— "Знову?" — здивовано скаже читач. — ...І хто ж це ми? Хто це пише? Якийсь літературознавець, якийсь новий критик... Не чув про такого. Треба буде пошукати в списках науковців".
Ні, не шукайте, шановний читачу, не робіть собі зайвого клопоту. Шкода Вашого часу, все одно не знайдете, бо я і не літературознавець, і не критик і, взагалі, не наукова величина, а так собі, звичайнісінький читач, такий, як Ви, так би мовити "пересічний читач", хоч і досить поважного віку і з чималим життєвим досвідом.
Коли останнім часом я прочитав у щоденниках замітки й статті про Гоголя (в "Крак. Вістях" про відчит у Празі, стаття В. Дорошенка у "Львів. Вістях", стаття Гранички в "Крак. Вістях"), то стільки назбиралося думок, що повінь їх знесла греблю мовчазности й підхопила висловитись щиро, поговорити з читачами по душі, як рівний з рівним, брат із братом. Отож не буде тут науково-літеpaтурних екскурсів, не буде довгих цитат і виписок із джерел, а лише почування звичайного читача.
Почувши, що більшість нашої молоді, а то й старші, дивиться на Гоголя, як на якогось "перевертня", "зрадника" і навіть "ворога" України, мені зробилося ніякого на душі. І справа не в тому, чи треба, чи не треба перекладати твори Гоголя. Якби йшло лише про це, то не слід би було багато витрачати на те паперу й сил, бо, цілком зрозуміло, що перекладали й друкувати найкращі твори всесвітньої скарбниці письменства ми мусимо і це наш обов'язок. А що при видаванні творів Гоголя потрібно додавати, як на це завважив у своїй статті Граничка, відповідні вступні статті і пояснення, то ця заввага слушна. Адже ж до всього мусимо ставитись критично!
Без сумніву, мова в творах Гоголя не українська, тимто належить він і до російського письменства. Та чи ж можемо за це його зректись? Мова багато важить, це первинний елемент твору, а проте це ще не все. Тут треба взяти на увагу тодішні життєві умовини письменника. Врешті не все, що написане мовою якогось народу, хоч би талановито, належить до скарбниці цього народу. Адже відомо, скільки викидається різних творів з мистецького Пантеону, бо ці твори шкідливі для нації, для її душі й величі. І це буває не тільки в інших народів, у нас також є такі письменники, що пишуть українською мовою, але їм не місце в скарбниці духових надбань народу. А навпаки — буває, що українські письменники, навіть великі, писали по українськи і це не пошкодило їх величі. Бо мова — це дуже багато, та ще не все. Прим. відомо, що Ольга Кобилянська писала й німецькою мовою, що нераз закидали їй, що вона не вміє якслід рідної мови (Спомини про Кобилянську в "Крак. Вістях"). A хіба ж не писав найбільший наш співець, Шевченко, своїх повістей по російськи? І коли б не мстива царська рука, що викреслила йому десять років найкращої доби життя, то хто знає, скільки б ще був надрукував московською мовою; це видно з його власних записок. Знову ж Іван Франко писав і по польськи, коли доводилося йому працювати у Львові в редакції польського часопису.
Правда, Гоголь не написав ні одного твору українською мовою. Правда, для всіх нас було б куди краще, коли б він написав був усі свої твори, або хоч частину їх, українською мовою. Ми тоді ще більше пишались би ним і величали б його. А втім, коли б він писав лише українською мовою, то не відомо, чи побачив би він усі свої твори надрукованими. Добре відомо, з якими труднощами зустрічався він при переведенні яких своїх творів крізь цензуру. А що було б тоді, коли б вони ще були написані українською мовою? Та чи побачили б й ми колинебудь його твори, чи не охопило б його від душевних переживань божевілля на декілька років раніше і чи не спалив би він усі свої твори, як спалив другу частину "Мертвих душ"? Знаємо також, який вплив на Гоголя мав Пушкін і як заохочував його писати. Слава Гоголя росла і через те, що його твори, писані російською мовою, розходилися в масовому накладі, стали відомими й за кордоном і згодом появилися в численних перекладах на різні мови.
