VІІ. Кол. палата і город Яблоновських.— Залізна Вода. — Софіївка. — Персенківка.
Вертаючись з Погулянки вулицею Кохановськогo, а далі Шевченка, Зеленою, опинюємося в околиці міста, що її від 17-го століття назвали "Скалкою", а яка обіймала горішню вулицю Зибликевича, вулицею Яблоновських зі Штілєрівкою і навіть з т. зв. Залізною Водою. Нині тільки маленька вуличка На Скалці пригадує назву цілої тієї околиці, бо давніші назви вулиць, що там перебігають змінено так, як це тільки у Львові моглоб статися. Бо що там якийсь Краків, Відень, Прага, Рим, в яких до нині залишилися назви вулиць, як і з прадавнини. У Львові все робилося під знаком т. зв. патріотизму. Як поширювано Львів, то вже на початку стежки, де лежала купа сміття, можна було бачити обчімхане cyхiтниче деревце, з набитою на ньому емальованою таблицею і прізвищем якогось заслуженого львов’янина чи не львов'янина. Але вкінці і Львів годі було поширювати на дальші пустарі й мокляки; що ж тоді зробити з дальшими кандидатами на увіковічнення? Овва! І "батьки міста" находили спосіб. Ровпарцелювали якусь вулицю на дві, або три частини. Ця манія довела до того, що прим. Городецька вулиця зачинається фактично двічі, і цілий ряд реальностей на ній має ті самі числа. Це перехрещування вулиць почало осягати свій кульмінаційний пункт від 1915 р. Від того часу деякі вулиці змінювали назву вже по кілька разів, так що і старому львов’янинові крутиться все в голові і він не годен у цих назвах визнатися.
Яка ця гориста околиця "На Скалці" мусіла бути колись гарна, про це здогадуватись нам можна нині тільки з терасово розміщених там крутих вулиць та побудованих при них кам'яниць та віль. Зеленіли городи, що їx місто арендувало підміщанам, пахнули пасіки і сіножаті. Долиною плила круто срібна лента Полтви, клекотів громадський млин, а від вулиці Пелчинської простягався став. В 1648 р. наступав звідси на Галицьку Браму, що містилася на перехресті вулиці Галицької і Собіського, гетьман Хмельницький з Тугай Беєм, у 1672 р. стояли тут волинські війська, як частина aрмії Магомета IV, і звідси вони з-поза окопів обстрілювали місто, а в 1695 р. був тут довго обоз Яблоновського, що так і "засидів" для себе цілу ту околицю. Похований він в костелі єзуїтів, а його пам'ятник переносили декілька разів по місті, тепер він стоїть на Трибунальській площі. Я маю злість на того Яблоновського, бо мусів серед тріскучого морозу на припоручення мого географа, д-ра Нітмана з І гімназійної кляси відрисовувати з його пам'ятника, що стояв тоді на Гетьманських Валах проти нинішнього Промислового Музею і недалеко Оперного Театру, що тоді саме будувався, його гepб та виписували понад тридцять міст і околиць, в яких він воював. Пізніше я бачив, як його покраяли на кусні, перенесли на Трибунальську площу напроти єзуїтів і малювали на різні кольори, а з цього приводу мали львівські фейлетоністи тему до фейлетонів. Яблоновський побудував був собі на Скалці велику палату, зaвів англійський парк та прикрасив його вісьмома чотирикутниками лип. Там приймав він Августа II, там улаштовував великі фестини. Наслідники Яблоновського, а передусім його синова Іванна, марграфиня де Ветуне, була запопадлива господиня і старалася, за допомогою цілої низки процесів з містом, поширювати свій стан посідання і власности на сусідню юридику і громадський млин. Останній власник, Яблоновський, завів тут літній театр під голим небом, зі сидженнями на сплянтованому у три кондиґнації узгір'ї. Тут грали в 1802 р. премієру "Краковяци і ґуралі" Коженьовського, а п'єсу "Ізкагара" тягнули від вечора до сходу сонця, коли власне мала прийти сцена з тим сходом. Викликало це, очевидно, величезний аплявз у глядачів. У тому теж городі пустили вперше у Львові в 1792 р. бальон. У 1822 р. купило палату з приналежними до неї городами австрійське військо. Закватирувалися тут спершу австрійські гренадири, опісля ляндвера (Краєва Оборона) i 15 полк піхоти. У 1877 р. була приміщена при площі Яблоновських перша краєва вистава. Був там дерев'яний будинок для промислу і рільництва, перед котрим уладжено кльомби і водограй, за ним стояли шопи для худоби і коней, на боці під голим небoм приміщено рільничі машини, павільони приватних виставців і буфетові будинки. Найбільше число відчідувачів осягнула вистава 9 вересня 1877 року, коли то зібралося тут аж 840 осіб. З цього приводу був такий великий натовп, що аж паням обривано сукні.
