарки дуже поетичні, це правда. Але аж ніяк не можна говорити про "геніяльну композицію" цього твору, бо тут драматичної композиції зовсім немає (в клясичному розумінні). Та може Куліш в "Патетичній сонаті" дав нову форму драматичного твору, як дехто хоче думати. А що ж це за "нова форма", як її неможливо зреалізувати на сцені. Ще може режисер і вивів би її якось на сцені, але тоді напевно пропаде ввесь чар того, що подане в поетичних ремарках. А й так вистава мусіла б складатися з кількадесятьох відслон (всіх яв 741, а деякі, як ми згадували вище, повинні показувати героя в русі, його хід з горища на партер і назад!).
На мою думку без кінових засобів ніхто не зможе виставити цього твору на сцені. Колись бачили ми в Празі таку спробу, але кіно не зможе ніколи заступити театру і як театр сягає по кінові засоби — то показує не свою силу, тільки безсилля. Театр і кіно такі далекі расово ґатунки мистецтва, що мішанці з їхнього подружжя не можуть бути геніями, скоріше каліками, чи, як тепер кажуть, покручами.
Правду пише Гординський, що Куліш тут "кинув на сцену драматичмі конфлікти, щодо своєї сили вийняткові в українській — і не тільки українській — сучасній драматургії"... Та правда і по боці Куліша, що автор "ніяк не міг ті конфлікти убгати" у пeвнi правила драматургії. Не помиляється і один німецький критик, коли пише, що наше теперішнє життя драматичніше, ніж наша сьогочасна літературна творчість драматична. Tpебa дійсно великого творчого таланту, що зумів би схопити буйну нашу сьогочасність за роги та закувати, мов гуцульський мольфар, у крицеві форми драматичного твору. Куліш драматург великого формату і тому тим більший жаль, що його "Патетична соната" в такому виді, як видрукована в книжці, твір несценічний. Принаймні на нашу думку.
А може наш помисливий Блавацький знайде сценічну форму для "Патетичної". Або Львівський Оперний Театр розпише контурс між режисерами, щоб шукати способу реалізації цього твору на сцені2).
1) Думаємо тільки про формальну сторінку твору; сам редактор поробив "дрібні скорочення" щоб чистити його з "деякого аґітаційного намулу" — конечного в совітсько-московському режимі. Треба повитати оці ідеологічні поправки редакторові.
2) Спонукою до написання повищого фейлетону було те, що вже деякі наші письменники починають писати "аля" Куліш. Довгі, поетичні ремарки, музичний супровід, за сценою стріли і пісні. А постановка зачинає бути "монументально реалiстична" (в Курбаса і Куліша був "експресивний реалізм"). Боюсь, щоб в ділянці драми не повторялася така сама, історія, як колись із наслідуванням Хвильового в прозі. Знаючи про ліризм у творах Хвильового ("Ex, степи, ви, стeпи!") наші новелісти зітхали навіть до горобців: "Ex, горобчики ви, горобчики!"
А воно і тут треба б повторити за Є.Ю. Пеленським: Quod licet Кулішеві, то не завсіди licet наслідувачеві.
[Краківські вісті, 24.02.1944]
24.02.1944