Та в тому випадку можуть бути й протилежні думки: можна сперечаться без кінця, не довівши опонентові своєї правоти, але, мені здається, що не слушно виходити тільки з невгасимої жадоби слави й грошей в Гоголя, а мусимо таки рахуватися з певними умовинами сучасного йому життя — особистого й загалу. Бо, інакше, вимога сучасників, звернена в глибину минулого сторіччя до покійного, писати, за всяку ціну, українською мовою виглядатиме так, як на черговій читці службовців в Большевії, коли кожному, хоч і дрібненькому урядовцеві, ставили обов'язковий запит: "Чи приймали ви участь в революційному русі, чи зaзнали репресій, а як ні, то чому"?, або нагадуватиме відоме совітське ставлення до видатних письменників минулого, що оцінювало їх твори й саме життя лише з боку приготування людства до комуністичного суспільства й користи для пролетаріяту, хоч що можна було тим бідолахам зробити, коли й про комунізм тоді було чути і самого пролетаріяту майже не було. Між іншим цікаво, що совітська школа за часів НЕП’у в добу залицяння до національної України, в період переведення українізації і безперечного тимчасового підйому національної культури визнавала Гоголя в шкільних студіях українського письменства, як українського письменника, хоч одночасно в студіях російського письменства приділяла йому також почесне місце.
(Док. буде)
[Краківські вісті, 18.02.1944]
(Закінчення).
Чи любив Гоголь Україну, її славу, її минуле, чи пишався він з цього, чи приніс хоч яку-небудь користь своїй Батьківщині, чи прислужився чим-небудь для свого народу — ось головне. Так і тільки так можна дивитися на Гоголя. А щодо цього виходить осуд тільки на користь Гоголя. Бо навіть українську мову, якою він хоч і не писав, усе ж любив, інакше не можна б пояснити того насичення його творів українськими виразами й словами, за що чимало перепадало йому "на горіхи" від москалів, які ставились неприязно до "засмічення" великої російської мови різними "хазлаізмами". І тут п. Граничка дещо помиляється, коли твердить, що Гоголь не знав добре московської мови.
Всі твори Гоголя з українською тематикою насичені безперечною любов'ю до України, він у них любить усе українське і милується ним. І сміх його там — це м'який ліричний гумор в той час, як у творах з російською тематикою тільки гостра, в’їдлива сатира. І хіба в останніх творах можна почути гордощі за чужу йому країну? Навіть любов там до окремих постатей, то не любов, а лише співчуття й жаль до різних "Акакій Акакієвічей". І не чуємо ми в тих творах такої всепронизуючої, палкої любови, яка просякає кожну сторінку, кожний рядок "Тараса Бульби". В "Тарасі Бульбі" Гоголь звеличує Україну, її героїчний народ і нікого більше. А перевертень, чи шкурник, що радий за гроші відректися від усього свого рідного, не почував би в собі стільки полум’яної любови до рідної країни та її минулого, — такого твору ніколи це написав би.
І коли все ж є молоді, гарячі голови, що вперто твердять: "Гоголь — перевертень..." і коли вони скажуть, що "Тарас Бульба" то не є український твір, що він не звеличує овіяного романтичною димкою минулого України і не служить на користь їй і що писав його не українець з палкою любов'ю до батьківщини, а якийсь перевертень, то вони або не читали, або не добре читали цей величній в своєму національному патосі твір.
