Людям із села Волі проголосили дивний приказ: кожному з них вільно було зібрати що вартніші статки й потім... треба було розвалити свою хату і вибратися із села.
Люди остовпіли і ніодна рука не підвелася, щоб бурити рідну стріху. До того ж не було часу думати довго, ні обурюватися. Хіба десь-хтось торочив свою стару пісоньку, відказуючи півголосом на війта. Змовився, мовляв, з панами проти громади і через нього тепер нещастя впало на ціле село. Одні з другими перечилися.
— Але-ле! Чому то на інші села не впали такі гаразди? Та ж вони так само далеко від твердині, що й ми!
Але й на таку балачку не було часу. Село виглядало на дивну та силоміць зігнану юрбу ярмарочних людей. Ніхто нічого не робив тільки йшов дивитися, що роблять інші. Всі нараз не то кричали, не то нарікали, не то гуділи, як в улию. З полудня прийшло з пів сотні вояків — принаглили, щоб квапитися, й тоді... підпалювали опорожнені хати. Люди не знали, чи сміятися, чи плакати. Як займилася перша хата, рев і плач понісся сумною хвилею по селі. Жінки заводили таки на голос, а чоловікам не легко було втихомирити їх, бо й самим сльози підступали до горла і не давали гладко говорити. Плачі перенеслися небавком з хати й комори ближче воріт. Дехто, побачивши вояків з насадженими баґнетами, мов сонні виходили за ворота, кидаючи на прощання своїм хатам останній погляд так, як цвинтарній могилі грудку землі. Серед голосних плачів пішли Воляни за возами, що тягнули їхнє добро на чужі села, як це визначила комісія. Таким способом, як би на глум, довершилося діло само собою — по інструкції начальства.
Старий Іван перехристив свою хату, вислав жінку з дітьми і за фірою зачинив ворота. Сам забрав у тайстру бохонець хліба й пішов собі окремо.
Вийшов на горбок і дивився, що діялося... Горіло село... хата за хатою... ...от-от... уже й його хата горить... Займилася певно від сусіда... Зачинених воріт ще ніхто не отворив, значить ніхто не входив та й не підпалював стріхи.
Дивився трохи очей не видивив.
— Так, гей коли б докторі різали моє тіло! — почав казати сам до себе, неначе бажав відчинити у гордих грудях гать, де збирався жаль...
Полумінь червоним язиком вилазила зпід стріхи крізь сивий дим, як злюща та хитра змія. А Іван дивився далі, і рвався, і знов сам себе притримував, щоб не йти туди... Ждав, аж вигоріла.
— Коли нема хати — сказав, аж крикнув, киваючи головою до села, — то... вже я ні не господар, ні не чоловік.
Махнув рукою від себе і. незамітно, мов би віднехочу пішов собі полями — як би вертався з цвинтаря і не хотів оглядатися позад себе.
Снувався близько села.
Знов вийшов на другий горб і звідти бачив, як горіла решта села. Тоді стежками та доріжками через чужі поля пішов навпростець у ліс.
Тиша в лісі спамятала його. Щойно там пробував уявити собі, що сталося, але не міг витворити в собі ясного образу. Забагато нових переживань падало в нього від кількох днів... А тепер сонце збиралося заходити і треба було подумати про нічліг... Чи раз ночував він, бувало, з кіньми на полі або пильнував бульби та кукурудзи від диків. Тільки цим разом було якось трохи інакше. Бувало ночує на своїм полі — давно-давно з татом, потім... із сусідом, а потім... із сином... А тут він сам... сам один, го-го! — от куди зайшов... аж на третє село!
Ішов боками та боками, аж опинився в чужім лісі.
— І не знати, чого мене аж сюди занесло? Ні — так не можна!..
Знов почав іти стежками та доріжкою навпростець. Потім завернув, як до свого села... На своє моле.
Коли був на горбку, побачив, що дим уже майже не йшов зі села. Від кількох неділь посуха, то й вигоріло раз-два. Приглянувся ще раз і почав спокійніше думати:
— Значить — пропало!..
І якийсь їдкий сміх узяв його.
— Казали, що село має вигоріти до знаку, а по правді... порозпадалися та погоріли стріхи і диля, а стіни полишалися... Хіба... глина трохи зачорніла, трохи обсипалася, аж поробилися діри наскрізь.
— Видко, що так треба було! — докинув після довшої мовчанки півголосом у відповідь на якусь думку, що зводила порахунки з пригодами минулих днів...
...Вже зовсім стемніло. Вже й ніч стелиться полями, холоднава та зоряна...
— Можна б піти заночувати у свою хату..., подивитися, чи і стеля згоріла?.. А ворота певно або згоріли або хтось забрав собі... зовсім нові — сьогорічні. Шкода! Треба було забрати зі собою. Ей — кому треба тепер воріт? ...А не знати, чи коршма згоріла?
Подивився крізь сутінь, що блукала смерком по долині.