В касарнях відбувалася бранка і т. зв. "мустерунки". Також я ставав до такого "мустерунку" і він коштував мене повище двох і пiв poкiв військової служби, але якось щасливо "виховався". Нині ті касарні здебільша спалені. За Польщі на частині цієї реальности побудовано офіцерську оселю, а її головну вулицю названо Черешневою, від черешневих дерев, якими обсаджено її хідники. Хоч частина тих дерев усохла, а частину вирубано, раджу передусім молодим парам перейти кілька разів цією вулицею, "як зацвітуть черешні". Крім цього місто побудувало там недавно кpитy пливальню, одну з найбільш модерних і найкращих в Европі; коштувала вона 382.000 золотих. Тепер може там вчитися плавати й уладжувати плавацькі змагання також і наша молодь.
Від цієї плавальні переходимо улаштованою теж недавно біля величезної кам'яниці Суспільної Обезпечальні і прикрашеною сквером поперечкою на вулицю Яблоновських, звідси скручуємo ліворуч і вулицею cв. Софії переходимо на вулицю Снопківську, щоб нею, або вулицею Дверницьких дістатися до парку Залізної Води. У вилах цих обох вулиць, напроти Промислової Школи, будують новий монументальний костел св. Вінкентія і Павльо. Дотепер побудовано вже величезне бетонне підземелля цього майбутнього костела з дуже просторою залею. Але вже нині уладжено в цьому підземеллі просто вибагливо костел і в ньому відправляються від довшого часу правильно богослужби. Це все зроблено майже в одну мить, бо ще за больщевиків були там склади харчових продуктів. Мусимо подивляти наших сусідів і, здається, далеко нам до їх наслідування, а навіть до збереження принайменше того, що там нашого в цій околиці залишилося. Бо маленька, хоч яка симпатична, церковця оо. Редемптористів при вул. Зибликевича просто не всилі примістити навіть дрібну частину наших вірних цієї величезної дільниці.
На початку парку Залізної Води побудовано в роках 1933–1934 купальний басейн, що має 3000 кв. метрів поверхні. Його забезпечують у воду два джерела видайности 15 до 18 тисяч літрів свіжої води на годину. Там побудовано уладження, що забирають чи пак фільтрують залізо, яким переповнена вода в обох джерелах. В басейні є окремі плиткі місця для дітей, окремі, глибші, для старших, а глибина для плавунів при скічні має 3 метри. Положення басейну серед узгір Красучина і парку просто чудове.
Сам парк у своїй перевазі — це найстарший у Львові ліс. Майже всі дерева, а саме бyки, граби, явори, берези і вільхи доходять там до сто літ. Повітря там чи не найкраще, тим більше, що росте тут і багато шпилькових дерев і при цьому багато тут романтизму, багато просто вимріяних для відпочинку місць. Одначе чомусь небагато людей сюди ходить. Передусім наших. А в давніших часах мандрували сюди на цілий день цілі процесії львівських родин з дітьми, нянями і провіянтом, при чому в корчмині біля ставку можна було напитися доводі темного винницького пива. Був тут навіть колись, зрештою короткий час, літній німецький театр Франца Кратера.
