Метаморфози

На землю спадав прозорий серпанок лїтньої ночи.

На синьому небі сріблять ся викупані личка маленьких зірок, як усьміхнені очка веселої дитини. У морі сивого туману купаєть ся парний сьвіт дрімучої днини.

Сиджу в садї сам один — захований у густій тїни моєї глибокої задуми.

Зелений сад, запашний вишневим цьвітом, дрімає першим легким сном і дихає аромою акациї та жасмінів. Цїла природа сповита задумою весняного смутку. Цьвіт дерев плаче до місяця росою пахучих слїз — у корчах бозу висьпівує соловей могутню пісню любови.

А з вікон нашої хати пливуть оксамітні звуки фортепяну. І ллють ся повним морем — росходять ся цїлими верствами звучних филь, довгою низкою кручених струн — чарують спокій дочірньої атмосфери, всякають глибоко в її груди — цїлують пахучі головки білих цьвітів.

Здаєть ся — враз з білим цьвітом акаций та жасмінів — виджу їх житє, чую музику їх душі — вдихую їхнїй чар і солодкий запах. Весняний вечер сьпіває минї в душі бурливі акорди своєі чорної сили... І дивно минї, так, мовби я не при собі.

У перших снах тихої вселенної я, малий хробак цїлого космосу чую ся одною частиною природи, одним тоном її музики, одним леготом її сну, одним атомом її богатої душі. Дослухую ся до голосу вселенної, ловлю нервами кождий звук її мови, і розумію кожду ноту її музики — кождий подих її звінких грудий — як би хто читав з великої книги історию людських змагань.

А мова природи зливаєть ся зі звуками фортепяну. Чую, як його гарні тони колишуть до сну малу дитину, простують її перший хід, отвирають її уста, учать її тими устами — просити хлїба, клясти і грішити, любити і ненавидіти, і нарікати на свій маленький, дїточий смуток.

Се наша мати говорить мовою музики так гарно, так сердешно — вливає у кождий звук свою душу і поїть ним душу дитяти, початого з її утроби. Таємна мова тонів, повних чутя, краси, поезиї і першого смутку молодого житя розливаєть ся що-раз-то голоснїйшими филями і як повінь моря розбурхує своїм шумом приспану душу дитини. Вона отвирає очка і глядить так якось дивно, нїби не розуміє, чого хочуть від неї — на що будять її, коли їй так солодко, було, спати. »Спи, дитинко, спи!« — зацитькує мати. »Я заколишу тебе, маленький сину. Проснеш ся, аж тодї, як виростеш і тодї сам побачиш...« Тай не доказує... »Всїляко буде« — промовляє так тихенько, щоб дитя не вчуло. Сама знов задумуєть ся і хитає зажуреною головою і глядить на дїточе безжурне личко, благословить його і веде його сонне, нерозважне житє на терновий шлях великого житя людини. Добрими очима шле його кудись, наче міряє дорогу у невиданий сьвіт безвістий, а устами цїлує її і плаче... нїби сама просить у нерозумної дитини прощеня за своє нелукаве материнське слово. А воно маленьке не розуміє того слова, нї материних таїнственних слїз — воно не знає, що се житє, бо воно... досї спало тільки у матери на руках. А прецїнь важке недоказане слово науки запало в мягоньку душу дитяти і відібрало йому сон. Воно починає щось думати, як маленька, зріла людина і те думанє так мучить його, що ось-ось воно заплаче з жалю, видрапає з серденька ті пекучі сльози, покалїчить собі очка, поломить дрібні пальчики і враз зі своєю колискою западеть ся під землю...

Ох! що се за музика... Здаєть ся, то не струни грають, а богата людська душа виливає свою мову у найкращих псаломах жіночої неволї. Слухаю, як приворожений і коли-б не знав, гадав би, що се дївчина крізь сльози пестить свого любка голосїннями молодої душі, або молода мати дитини колише своє немовлятко елєґійними ритмами безталанного серця. Вона сердешня грає так уміло, а так дивно, а далї так сумно-трочаючо, як би в розпуцї проклинала неповинний плід сьвятої любови. Се — чародїйними словами фортепяну стогне здавлена грудь вечірньої природи.