— Мабуть згоріла... Навіть комин розвалився... високий був, але старий... А війтова хата? Теж згоріла! Таки так — як усіх, то всіх! Так має бути, бо ледве чи правда... те, що люди казали на війта... Чи одно люди говорять?.. Зоряна ніч... і холоднава... вибралося на погоду... нашому війську. Пан Біг помагає.
Іван пустився до своєї хати. Але на дорозі спинила його варта.
— Гов! Куди?
— До хати — ночувати.
— Не вільно!
— Не вільно до своєї хати?
Вартівник показав кріс із наїженим баґнетом.
— Як не хочеш, щоб я сказав до тебе ще якесь слово, то йди геть!
Іван отямився і завернув досить скоро. Налякався.
— Міг пробити, — сказав сам до себе. — Тепер люди замісць говорити до себе, ріжуть один другого. Війна!.. А шкода, що не пустив... Треба хіба заночувати на своїм полі... На своїм ґрунті чейже вільно...
Зайшов у придолинок... Але... тяжко думати про спокійний нічліг, коли старому на плач збирається, як дитині... Ну і страшно!.. Село згоріло..., людей нема..., тиша довкруги... глибока і непевна..
Зоряна ніч, як бистре око вартового, дивиться на покинуті хлопські поля..., а господарі?.. той поїхав з форшпанами, той уже може і згинув від кулі, а тих викинули, як наймитів, і десь посилають на чужі села...
— А хіба може краще було б на чужім селі? — Ні, ні! Що своє, то своє.
Сів на свойому полі, перехристився і почав не то жалуватись, не то плакати. Але побачив, що дорогою недалеко його загону ходить вартовий... Іван приліг до землі, щоб не помітили його...
— Най мене забє і десять вартових, а я не вступлюся звідси.
Ліг у борозні. Дивився горілиць на зоряне небо і неясні думки мішалися безладно із словами вечірнього „Отченашу“. Край Іванового загону перемінялися вартові та мандрували дорогою на другий кінець розлогих піль, що, як покинені сироти, визирали несміливо у холоднім світі осінньої ночі...
II.
Коли Іван прокинувся, побачив, що вже от-от буде свитати. Росою припало йому лице і голова, сірак і чоботи, повівав холоднавий вітрець, сивіла пара, що йшла з уст. Почув, що змерз і зголоднів.
На полі нависла густа мряка. Де було село, там тепер сходила з гори, на доли фантастична потвора. Іван стояв перед цією заслоною і ждав, коли вона підійде в гору. Уявляв собі, що скоро побачить погоріле село з розваленими хатами, над якими оцей вітер жене стовпці сивого диму. Ось мряка зніметься в гору й отворить йому рану в грудях. Але мряка гарно й таємно стелилася по загонах. Кортіло подивитися, як сходити буде сонце перший раз над погорілою Волею. Так іноді збирає охота подивитися на сонце над свіжими могилами. Люди дивляться, щоб своє серце кервавити.
Холод сціпив кров у тілі. Іван попробував встати, протягнувся та зівнув. Потім устав і станув на горбку. Мряка почала рідшати. На дорозі не було вартового. Іван трохи заспокоївся. Зігнувся кілька разів, набрав з трави роси на пальці, обмив очі й лице та почав півголосом молитися до сходу сонця. Довкруги нього мряка розступалася, як гурток дітей у церкві перед єґомосцем. Тільки понад долами нависала ще, як сива заслона перед чарівним світлом.
Іван задивився і його уява снувала ясні картини...
...Люди вставали, ще поки почало свитати, а дехто й не спав цілу ніч. Чистили коні, заплітали гриви, ладили відзнаки. Святочний гомін перебігав від хати до хати: на Здвиг! на Здвиг!.. А як сонце сходило над Дубровою — тоді виїздило їх сорок і сімох на конях..., самі молоді господарі та парубки, а на самім переді на шпаркім коні кошовий Федьо із широкою стяжкою через плечі. Пів села пішло за ними до міста, тільки старі батьки та мами лишилися в селі, щоб плакати з радости. Стара Цвіркунка таки на голос кликала: „Боже, забери мене із цього світа, а то... сама умру від радости й від щастя!"
Іван протер очі й бажав зігнати привид тої ясної неділі, від якої почалися дивні та важні дні, один по другім... А від тої неділі за місяць громада знов провожала до високого хреста, що на роздоріжжі... новий великий гурток молодих людей... Пішли й вони — тих сорок і сім, самі такі, що у мясниці поженилися, або що мали женитися в-осени, йшли поважні, але погідні і гнівалися, коли мами хотіли плакати за ними. Пішов і кошовий Федьо задуманий. Стара Цвіркунка заплакала на голос, а старому Іванові здалося тоді, що то земля розступилася на дорозі.
І від того часу Волянам пішло як з Петрового дня.
Іван повів довкола ніби запорошеними очима. Мряка вже тільки блукала білими клаптиками по полі та снувалася сивими тінями на дорозі... Ні бані на церкві, ні коминів на попівстві не було видко.