Колись, за молодих років, я там бував нераз з "нею" і на пам'ятку наших прекрасних хвилин відважився раз навіть вирізати на старезному буку ініціяли наших імен та злучив їх, очевидно, серцем. При тому була гаряча дебата, чи серце має бути пробите стрілою чи ні, та чи під ініціялами мають бути вирізані наші кляси, себто VІІ, а (моя) і VII без "а" (її). Рішили ми вкінці, хоч з болем серця, відступити від цього, бо жаль нам було деревини і ми перепрошували її за жертву нашому коханню. Взагалі тодішні старші і молодь вміли шанувати прилюдне добро. Нині то травником на площі св. Юра іде собі (хоча стежка навіть суха!) така воєнна, побілена, помальовaнa і напарфумована срібна лисичка, щоб тільки не оббивалися часом об якийсь камінчик носики її чобітків, а рівночасно її молоді, багатонадійні лисинята ломлять собі на батіжки кущі і зривають з них квіти з галуззям. А мамуня-лисичка така вдоволена, що її челядь так високо вміє своїми лапочками досягнути і так скоро втікати перед старим глядачем скверу та пригадує собі вчорашні герці своїх потіх в родинному селі та містечку. Тільки про те село чи містечко — не дай Боже! — не можна ані словечком згадати на прийнятті у вуйця-вовчика: ми ж чейже всі давно у Львові осілі великі промисловці! Буде там, дітоньки любі, багато солодкого винограду і будуть інші делікатеси, тільки щоб гості надто не попились і не побилися при картах, як оноді у стрийця Рильця, та не поплямили перських диванів...
Чарівною є полянка у горішній частині парку, чарівні узбіччя і прогалини в тій частині, передусім під вчасну весну. Мов ті мрії ученика 7-ої кляси, мов залюблені очі його ровесниці. Тоді, коли "всяке дихання" жде нетерпеливо на велику хвилину обнови усієї природи, коли воскресаюче життя рве з дня на день, з години на годину, зимові в'язи і вірить, сильно вірить, що мусить перемогти царівна весна, що вона мусить скинути там, у глибокий яр, усе, що темне, брудне, підле, еґоістичне, що вона мусить влити у нерви і старця і молодика міць та силу, на яких можна опертися, з якими можна йти сміло вперед та все вище і вище!
(Док. буде).
[Краківські вісті, 22.01.1944]
VІІІ. Площі Сокола-Батька і Великого Лугу. — Сумежні зеленці і грища. — Cвiтeзь.
Пригадаймо собі, шановні читачки й читачі, одну ясну, теплу і ще свіжим подувом весняного зефіру розколисану, червневу пополудневу львівську неділю з-перед п'ятнадцяти, десяти і навіть декількох років. Всі майже трамвайні лінії, а зокрема "десятка" і надчисельні вози, що прямували в сторону вул. св. Софії, Понінського, були виключно в нашому посіданні. Те саме було з таксівками і тими нечисленними кінними вегікуками, що збереглися ще у Львові. А рівночасно непроглядні маси заливали вулиці Стрийську, Кадетську, Вулецьку, Понінського і Стрийський парк. Від часу до часу сирени вантажних авт Маслосоюзу і Центросоюзу промощували собі дорогу, а на тих автах наші найменші з львівських захоронок "Рідної Школи". Ось уже всі річки людських голов злилися в одне море глядачів на площі Сокола-Батька. Всі дивляться нетерпеливо в її ліву сторону, звідки виглядають дерева садку і мури малого будинку; та частина Українського Городу служить убиральнею і кулісами для наших малих акторів сьогоднішньої святочної імпрези. Але ось розлягаються бурею оплесків й оклики. Львів вітає свого Митрополита, якого авто в'їжджає поволі на майдан та стає на почесному місці біля оркестри і трибуни для керманичів вправами.
Гомін трубки, звуки маршу і починається святочна дефіляда. Попереду йдуть маціцькі квіти, гриби, женці й козаки, і ледве це відросло від землі своїми малесенькими ноженятами дрибцяє вперед, а яке воно гонорне! Якби я тільки міг, взяв би цього квіття цілий оберемок у свої руки і до нестями обцілував би. А потім ідуть народні школи, далі школи середні, між ними жіночі гімназії. Замикають похід здисципліновані відділи торговельної і ремісничої молоді, надійні підвалини нашого міста. Дефіляда скінчилася. Знову знак сурми й оркестра піддає масі пepшi тони національної молитви. Все з повагою встає і далеко по Львову несеться гомін гимну-молитви: "Боже Великий".
По цім офіціяльнім вступі почалася дальша програма — забави і вправи. Ось розв'язалася пречудова китиця цвітів і замайоріла на зелені майдану. Радіє блакить неба, сміється сонце золота і ця радість розливається по цілому майдані та небавком охоплює усіх: і того елеганта, що в першому ряді крісел, і ту бідну бабусю біля паркану, і того львівського вуличника-вітрогона на дереві. Аж ось відділ малих козарлюгів з кривими шаблюками, зі своїм "отаманом", кидається на бісурменський табор, pозбиває йoго й визволяє братів з неволі.
