Встав з ліжка не тою ногою, що кождого дня.
До бюра прийшов пів години пізнїйше від свого шефа.
— Аа... — сказав старий бюрократ з солодкою іронїєю на устах — я побоював ся, що ви вже зовсїм не прийдете.
Усьміхнув ся тільки на своє оправданє, але спаленїв зі стиду і спустив очи до долу. В душі кляв тайком проникливі очи старого лиса, відгрожував ся свому партнерови, до котрого програв вчора в тарока, нарікав на заплаканий сьвіт осїнного ранка, лихий був на себе, що скорше не збудив ся, і на кельнера каварнї за те, що принїс йому пізно дуже горячу каву, котру вже годї було йому випити в сам час, а не попарити собі язик. Зрештою готов був нинї відказувати на цїлий сьвіт.
Отак відсидїв свої урядові години лихий сам на себе, — прикрий та мовчаливий для других.
По бюрі зайшов на обід. Критикував безпощадно кожду страву і ганьбив цїлий персональ реставрацийної послуги, аж другі гостї зглядали ся на нього, як на божевільного.
Нинї виїмково не пішов на чорну каву, не курив свого »специяльного« циґара і не робив собі нїяких скрупулів з-затого, що замовлений товариш буде очікувати його в каварнї при партиї карамболя.
— Про мене — бурмотїв сердито — най хоч і сам провалить ся з цїлим своїм білярдом. Я мушу переспати ся. Вчора, зглядно нинї о третїй рано прийшов до дому, нинї знов цїла ніч пійде — як я буду виглядати?
Протягнув ся на отоманї і пускав на хату нерівні сині колеса острого й їдкого диму.
Заснути раз-два — не міг. Мав охоту напити ся тепер чорної кави і заграти карамболя або партию тарока, аби бодай нинї »відбити ся« або щонебудь почати з собою, аби тільки найти яку небудь розривку... Серед таких думок нарештї задрімав. — —
Спав твердо до самого вечора. Встав лихий і зворушений, з легким болем голови. На хатї було темно. Сьвітло від нарожної лямпи з улицї кидало ясну пляму крізь заплакані вікна до його комнати. Станув при вікнї заложив руки в кишенї, протягав кости і зївав. Його тїло проймав холодний дрож. Перейшов ся по хатї там і назад, знов станув при вікнї, витягнув ся і знов зївнув.
Додивлював ся до рівномірного хлюпаня дощу, і слухав, як з ратуша долїтав одностайний голос звінка, мабуть знак, щоб у містї лямпи сьвітити. Слухав, думав і... сердив ся. Його обняли якісь меланхолїйні думки зовсїм таки без причини і дражнили його щораз дужше. Згадав ще раз про програного тарока, нагадав собі всї прикрости, кривди й образи, яких коли небудь досї зазнав, а іронїчні слова шефа наново пригадали ся йому і звучали в його душі, як немилий діссонанс фалшивих акордів. Відтак прийшов йому на думку нинїшний баль і подразнив його, як немила конечність, що чекала його небавом. Міг собі щиро сказати, що нинї не має найменьшої охоти — бавити ся.
В такім лихім настрою пробув кілька хвиль в темній хатї і щоб не дражнити себе ще більше, старав ся зовсїм нїчого не думати. Та думки находили непрошені самі з себе і псували йому гумор щораз більше. Що властиво робити? Йти чи не йти?
Як же не йти? Панство господарі, що устроюють баль — мали би повне право обидити ся. Ну... тай панї Тереса буде... Добра нагода, пригадати ся симпатичній вдовицї, позискати її ласку, побачити замітну, кокетну усьмішку, сказати і почути кілька любих а важних слів... Гм...
Засьвітив лямпу і глянув на годинник — було вже по семій годинї. Знов задумав ся, сердив ся, але не міг рішити ся нї на що...
А може Тереси не буде? Ей... чому би не було...
Надїв пальто, цилїндер, кальоші і вийшов на улицю. Пустив ся у той бік, як до помешканя панства радників, де мав відбути ся нинї бали. З улиці зобачив, що вікна великої салі вже осьвітлені.
Затримав ся, пристанув... і знов почав ходити здовж улицею сюди й туди. Студений дощ стукав о тверде дно його цилїндра, а далї почав скапувати йому на лице і щипав його скіру мокрими, нїби соленими поцїлунками. Намокле пальто тяжіло на його тїлї і мучило його. Нагадав собі, що не взяв з хати парасоля і злостив ся сам на себе і на прохожих людий і на панства радників, що в такий поганий час забагло ся їм устроювати баль, а навіть цїла панї Тереса нїби зовсїм не мала в сїй хвилї для нього принади.