Упав ясний промінь і руїна села стала зовсім виразно Здавалося, що злюща буря з ночі чи якась інша сили градом ти громом поздирала дахи, попалила платви і сволоки, обсмалила стіни. Іванові здавалося, що дивиться на свій гріб так, як буде він виглядати за тридцять літ.
Він заломив руки і простягнув їх над погорілим селом:
— Бувайте здорові, мої любі хати. Як видко, то й ми завтра-позавтра підемо в ту саму дорогу куди ви пішли. Бо... коли хата розпадається перед господарем, то вже й він не варт того, аби йогму гідне слово сказати. Тоді краще взяти його на мари та й понести до ями, як стерво.
Відвернув очі. Почав зразу хлипати тихонько, а потім... А потім... махнув рукою...
Світило гарно сонце на вижаті поля, на поорані стернища, на невикопані загони бараболь. Ішов навпрошки межами та борознами. Якась хоптиця чіпалася болота на його чоботях, а йому здавалося, що поле не пускає його від себе. Нагадав собі, що між тими загонами є його поле і забажав піти, щоб бодай подивитися. А потім і того добра вирікся. То знову забажав наймитися у когось на роботу, коли б тільки дозволили йому лишитися тут. Без платні, нехай і за сам харч, і то... щоб тільки... от-от щось трошки дали зїсти....
Із згадком про теплу страву пригадав собі, що вже давно він їв щонебудь, хоча носить із собою хліб у тайстрі.
Ще оцей кусень стежки через горбок, а за ярком уже чужі поля.
Насилу переміг себе... Зайшов у ярок, ще раз оглянувся, здіймив шапку, хотів щось промовити на межі, та тільки махнув рукою..., мов би хотів сказати: „Шкода й губи отворити..." Переступив рівчик і пустився йти туди, куди пішли всі люди з Волі... За кілька годин зайшов до шатер, а там справили його в те місце, де були його родина.
Прийшов.... мовчки, хмарний, як міч, добув непочатий бохонець хліба і поклав на скриню.
— Чому ж ти не їв? — запитала жінка.
— Іі, — відказав непривітно, — або я дід, чи пан, чи купець, щоб без роботи та без причини мав виїдати готовий хліб з торби?
Потім, як жінка поклала перед нього миску з борщем, зачер кілька разів страви і відложив ложку на бік...
Нахмарився і не обзивався ні до кого. Неначе зовсім онімів.
III.
Воляни розсілися по лісі. Зразу кочували як чужинецькі люди на ярмарці довкола своїх возів, товару та статків. День два-три..., доки було гарно й погідно. А потім дехто добув рискаль і почав щось копати. Зразу порпали неначе жартом, а потім щораз глибше і справніше. Незабаром... серед Волян неначе прокинулося нове майстерство і ремесло: уміти закопати свій салаш до половини в землю, ставити стіни і накривати лісками з прутя, накидати на них глини та листя.
Побачив Іван, що й його пасерб заходиться біля такого діла і сплюнув з пересердя. Гірко було йому дивитися, як люди уміли скоренько радити собі в потребі і звикали та приноровлювалися до нового життя на вигнанні. Коли сидіти в лісі, — думав собі, — то чому саме там, де всі? А проте пробував, як інші. А в гарний день, з нудьги та з болю, ходив дивитися на те місце де було його село, де сидів колись його батько та дідо. Вибирався туди та не далеко й зайшов. Не пускали, ще й грозили карою. І знову бачив село тільки здалеку. По першім дощі порох з розсипаних стін і попіл з погорілих стріх присів до землі та подобав на тік по стодолах, убитий із чорної землі, полови і трини.
— Коли б хоч дали щось робити, а то пропаду від нудьги.
...тягнуться гарні дні, теплі й погідні, а пусті та дивні. Є світ і хати є на світі, а нема кому мешкати в них, хоч людей виганяють із села. Сонце сміється весело, а земля сумує, бо замало має своїх людей, Свої, мовляв, утікають, а находять чужі. І так колотяться, як на великім ярмарці. Один другого шукає, той тому жити не дає. Покидають люди рідну землю, а земля плаче за ними. І як розплачеться, то сім літ буде плакати...
Так ішли Іванові гадки понад рідні поля, як стареча осінь за студеними дощами. Зате молодші сокирники і майстри почали будувати собі ліпші салаші і трохи мали розваги за такою роботою. Жінки місили глину та обліплювали плоти і ліски, а діти визбирували хворост і гриби по лісі. Поки впав останній лист з дерева, Воляни збудували собі доволі чепурні та штучні салаші і люди стали розживатися. Дехто навіть бульбу ходив копати ще на своє поле, на Волю, забрав трохи із собою, а решту закопав таки там, на бульбищі, в ямі. — Комусь вона буде — казав — і... як не мені, то... коли б бодай добрим та бідним людям дісталася та придалася.
Почалися ранішні та вечірні приморозки. Діти почали горнутися довкола матерей, а матері натопили в печі. Закурилися хати. Дим ішов трохи в гору, а трохи стелився по землі та гриз в очі. Люди, сидячи біли огню, сплакнули від диму і був це неначе плач від радощів.