В дальшій програмі масові вправи. Вправляє Львів, Перемишль, Станиславів, Коломия, Тернопіль, Дрогобич — уся Галицька Земля. І в усіх одна ціль, одна мета. Такі масові вправи для молоді — це показ послуху, справности й дисципліни. Їх розуміють батьки, їх відчувають приявні — цілий майдан гремить від оплесків по кожній точці. А потім чудові танки женців зі серпами, аркан, гопак й на закінчення попису штудерні вежі торговельної і промислової школи та відбиванка.
Свято покінчене. Козаки, турки, женці, метелики, гриби, маки, ромени вертаються під опіку мамів і татів, юрба переливається крізь ворота від Стрийської і майдан-господар сідає перетомлений, але заразом ясніє вдоволенням та гордощами.
І мав він право бути гордим. На стільки цим щорічним святом молоді. Адже він служив добрі роки осередком розваги і спорту для українського Львова. Та не тільки Львів склався на його викупно, але сміло можна сказати, що на нього робили збірки українці з п'яти частин світу. Чи пам'ятаєте, читачі, з того маленького хлопчика з пропагандової видівки, що сидів на власному квадратовому метрі? Та це була не тільки пропаганда, але й справжня дійсність і багато таких наших малих громадян зрікалося всіляких своїх приємностей, забавок, солодощів при різних нагодах, щоб тільки мати "свій метр". А батьки з цілою готовістю годилися на таку зміну і раділи своїми патріотичними нащадками. І бідна служниця, і звичайний денний робітник, і найнижчий урядовець складали роками свої лепти на купівлю цього українського городу.
В кожну неділю і кожне свято багато наших людей мусіло обов'язково "зачіпити" цей город, сісти хоч би на малу хвилинку під його липами, обійти його, як добрий господар обходить своє господарство, подивитись, чи паркан цілий, вбити порядно цвях на його дошці, що попускав, усунути папірчик чи рештки їжи, що їх десь часом залишив якийсь менше культурний "гість", а передусім помилуватися на часті змаганя в різних ділянках спорту.
Очевидно, першенство мав копаний м'яч, при чому фавориткою українських громадян була "Україна". То й усі її змагання за мистецтво А-кляси і дальше змагання з закордонними репрезентативними дружбами (як напр. з чеpнoвецьким "Довбушем", нашою ужгородською "Pyсею", будапештенським "Будафоном" (т. д.) були для кожного, головно молодшого львівського українця, предметом найгарячішої дискусії, передбачувань та осудів тижнями наперед та потім. І займав цікавий глядач, проти всяких правил фізики про містоту тіл, кожний клаптик площі, непризначений на грище, та обсідав кожну галузку сусідніх дерев; і навіть кожна дірка і кожна щілінка в паркані були заткані цікавими очима. А степениця була найкращим доказом солідности її будівничих і я сумніваюся, чи желізобетонна будівля могла б краще видержати той незвичайний тягар людських тіл. З долини, з гори та з усіх боків розлягалися голоси: "Україна" темпо-о-о!" Кожний "кікс" був п'яти п’ятнований, "караванярі" були бідні, а вже найбіднійший був нерідко суддя — "кальощ", якому з усього серця радили, щоб він радше "канарки доїв", як має так "несправедливо" суддювати. А коли "Україна" чи інша фаворитка здобула ворота, то ввесь майдан вив з радости і потім довгий час скандував: є, є, є, є! Поважніші знавці дискутували спокійно про змарнування т. зв. певної позиції перед воротами противника через непотрібне очікування "не знати на що", про розпучливу оборону противника чи про злу тактику оборони, про слабку працю поночі, про жажду перемоги української дружини і т. д., і т. д.
Або як то деякі панове пильно стежили за грою дівчаток у ситківку чи за рівними їх вправами та бігами, за що родинна рада знавців з останньої четвертини минулого століття була б відреклася тих дівчат урочисто і амнестіонувала їх хіба тільки тоді, коли б трапилась їм якась "концептова партія"'. Але чи ц. к. концептовий практикант, або ц. к. гімназійний суплент зблизився б був-тоді до панночки, яка робила зі себе "публіку" у спортових штанцятах і через те стягнула на себе навіть гіршу інфамію, як театральні акторки?...