Слухаю — мучу ся — мовчу, як заклятий. Запеклі сльози спали на груди і не дають говорити. Отсе заклята думка троїть мету мого житя і перед самий поріг до сьвятинї широкого сьвіта кидає ховзьку колоду слїпого, чорного сумнїву. Чому?... на що?... питаю ся когось — може власної душі — а сам аж бою ся докінчити словами своє страшне питанє. Воно могло би захитати в самім корінї підвалини віри і надїї в красу і мету нашого істнованя і затроїти мене чорним зерном зневіри. Я далї мучу ся в невисказаних думках і хорими грудьми вдихую отрутне зїлє весняного вечера. І тяжкий докір паде на душу нашої матери... Гріх тобі, мамо, за те, що дурила — і за те, що дуриш себе і нас до послїдньої хвилї. Від найкращої і найвищої музики ти сама плачеш, а ми тільки дивимо ся та не розуміємо твого смутку і божеволїючи у непевних, болючих думках — ковтаємо сухі сльози...

А тони пливуть такі страшні-пекучі — арома бозу й акаций давить душу, як тяжка отруя — стискає грудь — затемнює очи... Ох, мамо, мамо! Оманою твої слова! І ти сьвята та непорочна — лукавиш від колиски до гробу. Чогож ти плакала, як тихими піснями колисала до сну свою дитину?....

....І тиха ніч пересичена тяжким запахом цьвітучої природи — тратить свою молодечу принаду. Прозора хмара лїтнього вечера спочила на груди матери-землї, як чорна кірея тяжкої змори. І солодкий, медовий цьвіт акациї слизне зараженою слезою, як запале око студеного мерця. А соловейко уже не голосить а тільки ковтає нїмі беззвучні сльози. І місяць горить холодним огнем, як біла сьвічка на трунї, палить дрімуче лице природи і її серце утробу, з котрої почав ся сьвіт...

І на просторах широкої землї що-раз-то, дужше заневиднюєть ся. Западає темна ніч — велика держава чорної, нескінченої ночи. Враз з глибокою північю вимирає довкола мене все, що жило.

Тільки я один не сплю іще і ношу тепер в душі завіщанє того згаслого житя. В тій хвилї я сам — бідний володар цїлого сьвіта — цар мертвої природи, — закований ланцюхами скаменїлих слів і звуків — заморений і прибитий видом смерти тисячів сотворінь — підкошений сильними чарами незрозумілих, вечірних елєґій. В моїй душі — страдаюча душа вселенної. Оx! щось роздирає моє горло точеним вістрєм соленого ножа. Боже! — чого я плачу? За богато муки на одно маленьке серце...

Сльози пливуть ріками, як чорна повінь сьвіта і заливають людські хати огненною лявою, топлять людську журбу, роспирають мої груди, падуть на серце, миють ся в його крови — гонять мене, палять підомною землю і родять велику руіну. Гей! в кого горем накипіле серце, той линь до мене — зложити його на жертвеннику вселюдської печалї. Най я страдаю за себе і за вас усїх і за долю мого народа і за долю цїлого космосу. Най жертвою викуплю муки моїх підданих і за мілїони скорби най розібю моє зболїле серце і за цїну його крови най настане рай в державі нового поколїня.

Ходжу, кличу — читаю всїм золоту грамоту полїпшеня людської долї. І де я біжу, там счезає житє людий, що гноїть у собі нездорових сердець тисячі — мілїони — одно великанське серце цїлого сьвіта — інтеґральну суму всесьвітнього горя. Палять ся дерева і ярий цьвіт молодої весни, сохнуть ріки — горить земля і її скарби — збіжа і засїви, роса і повітрє.