— Боже! Коли б то наші бодай здорові повертали з війни, то якось... воно ще було б не найгірше! — сказав один, розжалоблений від теплого огнища.
Тоді несподівано заговорив старий Іван:
— Пізнати діда! Йому байдуже, де він і з якої хати куриться. Аби йому під носом курилося з миски та й він сам аби міг сісти коло неї. Йому більш нічого не в голові!
Очі старого аж сверкнули недобрим огнем. Ніхто не посмів перечити Іванові.
— Пенсію береш, — торочив далі своє сердито та гнівно, — а хати тобі, діду, не жаль? Тобі однаково, чи буда, чи колиба, чи барак! Аби яма та й годі?! Ти знаєш, що то значить: своє село, своя хата, своє ґаздівство, своє поле? Ти знаєш, жебрацький сину? Ти знаєш?!
Зігнув пальці, як довгі та сухі гачки та аж скреготав сухим і надломаним голосом. Слухали мовчки і голови поспускали. Ніхто не обидився — всякий розумів біль старого, що — як завялий дуб кремезною вагою скрипів у пересохлім корінні. Пішла по землянках тінь того болю, як крізь відчинені двері мороз із надвору.
Настав і день Чесного Хреста. Ями були не тільки готові, але й здебільшого побілені та сяк-так причепурені.
— Коли б ксьондза якогось придибати з ладним голосом, — казали жінки, — та може б нам бодай молебень відспівали, най би ми поплакали собі за всі часи.
Але попа не було й люди відвикали від церкви. Раділи й сумували в себе дома, дома й молилися. Радили собі, як знали й як могли. З Волян, осілих у лісі, якось не вмирав ніхто, а кількоро дітей, що прийшли на світ таки в ямах, похристила тимчасово найстарша віком бабуся. Відвикали Воляни від давніших звичаїв, відвикали й від балачок про те, що нового чувати в світі. Довгий час не було для них ніяких новин, тільки тривожне вижидання.
Аж раз якось чоловіки, що ходили копати дорогу на другий кінець лісу, принесли радісну звістку, що незабаром позволять Волянам вернутися в село, бо наші випирають москаля і незадовго прийде до згоди.
По салашах від такої новини, неначе пізна осінь потепліла: примерзла земля розмерзалася і пахла цвіллю, як на весні, без листі дерева, бачилось, от-от приберуться у весняні гони, а зими хіба зовсім не буде. Так якось тепло й радісно, хоч пусто і дивно і тривожно.
— Чим ми заслужили собі таку красну погоду? Веремя — як на весні! — говорили, а дехто таки зараз сплакнув.
Зараз на третій день роботи коло дороги понехали і знову не було довший час ніяких звісток. Аж якось після святого Михайла прийшли в ліс москалі і сказали таке:
— Даємо вам фіри. Завезуть вас звідти на Діброву, а тут... ми потребуємо місця для себе. Пенсію будете мати таку саму, як до тепер. Але не смієте із села поза лінію ні носа показати, бо... хто вийде, того будемо стріляти, як пса!
Відгомін пішов по лісі і повторив тверде слово „як пса!".
Виносили з хат лави, столи і скрині, відмірювали якісь лінії по лісі, копали рівці і по готових ямах почали самі таборитися та прибирати їх по свому: зносили якісь свої скриньки, вкривали декуди полотнами і застелювали скірами, неначе ладилися зимувати в ямах. Не було для Волян часу ремствувати. Жінки посідали на фіри і заплакали, покидаючи вдруге свої ями.
— А я щойно передучора білила знадвору.
— А я мала завтра білити, бо Гнатко казав, що буде ще загату сипати з листя, та був би, чуєте, насмітив і болота намів.
— А я на стіні святий образок почіпила.
— А я гадала зачинати кужіль прясти, ще дрібку тонкого повісма знайшла у скрині. Мала, знаєте, два смушки полотна та й десь пропало по дорозі.
Один Іван не дуже журився, що треба йому вибиратися, але за те ще тяжче загризся, як побачив на свої очі московське військо. Аж тоді направду повірив! Посумнів, подався. Та... не можна було нічого вдіяти. Жінка сідала на фіру, а діти складали дрібне добро — найменше тримало на колінах дві звязані курки.
— Сідай, старий! — сказала до чоловіка.
Видивився на неї грізним оком і у відповідь сплюнув. Потім знов погамувався і, неначе схаменувся, відповів лагідніше:
— Їдьте здорові, а я піду пішки.
— Ще заблудиш, — відповіла. — Чого маєш дурно ноги збивати?
— А хіба я на Діброву дороги не знаю?.. Чого маю їхати на московській фірі на ганьбу та на обсуду та на публіку?
— Цить! — гамувала жінка. — Не кричи так!
— Або я щось кажу негоже? Хто знає, де вас ще намістять і скільки разів будуть переміщувати. Тепер... однаково, куди поступитися, всюди і чуже і всюди наше. А ще не знати, чиє що буде. Ми так, як дики, перебираємося з одних вивертів у другі. Гуттю-га! З одного леговиска женуть нас на друге. Гуттю-гаа!