(Док. б.).
[Краківські вісті, 10.02.1944]
(Закінчення)
Не довго натішилося yкраїнське громадянство своїм городом-майданом. Одного разу згоріла "припадково" вночі його степениця, пізніше, в першій половині квіття 1938 р., доручено Краєвому Союзові Кредитовому, як табулярному власникові майдану, письмо Окружного Уряду Будівництва ч. VІ. з 24. ІІ. 1938 г. ч. 891 — 2/IV, з повідомленням, що цей Уряд має, у виконанні рішення Міністерства Військових Справ ч. 8915 2/Z з 4. ІІ. 1938 р. перенести набуток цього майдану в користь Державного Cкарбу — Військового Правління і тому Уряд Будівництва просить повідомити його до сімох днів, чи КСК хоче добровільно майдан продати і по якій ціні від гектара. КСК вияснив, що він тільки формальний власник майдану, бо фактичним його посідачем і власним є Т-во "Сокіл-Батько", а радше увесь український народ, що десятки літ складав датки на сплату цього майдану, й тому не може його за ніяку ціну перепродувати. Віце-міністр військових справ, ген. Літвіновіч, вияснив на українські інтервенції, що вивласнення переводиться на цілі оборони держави й тому не має від нього відклику, а тому, що уряд не хоче позбавляли українців спортового майдану, то готовий замінити його на інший відповідний. Одночасно введене приспішеним темпом вивласнення. Не поминали протести краю і навіть спрямоване до президента держави телеграфічне прохання, підписане всіми центральними установами українців y Канаді. Врешті дня 27. ІІІ. 1939 р. доручено КСК, як табулярному власникові, і "Соколові-Батькові", ужитківцеві, рішення Львівського Воєвідського Уряду про зайняття майдану в постійне посідання на цілі, зв'язані з обороною держави, в користь Державного Скарбу (Військове Правління), з поученням, що ракурс від цього рішення можна внести до сімох днів, однак він, з уваги на прилюдний інтерес, не має здержуючої сили. Ще на годину перед дорученням рішення перебрала військова влада майдан у своє посідання, наказуючи рівночасно власникам забрати собі до 48 годин живий і мертвий інвентар. Відшкодування мало бути устійнене до 3 місяців від хвилини зайняття площі, але до цього устійнення, як нам відомо, не дійшло, як і не полагоджено ракурсу КСК і С.-Б., бо вибухла війна. Лише 14. 6. 1939 р. з'явилися представники С.-Б. у Воєвідському Уряді, щоб вислухати його пропозицій щодо винагороди в натурі за вивласнений майдан. Старшина С.-Б. розглянула тi пропозиції на засіданні й вирішила, що ніодного з чотирьох запропонованих об'єктів не можна навіть порiвняти з майданом С.-Б., бо вони анi своїми розмірами, ані положенням, не надаються під будову спортового стадіону, до чого була призначена площа С.-Б., набута на цю ціль жертвами одного українського покоління. З наведених причин Старшина С.-Б. не бачила ніяких підстав до poзгляду рекомпенсати в натурі. На це представники влади заявили, що внаслідок цього справа піде своїм законним шляхом.
Наше громадянство рятувалося по описаному вивласненні, як могло, і йшло в комірне до сусідніх грищ: "Т-во забав і рухових гop", "Погоні", "Чорних", "Робітничого Спортового Клюбу" на Богданівці, або навіть аж за личаківську рогачку до "Гасмонеї". Найбільше завзяття у вишукуванні якогось нового майдану пpоявив "Великий Лyг". Йому вкінці удалося взяти в уживання від о.о. Василіян їх город на розі вулиці Івашкевича та Вулецького корса, на якому він з великим накладом праці передусім своїх львівських членів, ремісників та робітників, уладив грище і сидження для глядачів на сплянтованому в кількох кондиґнаціях узгір'ю. А вище уладжено привітні стежки з лавочками й обсаджено ввесь город деревами і кущами, так, що "Великий Луг" дав своїм членам і загалом українському громадянству привітне місце для відпочинку й розваги та створив для них "фабрику свіжого повітря". Остаточно могли там відбуватися лугові й інші спортові змагання і навіть відбулося в цьому городі 4 червня 1939 р. останнє перед війною Свято молоді шкіл і дошкіль "Рідної Школи". В дефіляді взяло тоді участь коло 2000 молоді. Було багато й глядачів, але що ж, всі мусіли тиснутися хоч на гарній, але вузькій, невигідній площі, що тоді з конечности стала репрезентативним українським спортовим майданом. Але й ця малa площа мала вже стати жертвою регуляції вул. Івашкевича, проти чого боровся голова "В. Л." д-р Дашкевич всілякими можливими способами. Врешті великим мінусом площі "Великого Лугу" були вулецькі узгір'я зараз напроти неї, на яких засідали собі підчас наших імпрез сотки різних безплатних і переважно зовсім небажаних глядачів, на що не було ніякої ради. Останньою спортовою імпрезою не цій площі перед війною було Лугове Свято 2 липня 1939 р., на якому вправляло 1.050 луговиків і 650 луговичок.