Руіна живучої природи звалила ся минї у серце, а великі сльози — як одна горяча камінна слеза, що містить у собі всї сльози сьвіта — печуть мене, як розпечене зелїзо, палять моє нутро — сушать до дна і нїби висисають зміст мого єствованя. Дим з пожежі вигорілого сьвіта втискаєть ся горячою лявою в мої груди — душить — вбиває мене.

А тони музики ще заєдно пливуть і пливуть... такі сумні — трочаючі — кроваві... розливають ся все далї і далї по струнах моєї душі — сунуть ся верствами горячої поверхнї землї, неначе хмара заразливої чуми — підривають мої сили, як струя рвучої води, збогачена новим допливом брудної, чорної ріки — і хочуть втопити мене в убійчих филях своєї чародїйної мови. Хочу ще ратувати ся з рук моїх невидимих убійників, шукаю крил, щоб злетїти ними у самітну пустку і там заховати ся перед погонею.

Втїкаю — біжу — лечу без памяти. Доганяють мене пекольні звуки, термосять, катують і далї гонять вперед ген — на край сьвіта. Се останки живих людий кидають минї під ноги своє серце — останню данину свому цареви. А того добра так богато, шо не можу унести його з собою. Чую страшну утому — втїкаю що сили, але... не можу бігти — вже конець сьвіта. Ту гасне сонце, сохне всяке повітрє, глухне музика природи, нїміють піснї соловіїв, вяне арома білих цьвітів, — жасміну, бозу і акаций — гине уся омана — дур — уся брехня золотого пекла — мальована краса цїлого сьвіта і... всякий слїд недавнього житя гине без розкладу і сопуху.

На згарищах природи — водворюєть ся молодий плід нового поколїня. Не можу жити — переболїти нї скрити в собі не можу свого великанського, дарованого серця.

Минї над головою цїла хмара чорних круків голосить під лад стонів моїх сердець — триюмфальну пісню руіни. І чую один підземельний голос недалекоі піснї: "Ту не буде воскресїння — а буде одно сьвято трупів — один великдень нового поколїня гайворонів".

Пісня доганяє мене всею живучою силою свого народженя. Чую в собі хаос болючих почувань — хапаю ся усїх способів ратунку — пручаю ся інерциєю всїх моїх сил, але пізнаю мою безсильність і... на краю сьвіта паду, як гниле стерво. З розбитого тїла сиплеться тьма-тьменна малих демонів давних терпінь — цїла хмара гадя і хробів, жаб і ропух, цїлі гнїзда змій і вужів, що забагнювали серце цїлого космосу.

Гину... чекаю тільки ворона, щоби чорним дзьобом видовбав моє поранене серце, мою утробу — утробу нашої матери — гнилу утробу зачумленої вселенної. І чую вкінцї, як чорний суп довбає мої ребра і рве шматками моє серце, а над ним вєть ся хмарою гайвороне, сьпіваючи пісню побіди: „Ту буде смерть без початя гнилого плоду. На згарищах горя і муки настане новий сьвіт“...

На блїдім лици небесного зеркала сходить нове сонце, щоб сухітничим румянцем сьвітити над великою руіною старого сьвіта. На голові чорного супа займаєть ся ясний промінь царської корони, а її сьвітло паде на царські крила, скроплені останками крови з убитих сердець і нїби вбирає плечі найбільшого ворона в багряницю царя і самодержця усего роду гайворонів.

Конаю, трачу память і сьвідомість моїх мук і жалю за житєм, що погасає в послїднїх судорогах — блиск царської корони слїпить видовбані очи мої, а до уший моїх долїтають ще останнї звуки з голосної піснї побіди; „Ту буде наше царство — велика держава всесильних демонів руіни. Нове житє новому поколїню будуємо і нове щастє даємо йому ми, перші царі нового сьвіта — чорний ворон і наші дїти.“

А хор царських підданих досьпівує рефрен з великої піснї побіди: „Благословенні най будуть великі царі нової держави — чорний ворон і його дїти!"