Чув, що сльози блиснули в очах і прикусив язик за зубами, щоб зайвою бесідою не розжалоблювати себе.
— Що мені таке? — питав себе, неначе набридивши собі свій біль. — Чи ж на мене вже таке гараздє́ прийшло, що навіть спокійно говорити не можу?
І поник головою в землю, щоб люди не заглядали в очі старому.
— Та й як то? — думав Іван. — Я маю теж іти? Коморувати по чужих хатах, як циган? Брати московську пенсію і сидіти людям на карку? Платити їм та нудьгувати і ніби то ще й ласку приймати від них? Ні — цього не буде! Їдьте здорові, а я... якось дам собі раду. Мені вже не треба багато.
Знов перевісив торбу через плече і вбирав під сірак теплішу свиту. Роздумався. Нащо торби?.. Всунув за пазуху кусень паляниці, спеченої в ямі.
— Їдьте здорові! — сказав до жінки й до пасербів.
— А ви? — запитали діти.
— Куди ж ти йдеш? — в один час спитала затривожена жінка.
— Про мене байка! — сказав собі на лад дитячого балакання... — За багато було б нас на фірі... Я... що то я?.. Чи ж я не знаю доріг у Діброву? Як треба буде, то прийду ще борше від вас.
Махнув рукою і подався стежками крізь ліс... Ішов гак, щоб, мовляв, людям на очі не показуватися.
— Що тепер за люди? Бог святий знає! — говорив ніби до себе самого. — Цілий світ перемінився.
Пішов стежками у глибину лісу і там побачив якусь дивну яму, ніби колись люди туди ховалися. Може й не дуже давно.
Навіть огонь великий клали, а потім покинули. Огнище з букових полін спопеліло, а на споді вугілля зовсім здорове. Коваль міг би при ньому три леміші насталити.
Від цього огнища пішов у бік лісом, щоб роздивитися, і запевнився, що огнище приходиться може й по самій середині дороги від Волі до Дібрози. Якщо тільки проженуть москалів, він перший стане на межі рідного поля, поклониться перед своїм селом, на порозі рідної хати святу землю чолом привітає.
— Як скрутити в бік сюди чи туди, то така гуща, що й пропав чоловік, як пес на ярмарці, — думає Іван. — Ніхто тут не віднайде мене!
Радий був, що найшов собі добрий сховок, ходив та розглядався, як господар по своїм подвірї. Подальше від лісу, далеко від дороги, побачив цілий загін невиконаної бульби. На мить майнуло йому, що зайшов на поля волинських людей... Чи один загін лишився невикопаний. Чи один! І чому люди цього року бульби не покопали? Чи ж на війні й їсти не схочуть?
— Чому?.. Адже я перший своєї теж не викопав..., зобидив землю, що так буйно зродила!.. А мав час копати... Дурнісько сидів у ямах... та мусів слухати, як дурні пустими язиками мололи від ранку до вечора... Таки не викопав.
Сів коло своєї ями в лісі і здіймив шапку з голови. Неначе прийшов з трудної й далекої дороги до своєї безпечної хати.
— Слава Тобі, Боже! Тут можна б і лихо перетривати — думав собі, вдивляючися та вслухуючися в глибоку тишу лісу.
Адже ж не на довго — до перших морозів... Та що це я кажу ?
схаменувся Іван. То колись так наші собі говорили, а тепер...
Старого аж мороз прошиб.
— Боже, Боже, що то буде? — питав безрадно себе. Подумав хвилину і трохи заспокоївся.
— Коли б наші прийшли, а тоді... я знов у своє село.
У старого дух вступив. Затер руки, немов би забирався до роботи... З оцеї ватри, думає старий, можна буде переносити по трохи вугля в онтой придолинок, зовсім таки на людськими очима...; там навіть дим загубиться в галуззі... І місце під вітру затишне і листя багато на постіль і за хворостом не далеко ходити... Поволі, поволі... поносить потрохи бульби, випорпає яму..., прикриє листям і бадиллям так, шо і звір не віднайде...
А з ями по кілька, по кілька та в попелище... Черкне раз-два, викреше іскру, розкурить губку, підпалить легенько... займуться дрібні углики, а за ними й більші, й тоді він розгорне грань, змішає з гарячим попелом і шапкою почне кивати, щоб десь-якесь углячко розярити... І ні тріскоту не буде від галуззя ні полуміни, а диму хіба лише трошечки, так ніби мряка по землі постелиться. А бульба не згорить, але спечеться в сам раз і смачна буде та мяка, як подушки... Гм... Бо печена бульба, що смачна, то смачна — страх смачна!
І зараз таки почав заходитися біля ватри та продумував, як би то зробити, щоб і великого вогню не треба розкладати і тепле попелище та багато вугля мати близько себе цілий день, щоб гарячий попіл не вигасав у ватрі... Порається Іван коло своєї ями і радий, що найшов собі роботу.
IV.
Так почав він жити напівздичілим лісовиком. І бачиться йому, що й по селах люди живуть такі самі здичілі, як і він.
