Сиджу і нїби читаю якісь вірші.
Та вони не займають мене нї трохи. Зїваю — нудьгую — страшно нудьгую.
Кидаю книжку — потапаю у сумну задуму і слухаю музики моїх нервів.
Чую, що я розстроєний, як розбита скрипка.
Щось болить мене. А минї так любо з моїм болем,... що я готов розплисти ся в нетямі, або заснути.
От вже й нема мене.
В рамцях мого тїла ношу тільки порох, а прецїнь чую в собі живчик душі. Я нїби гину-конаю, а ще хтось коле мене у саме серце і я завмираю...
Примикаю очи і слухаю... Чую гомін далеких звуків — нїби під’земельні еха загублених акордів. В моїй душі бренить звучна поезия мого болю. Могутня музика пекучого жалю, що каменїє в моїм нутрі. Гарна вона своїм сумним чаром, а сумна — силою самоти.
Пізнаю у нїй пісню мого житя і зміст мого цїлого істнованя.
Нудьгую, кривлю ся з болю і нїби оживаю наново.
А думка лине кудись високо — далеко — нїби дим.
Думка без форми, без барви.
Онтам я бачу картину моїх темних гадок.
Там виджу я тебе, моя любко.
Чую відтам твій голос: »люблю тебе, мій милий.«
Шовкову головку кладеш минї на груди і шепчеш так любо, так гарно, так солодко: »люблю тебе мій милий.«
Завмирає на устах недосьпіване слово і два серця конають тихо у болючій купелї солодкої крови.
Біленькі ручки оплїтають мою шию.
Так дрібонько, так нїжно, як листочки чорної рожі цїлують корону свого цьвіту.
Уста твої висисають з уст моїх поезию заскорузлого болю.
І тихо лине наша спільна думка, як вечірнїй легіт глухої піснї — без слів — без звуків.
Сама тільки тїнь нїмої піснї.
Нїби ідея моєї минувшини.
Чую мову тихого вечера і теплий дотик твоєї ручки і тихе скоботанє твоїх чорних кіс.
І виджу зоряне небо.
Бачу тебе, твою стать, поезию твого єства, гармонїю і красу твого житя.
Виджу, як ідеш, дорогою, пливеш повітрєм, нїби веселка солодкої мрії в моїй уяві.
А червоною парасолькою вимахуєш, як маленький гузар.
Дорогу памятку лишаєш у мене в хатї сама ідеш кудись...
Провожаю тебе очима моєї памяти, цїлую твій слїд теплим поглядом любови.
Дивлю ся довго — довго і... гублю мій зір.
Живу тільки мертвою поезиєю болючого щастя.
Не маю думки — не маю бажаня.
Картини михтять, мінять ся усїми красками веселки, темнїють і гублять ся....
..у чорній тїни цвинтарної ночи.
Викута в каміня твоя стать.
Виджу, як молиш ся перед образом.
Схиляєш ся на рамена камінного хреста і плачеш.
А сльози застигають на студенім камени.
Чую віддих камяної статуї і сьвятий образ чує нїмі слова твоєї молитви.
Але не виджу над собою синього неба.
Тільки твій камяний образ.
Ох! ти така подібна до своєї матери.
— — — Сиджу і плачу...
У місячній тїни чорного гробу.
Не маю слези, не маю думки.
Нїчо не бачу.
Тільки цвинтар і огорожу могили.
Зелений кипарис плаче срібною росою зарання.
А з неба падуть зьвіздисті сльози як гірка манна і миють минї очи росою болю.
Протираю очи — буджу ся — годї на ново ожити.
Живу тільки житєм мрачного сну.
Чую дрімучу кров у моїм тїлї.
Виджу два хрести: один камінний на її могилї, а другий — хрест чорного сьвітла, що приляг живу могилу моєї долї.
Над ясним небом моіх невеселих думок нависла цїла хмара чорних хрестів.
Нема у мене нїякої думки.
Чую тільки слїд одної великої муки, чую в собі одно серце і його велику пустку без чутя, — без крови — без змісту.
Мозок горить огнем божевілля, а серце кервавить ся від сумної музики солодкого болю.
Се поезия і зміст мого житя.
Сумний чар кровавої купелї.
Зломані еха звінкої поезиї нїмого болю.
— — — — —
Чую біль отже живу.
Набираю сьвідомости мого істнованя.
У грудях мерзне застила кров приспаного серця — там точить хробак дороге житє, — а в кутї моєї хати з’їдає міль пірвані шматки з червоної парасольки.
Л. 18. лютого 1900.