Що я особисто почув себе українцем, а не залишився росіянином, як то намагалось зробити середовище і відповідна політика російського уряду, або в крайньому разі "малоросом", то я завдячую перш за все Гоголеві. Він перший поклав у мою душу наріжний камінь будови національної свiдомости. Доводилось мені за мого життя обмінюватись думками не з одною людиною, яка стверджувала те ж саме. Перебуваючи в російському оточенні, вчившись в російській школі, знайомлячись з історією країни за Іловайським, призвичаювався, зрозуміло, дивитись на все загально-poсійськими очима скрізь призму загально-рoсійських інтересів і відміни Малоросії (бо назви — Україна я тоді ще й не чув) від іншої в минулому були для мене не більші, ніж, скажімо, Ростово-Суздальської Русі від Нoвгoродської. І лише прочитавши твори Гоголя та особливо після "Тараса Бульби", я почув ще напівсвідомо своїм дитячим інстинктом, що загально-російська плівка тріснула і що одне стає милішим для мого серця і наближується до нього, а друге, навпаки, віддалюється все більше. 3 того часу відважні походи запорожців мене захоплювали до головокружіння, а до героїчних завоювань Єрмака мені було байдуже, постать Вeликого Гетьмана Богдана виросла в моїх очах незмірно і він володів моєю душею й серцем, а захоплення Суворовом і Кутузовом було не сильніше, ніж, прим., Наполеоном. Навіть Гетьман Мазепа, урочисту анатему якому я щорічно вислуховував як гімназист у Києво-Миколаївському соборі, здавалось мені, розсікав своєю булавою понуру хмару анатеми і простягав крізь неї свою руку до мого серця. Так, задовго до мого знайомства з мистецькими творами в українській мові, цей "перевертень" посіяв у моїй душі перше насіння любови до України і підготував її для дальнішого росту національної свідомости. І коли Гоголь окрім мене поставив на "путь істинну" тисячі таких, то невже він не приніс користи для Батьківщини?
Хто ж більше заслуговує на те, щоб бути нашим, чи Гоголь, чи тoй загонистий молодець з гарячою головою, що не вміє ще тверезим розсудком визначати історичних перспектив та й не бачить далі свого носа, а коли прийде до розуму, то вже пізно жаліти, що замість користи приніс велику шкоду Батьківщині, навіть своєю жертвою...
Як визнати за Гоголем його справжню любов до України і кopисть, яка з цього вийшла, та навіть такі речі, як погоня за карієрою чи вигідним життям, мають другорядне значіння. Великі постаті, уходячі з роками в глибину минулого, гублять по дорозі свої від'ємні риски, які мали для сучасників актуальне значіння, і сяють з тієї глибини на наступні ґенерації лише додатніми, опромінюючи ними, наче самоцвітами, свій життєвий шлях і свою велич. Так ми дивимось і на великі постаті в нашій історії — Богдана, Maзепy, так дивимось і на діячів мистецтва. Ідеалізація була, є і вічно буде. Вона потрібна Народові, як свіже, здорове, запашне повітря, щоб виховувати молодь. Наприклад московський письменник, Лермонтов, був через свій характер дуже неприємною людиною в громаді, але хто з москалів згадував би тепер про це, оcвітлюючи велич його таланту?
Наше бажання зректись Гоголя можуть привітати радісно тільки Москалі. Маючи за собою формальне право, вони цупко триматимуть його в своїх руках і використовуватимуть нерозважно ставлення деяких українців з гарячою головою, щоб закріпити цього світової слави письменника за собою. Висмоктуючи довгими роками, на правах старшого брата культурні українські сили з українського національного організму, вони ладні принизити українську націю, зробити з неї не творчу, чи мало творчу націю, бо, мовляв, коли й народжуються в ній такі таланти, як Гоголь, Рєпін, то виростають вони лише на російській ниві. A це той старший брат, що, маючи повну скриню добра, радий і сорочку з меншого брата потягнути! Малороси, що охоче йдуть на те, щоб бути добрими "хахлами" під великою чужою опікою і непогано почувають себе при тому, підуть на компроміс і визнають Гоголя малоросійським письменником і твори його, витягнувши із скарбниці російського письменства, покладуть тут же поруч, лише з окремим ярличком: "малоросійські твори загально-російської літератури". І ми ще допомагаємо в тому. Ні, можна шкодувати, що Гоголь не писав українською мовою, можна жаліти, що Гоголь не зробив того, що може, на нашу думку, міг би зробити для України, що він зробив значно менше, ніж ми бажали б, але відцуратись від нього не маємо права, бо все ж він, не тільки походженням, а і душею, своєю любов'ю до України все ж наш — українець. Ні, як там не є, а Гоголь наш і ми не віддамо його тим, що намагаються прив'язати його до великоросійської кoлесниці, навіть прощаючи йому вже й "засмічення мови", ні малоросам, що погоджуючись на компромісову окремішність Гоголя, всіми силами прагнутимуть обмотати навкого нього мотуз від тієї колесниці.
[Краківські вісті, 19.02.1944]
19.02.1944