День-днем — за роботою мине раз-два, а вночі... не знати, чи плакати від холоду, чи... ще щось гірше заподіяти із собою? А ночі тепер такі довгі-довгі... Переспати не можна, ні пересидіти, ні передумати... Онтою стежкою ходять якісь люди по лісі. Чогось шукають..., чужою мовою говорять... так якось... співучо та дивно, аж... серце холоне... Коли б так догледіли, пропав би чоловік, як камінь у воду. Сконав би від кульки, ані не зівнув би.
Рано пішов Іван, як звичайно, по бульбу і на диво собі, побачив під лісом вартового. На його вид не знав, що робити: чи здіймити шапку, чи втікати. Так якось відвик від людей за тих кілька днів у лісі. Та салдат, хоч і мав кріс, неначе й сам злякався дивної появи Івана: ...заболочений, закоптілий, як вируділа стріха, вимарнілий, з давно неголеним лицем, подібним до безпашної стерні, з довгим, гей би присипаним мукою, волоссям на старечій голові і якимсь тупим поглядом у запалих очах. Один одного не поздоровив. Дивилися якось непривітна на себе, а Іванові здавалося, що поки салдат спамятався, перехристився тайком. Аж нараз гукнув:
— Паспорт?
— Як кажете? — запитав Іван.
— Паспорт є у тебе? — поспитав салдат.
Іван здвигнув раменами і покивав головою.
— Ти хто такий? — наставав салдат.
— Я... з онтого села.
— Чому не сидиш дома?
— Наше село спалили.
— Хто спалив? Наші?
— Ба, та наші.
— Йди до чорта й не приходи мені більше сюди, а то знаєш, яке тепер право...
І показав наряжений кріс.
Іван утікав, наче звір, що висмикнувся псові. Аж як сховався за густі кущі, тоді почав сміливіше міркувати:
— Добре, що не вбив... сердитий такий, що не приступай.
І почав нагадувати кожніське слово.
— Який паспорт? А що ж то я свиня, щоб на мене треба паспорту?
Заховався вже зовсім безпечний у своїм захистку, але поява салдата таки не сходила йому з очей.
— Адже я тепер з ліса й кроку не зможу зробити, чи як? — питав себе затривожено. — Такі тепер люди дивні якісь та перестрашені, що не приведи, Господи!.. Чим більш самі бояться, тим дужче другого лякають.
— Але ж... вони і звідси виженуть мене! — подумав за хвилину і чомусь нагадалася своя нагріта хата, звідки ніхто не має права виганяти господаря.
— Ба! „Не має права!..“ Чому не має права? Отже ж нас усіх прогнали та й зробили собі таке право, якого їм треба!
І нараз заманулося вернути до своєї хати, до дітей... Але стареча гордість і нехіть здавила жаль і бажання.
— Іі — діти! Які там діти? Син... далеко! А пасерби... мають свою маму... Чого буду вертати? До кого й за чим? Та й... чи пустить салдат? Не пустить! За паспортом питає! Хто не має паспорту, того пробє, як звірину, та й — амінь.
Лишився у своїй ямі та продумував, як, коли й куди зайти б, щоб салдата зовсім обминути. Не видумав. Мусів ховатися попід кущі, сидіти у приморозки біля вигаслої ватри та доїдати останки нахованої бараболі.
А тимчасом почалися дивні і студені дні... Замрячені ранки та вибілені ночі. Прийшли зза онтої гори. Цілий тиждень ішли за ріжком ясного місяця. Чим вище ті ріжки йшли вгору, тим біліші ночі находили на землю — студені та дивні і ясні-ясні. Погідні і довгі-довгі.
Перший раз на свойому зрілому віці Іван почув страх на самоті. Не боїться він навіженої самоти, ні холоду, ні звіря, ні салдата, ні голоду... Тільки... боїться тому, що не бачить і не чує довкруги ніякого сліду людського життя. Тиша!.. Навіть від сіл собака не загавкає, когут не запіє. Села — як цвинтарі — німують; ні люди там не гомонять, ні товарині не дадуть озватися.
Як не боятися, коли в гущавині така глибока тиша, що навіть пташка не озветься, а за те довкола по лісах виють якісь люди і не знати, хто вони. Ні то крик, ні то стогін, ні то перекликування... „Хто це?“ — питає себе Іван і чує, що кров ціпеніє.
— Може такі самі мандрівні втікачі, як я. Померзли по ямах та й виють, бо з розуму сходять... Чому ж вони не по селах, чи хоч би тільки по лісових землянках?.. А чому я не пішов у село? Га? Чому?!
Іван рішає піти в село... За онтим лісом... дві милі звідси — Діброва; там живуть тепер Воляни...
Але— мабуть не добром воно пахне... Зразу чути було крик тільки з одного боку, а тепер... Звідси і звідти виють якісь біснуваті... А за ними вганяються салдати. Гадають, що люди, виючи, дають комусь знаки і стріляють так собі... до місяця, щоб випробувати, скільки разів гомін відібється по лісі... А може це... битва?.. Іі, — розважає себе Іван — дурне, приплило мені до голови... Битва?.. Це ж навіть не похоже на лови з нагінкою на дики...
