Сиджу і нїби читаю якісь вірші.

 

Та вони не займають мене нї трохи. Зїваю — нудьгую — страшно нудьгую.

 

Кидаю книжку — потапаю у сумну задуму і слухаю музики моїх нервів.

 

Чую, що я розстроєний, як розбита скрипка.

 

Щось болить мене. А минї так любо з моїм болем,... що я готов розплисти ся в нетямі, або заснути.

 

От вже й нема мене.

 

В рамцях мого тїла ношу тільки порох, а прецїнь чую в собі живчик душі. Я нїби гину-конаю, а ще хтось коле мене у саме серце і я завмираю...

 

Примикаю очи і слухаю... Чую гомін далеких звуків — нїби під’земельні еха загублених акордів. В моїй душі бренить звучна поезия мого болю. Могутня музика пекучого жалю, що каменїє в моїм нутрі. Гарна вона своїм сумним чаром, а сумна — силою самоти.

 

Пізнаю у нїй пісню мого житя і зміст мого цїлого істнованя.

 

Нудьгую, кривлю ся з болю і нїби оживаю наново.

 

А думка лине кудись високо — далеко — нїби дим.

 

Думка без форми, без барви.

 

Онтам я бачу картину моїх темних гадок.

 

Там виджу я тебе, моя любко.

 

Чую відтам твій голос: »люблю тебе, мій милий.«

 

Шовкову головку кладеш минї на груди і шепчеш так любо, так гарно, так солодко: »люблю тебе мій милий.«

 

Завмирає на устах недосьпіване слово і два серця конають тихо у болючій купелї солодкої крови.

 

Біленькі ручки оплїтають мою шию.

 

Так дрібонько, так нїжно, як листочки чорної рожі цїлують корону свого цьвіту.

 

Уста твої висисають з уст моїх поезию заскорузлого болю.

 

І тихо лине наша спільна думка, як вечірнїй легіт глухої піснї — без слів — без звуків.

 

Сама тільки тїнь нїмої піснї.

 

Нїби ідея моєї минувшини.

 

Чую мову тихого вечера і теплий дотик твоєї ручки і тихе скоботанє твоїх чорних кіс.

 

І виджу зоряне небо.

 

Бачу тебе, твою стать, поезию твого єства, гармонїю і красу твого житя.

 

Виджу, як ідеш, дорогою, пливеш повітрєм, нїби веселка солодкої мрії в моїй уяві.

 

А червоного парасолькою вимахуєш, як маленький гузар.

 

Дорогу памятку лишаєш у мене в хатї сама ідеш кудись...

 

Провожаю тебе очима моєї памяти, цїлую твій слїд теплим поглядом любови.

 

Дивлю ся довго — довго і... гублю мій зір.

 

Живу тільки мертвою поезиєю болючого щастя.

 

Не маю думки — не маю бажаня.

 

Картини михтять, мінять ся усїми красками веселки, темнїють і гублять ся....

 

..у чорній тїни цвинтарної ночи.

 

Викута в каміня твоя стать.

 

Виджу, як молиш ся перед образом.

 

Схиляєш ся на рамена камінного хреста і плачеш.

 

А сльози застигають на студенім камени.

 

Чую віддих камяної статуї і сьвятий образ чує нїмі слова твоєї молитви.

 

Але не виджу над собою синього неба.

 

Тільки твій камяний образ.

 

Ох! ти така подібна до своєї матери.

 

— — — Сиджу і плачу...

 

У місячній тїни чорного гробу.

 

Не маю слези, не маю думки.

 

Нїчо не бачу.

 

Тільки цвинтар і огорожу могили.

 

Зелений кипарис плаче срібною росою зарання.

 

А з неба падуть зьвіздисті сльози як гірка манна і миють минї очи росою болю.

 

Протираю очи — буджу ся — годї на ново ожити.

 

Живу тільки житєм мрачного сну.

 

Чую дрімучу кров у моїм тїлї.

 

Виджу два хрести: один камінний на її могилї, а другий — хрест чорного сьвітла, що приляг живу могилу моєї долї.

 

Над ясним небом моіх невеселих думок нависла цїла хмара чорних хрестів.

 

Нема у мене нїякої думки.

 

Чую тільки слїд одної великої муки, чую в собі одно серце і його велику пустку без чутя, — без крови — без змісту.

 

Мозок горить огнем божевілля, а серце кервавить ся від сумної музики солодкого болю.

 

Се поезия і зміст мого житя.

 

Сумний чар кровавої купелї.

 

Зломані еха звінкої поезиї нїмого болю.

 

— — — — —

 

Чую біль отже живу.

 

Набираю сьвідомости мого істнованя.

 

У грудях мерзне застила кров приспаного серця — там точить хробак дороге житє, — а в кутї моєї хати з’їдає міль пірвані шматки з червоної парасольки.

 

Л. 18. лютого 1900.

 

06.04.2019