І сердив ся новими споминами, ходив нерівними кроками в сам дощ по улицї, розкладав руками, говорив сам до себе якісь уривані слова — чи проклони. Вкінцї подумав, що може баль розжене його лихий настрій і... рішив ся пійти, хоч не мав охоти.
По дорозї вступив ще до фризиєра — казав оголити зарослу бороду. Голяря ганьбив за кождим потягненєм бритви. Хлопець старав ся щораз більше догодити панови в його забаганках, намагався голити »легко«, хоч руки трясли ся йому від панського крику і він трохи-що не затяв пана бритвою на бородї.
Заплатив, закляв і випомадований та вичесаний пішов додому. Дощ якби гнав його вперед та збільшав його злість і роздражненє. По його жилах нїби перепливали дрібні тїлця острої крови і як навязливі мурахи лазили йому здовж плечий, рамен, переливали ся проводами з одної ноги у другу, лазили по-під скіру здовж цїлого хребта і скоботали нестерпно його якийсь чуткий нерв коло серця. Воркотїв і кляв за кождим кроком і спішив до хати.
Луснув дверми, засьвітив лямпу і почав поспішно вбирати ся. Добув зеркало й оглянув своє досить ще черстве, трохи втомлене лице. Дрожачими палцями скрутив вус і наложив перевязку. Потім убрав ґуфровану сорочку і чорні, парадні споднї. На ноги вбув з тяжкою бідою лискучі але тїсні лякери і кляв при тім шевця чи когось иньшого в імя всїх звісних і незвісних чортів.
Готов був рвати собі волосє, дерти тїло, вибити кого небудь поза вуха або самому кинути ся з поверха, що небудь почати з нудів, щоб тільки заподїяти щось нового — дивного. Відіпняв перевязку з вусів та поглянув до зеркала і... ще більше роззлостив ся. Один був розчепірений як мітла, а другий твердий і скручений, як мишачий хвостик. Про симетричне уложенє зовсїм не могло бути мови. Мав охоту вимикати вуса, або розбити зеркало, що так погано відбивало і тільки дратувало його.
Помервив вуса, побурив рідке волосє на голові і тодї побачив, що його бокобороди дуже неоднаково підголені. На лици побачив якісь нові морщини, а між очима глибоко закроєну борозду гнівної, чи журної лїнїї. Завважав, що з такими насупленими бровами і зі стриженими бокобородами зовсїм не до лиця йому. Поспішно і гнївно добув бритву, щоби зрівняти свої бокобороди. Дрожачими руками вхопив бритву, підвинув сорочку висше ліктя і на білій мохнатій руцї хотїв спробувати, чи бритва остра. Шарнув нервовим руком по пухкім тїлї і нехотячи перерізав скіру, як бачило ся йому, — досить глибоко. Завважав се доперва тодї, як червона кров сплямила йому сорочку. Кров почала плисти зразу плоскою струєю, нїби кінчастим язиком, потім та струя грубшала і нїби заокруглювала ся по товстій поверхнї руки, купала в собі дрібні волоски й заливала заглибінки й розмазувала ся все ширше і дальше.
Відложив бритву і стягнув брови на вид дивної новини.
Вдивляв ся тепер цїкаво у свою кров. А вона виступала щораз-то більшими каплями, і нїби булькотїла, то рідла, то нїби засихала.
Виплив крови заняв чомусь його увагу. Задумав ся і слухав, як у груди било ся його серце, як волосє на голові легко підоймало ся в гору, як в вухах бзенїли якісь дивні звуки, а мурахи далї проходжували ся по його тїлї поволи, дрібно і нїби гріли у нїм кров. Серце било вже рівнїйшим темпом, уста кривили ся як від солодкого болю а лїнїя задуми між його бровами зарисувала ся глибшим врізом...
Сидїв, дивив ся в зеркало і думав... думав: щоби то було з того, колиб так та його кров уся виплила? І вже за-здалегідь уявляв собі, що почував дивне ослабленє на цїлім тїлї і що на нього готов найти небавом може навіть якийсь дивний сон утоми...
Тодї жаль йому стало своєї крови. Устами припав до маленького врізу і язиком почав злизувати кров з руки і тамувати її, тонкими губами стулювати краї неглибокої рани...
І за новою думкою нерви його втихомирювали ся, тільки лїнїя між бровами зарисувала ся глибокою задумою...
— — — — — — — — — — — —
Явив ся на салї вже по одинайцятій годинї... з блїдим, але гарним, легко усьміхненим лицем і золотим pinca-nez на носї. Елєґантним поклоном витав зібраних гостий, а штучною усьмішкою намагав ся утаїти своє загадочне і томляче рознервованє.
Л. 26. падолиста 1899.