Га-гу! Га-га-га-гуу!
Іван загорнувся в опанчу, бо мороз добирався до кости. Насунув шапку на ліве ухо і дурив себе, що так йому тепліше. Правим ухом надслухував, а пазухи від опанчі загортав та обтягав щораз щільніше... Нараз почув людську ходу... Кількох салдатів ішло лісом просто на нього.
— Убють! — майнуло йому в голові.
Зібрав усі сили кремезного віку й утік, як звір витровлений з вивертів. Шугнув, аж кущі зашуміли. Салдат на переді перехристився, а потім стрілив. Куля перелетіла недалеко старого по галузках — от-от була б зачіпила. Але Іван утікав щодуху, біг, аж зовсім відбіг та затаївся... Вже навіть не чути їхнього крику. Мабуть і вони, думає Іван, полягали спати. „І вони набідяться та намерзнуться за цілий день чимало"... Забіг старий у якийсь придолинок, далеко від своєї ями й оглянувся.
— Де то я забіг? — питав себе, розглядаючися неспокійно довкола. — Тут можна відпочити, — сказав і впав на землю. Почув, що тяжко йому згинати ногу... Ага!.. Трохи крови на нозі... Пусте! Може на корч подрапав собі... Ой, ні!.. Щось більше — садить з рани, як вода, а рана відай глибока... Байка!.. Коли б тільки старече серце так тривожно не товклося, бо ще такого, — думає Іван, зі мною не бувало. Здорово втікав!
Місячне світло почало бліднути. Над лісом ще досипляла сну сумирна ніч , дивно біла і мовчазна, ніби вже не наша, а московська. А від рани кров так нагрівалася в цілім тілі, аж можна б заснути... Коли б ворог не зловив...
Іван задрімав. Але незабаром знов неспокійно зірвався, бо змерз. „Мабуть новий мороз бере... перед досвітом"... Запари заходять у ніс, аж свічки стають в очах... Ноги раз ціпеніють, то знов аж пашать огнем... Той придолинок був мабуть затишніший... Іван повертає головою мов би від вітру... Повів рукою довкола себе... Па землі коло нього примерзла верхом калюжка крови. Але здоровий ранок!.. Буде погода може цілий тиждень або й довше... Мороз покрив поля срібною росою, неначе насадив ледяних голок, начіпав цілими купками до смерекових галузок...
Десь далеко вистрілила гармата... Іван пригадав собі, що з ним діється і... поліз попід кущі, прокрадаючися уважно сподом, щоб найти собі безпечний беріг. Зарився в купу листя і тихо застогнав.
— Коли б до ночі, — подумав, — піду і я до своїх, на Діброву, бо тут якийгь патлатий москаль зловить мене, як пса.
Голодний та вистрашений, пересидів у своїм барлозі до вечора. Гріла його гарячка під рани і купа листя, посипана на ноги. Сонце ледве під полудне трохи подивилося, але калюжка навіть не починала розмерзати.
Сидів утомлений та охлялий — і ждав вечора. Коли стемніло трохи, прийшло йому на гадку, чи не пуститися б у дорогу. Але якось тяжко підвестися... Хоч і зимно, а проте він не змерз, тільки... клопіт, що нога спухла, як колода. Хіба лізти б на ліктях і на однім коліні, а друге тягнути за собою, як рубель, привязаний до ужища від снопового воза. Знайшов близько себе закривлений патик — підпирався, як на костурі, і так якось ліз, у тінях вечірнього сумерку, неначе останнім зусиллям вертав домів з далекої дороги. Коли б ще крок, коди б ще два... щораз ближче та ближче... Перемагаючи знемогу, постогнував зтиха і добував із себе ще стільки сили, щоб у напіввигаслому серці викресати хоч іскру надії.
Зійшов повний місяць. Глянув скрізь по лісі та зморозив кожну крапельку тепла мертвецьким холодом. Прояснилися найважніші виверти в гущавині, примерзало до землі нападале листя. Химерне царство білої ночі йшло примарами по лісі. Десь далеко знов хтось перекликнувся — і знову такий дивний голос не то чоловіка, не то звірини. Відкликнулася болючим спомином минула ніч і страх відняв у Івана всяку силу. Як підкошений упав на землю, перемагаючи себе, щоб заголосно не застогнати.
— Треба принишкнути, бо ще почують! — сказав до себе, неначе прошептав на стрічу лісовій тиші та аж сам налякався свого слова. Потім махнув рукою. — В листі хіба ніхто не віднайде мене.
Приник під кущем та задивився в місяць, як у далеку примару білої ночі.
Доглянув при світлі місяця заблукану сльозу в кутиках очей.
— Ого! — сказав. — Не добре зі мною, коли я плачу, хоч і не хочу плакати. А може воно від морозу... Ба, чоботи — ніби кора на дереві... Овва!.. Не хочу плакати, а плачу. А дурно розкис, зовсім дурно... і нема чого плакати. Навіть, як було б чого, то... пропало та й годі! Коли б на Діброву...
...Нога знов загрілася, Може не буде так боліти... Мабуть і потепліло... Листки під коліном злипаються... Роса па бровах замерзла, але тут, під кущем, так тепленько, як у своїй хаті на постелі. На очі находить дивна мряка, неначе срібна сітка з тоненьких та нагрітих дротиків, Іван лежить спертий па лікоть і, як крізь упрілу шибку у вікні, дивиться на місяць. Думає дитячу казку, чи може бачить сон...
Гут-тю-га!
...Ні, це не звір вернув — це напевно вистріл... Кількадесять вистрілів нараз. Може стрільно з великого дула видирає землю, разом з людьми на кілька сяжнів довкруги... Відломки ранять і калічать, осліплюють, щоб чоловік не бачив людської недолі, щоб не бачив, як у голові розум каламутиться... кров червонить змерзле листя; стогін іде лісом, як вітер.
— Славайсу! То ти, Федю? Добре, що не убили тебе, синочку. Бо тепер так страшно-страшно завило, як з пів сотні рушниць стрілило.
Іванові мутиться в голові. Щось свистіло у далекому повітрі і, падаючи з гори, ломило якісь кущі, розходилося по лісі смертоносною луною — гуділо підземельним громом, ревло, як стадо биків у різниці.
— Ану, крикни голосніше, щоб аж листки на дереві порозмерзалися... А плакати не маєш чого, як баба. За онтим лісом мають бути наші... Волинські діди розумніші, ніж ти, старий Іване! Коли б закликали по-людськи, то й я до них прийшов би, а то... виють, як звірина — забули коло чужої миски по-людськи вогорити. Але.. наспіємо й ми!..
Страх уколисувався в розбурханім серці Івана, а причинний світ місяця морозив та забирав решту тепла. Крутився довкола таким великим колесом в очах старця, як бува тоді, коли випити зайву чарку.
Гуттю — гаа!
— Не вий, не вий! — сказав напівпритомний і... блискучі очі у сльозах впялив наперед себе в гору, у чар місячного світла. ...Над Волею от-от сонічко зійде, заспіває пташка на розсвіті. Тупотять коні на широкому гостинці, вилискують, як годовані змії. А на самім переді кошовий із широкою стяжкою через плече. Пішла молодь провожати наших сорок і сімох. Жінота замаяла хустками..., білими та зеленими та червоними... червоними, як грань, що аж в очах мигтить...
Вдивлявся у привид химерної уяви і засипляв на морозі, як дитина в колисці.
[Нові шляхи, 1929, т. 2, №4, с. 238-254]
ПОСМЕРТНІ ОПОВІДАННЯ ОРЕСТА АВДИКОВИЧА.
В 1918 р. прислав Орест Авдикович до видавництва „Українська Книжка“ збірку оповідань, яку я мав надрукувати у Львові п. з. „Біла голубка й інші оповідання". Були в цій збірці такі оповідання: Біла голубка (в рукописі чвертьаркушевих сторінок (16); Бунтар (23); Гріх (40); Вдовець (22); Вечір пісень (13); Слідами пропащих тіней (59) — це оповідання надруковано в цьому числі під титулом: „На згарищах"; Поема осени (42); Чернець (43); За молодими днями (15); Ромен-зілля (12); Туга (11); Казка пустого яру (16); Xвилини щастя (5).
Ці оповідання почав я друкувати й частину віддав в-осени 1918 р. до Ставропигійської друкарні у Львові. Події 1 листопада 1918 року спинили друк книжки. Рукописи, на жаль, осталися в друкарні, й усе моє зусилля видістати їх, коли я був ще у Відні, не довело до успіху. Виявилося, що, як чимало інших рукописів так і ці, пропали в друкарні в листопадових днях 1918 р. Осталося тільки те, що було в моїх руках, а саме оповідання: Слідами пропащих тіней („На згарищах“), Поема осени, Чернець, За молодими днями, Ромен-зілля, Туга, Казка пустого яру, Хвилини щастя. Не займаючися тепер видавничою справою, передав я ці оповідання редакції „Нових Шляхів” з тим, щоб вони могли дійти до відома українського читаючого громадянства на сторінках цього журналу.
Оповідання О. Авдиковича „На згарищах”, хоч написане 14. XI. 1914 р., під цю хвилю, з огляду на загрозу воєнного конфлікту й усякі сподівання безвідповідальних гуртів на можливості в звязку із цим звіяння хуртовини на українських землях, — незвичайно актуальне. В ньому змальована доля одного з тисячів українських сел підчас світової війни — доля українських селян, викинених з рідного села тому, що їх село лежало на терені перемиської твердині.
„На згарищах” — це незагоєна ще рана української нації, це в додатку один з причинків до історії західньо-українського села в змаганні чужих сил за українську землю.
(А. Крушельницький)
[Нові шляхи, 1929, т. 2, №4, с. 381-382]
29.10.2021