При обговоренні околиць майданів "Сокола-Батька" і "Великого Лугу" слід би звернути ще увагу не те, що львівський магістрат від довгих літ відступав paз у рік безплатно Повиставову Площу в такий день, в який припадало гр.-кат. свято, "Українській Захоронці" на уладження для її цілей фестину. Це було, очевидно, ще за Австрії. З уваги на фірму цього Товариства, такий фестин мав завсіди велику фреквенцію і запрошені пані та панове буфетів, томболів, колес щастя, любовних пошт і т. п. інших невинних розваг, мали багато праці, при тому не старалися, щоб їx прізвища з різними титулами фігурували в "Ділі", тільки з радістю стверджували, що чистий дохід вистане на втримання впродовж року цієї чи іншої захоронки, або за нього буде можна післати на вакаційну оселю на село таке чи інше число бідних дітей з темних і мокрих сутерин.
Треба згадати, що площа для кінних перегонів була давшіше поміж трамвайною лінією, яка скручує (чи пак скручувала, би тепер її розібрали) з вулиці Понінського на вул. Стрийську, та поміж залізничим шляхом Львів-Станиславів. Але тодішні кінні перeгони збирали аристократичну еліту, яка була завсіди й тією ревією найновішої паризької моди; особливо був гарний поворот з перегонів прибраних квітами елеґантних екіпажів, запряжених расовими кіньми. Тоталізатор був, але в ньому не брали участи "вівсяні джентельмеми" в чоботях і куртках, з маґістерськими титулами, або без них.
З площі "Сокола-Батька" веде дорога попри міську шкілку дерев і кущів для львівських парків та зеленців, якої частину вжито перед війною на побудування не викінченого ще донині комплексу павіліонів для деяких відділів тут. політехніки, а дальше, через дуже симпатичний, нині, на жаль, зовсім занедбаний сквер, від північної частини кадетської школи, з останками дубового лісу та з каштановими деревами. Зникли майже зовсім т. зв. "вулецькі дебри", бо міський дім для сиріт поділив ці дебри на дві частини. Вгорі за кадетською школою збереглася т. зв. "Дубсівка", а в околиці вулиць Кадетської, та Пелчинської, як продовження Стрийського парку, т. зв. Кадетський лісок з прегарним видом на місто. Недалеко згаданого вище скверу скручує з "Вулецького кopca" ліворуч вулиця над одним потоком Полтави, яка має вже чисто маломістечковий і давіть сільський характер. Веде вона поміж частиною вулецьких узгір з лівого, і побіч домиків та опісля сіножатями, з правого боку. Дальше перебігає кам'яним склепленим тунелем, побудованим під високим насипом залізничого шляху, доторкає з правої сторони малий ставок, а з лівої вже майже сільські хати, побудовані серед симпатичних ярків і рідких, тінистих дерев, щоб вкінці, як пільна дорога, повести нас серед ланів збіжжя до гостинця, що веде на Стрийську. Гарні тут особливо садки, що здебільша оточують побудовані при тій вулиці доми. При самій Стрийській дорозі розвели свої городи болгари — солідний, роботящий народ, від якого багато можемо навчитись.
По протилежній стороні Лугового Городу розтягаються стави "Світезі", що за моїх молодих літ називалися ставами чи пак ставом Маріонової. По першій світовій війні набули їх з приналежними до них будинками і полями, наші люди; вони очистили основно стави, побудували довкола великого ставу ряд купелевих будок, муровану ждальню, завели всюди зеленці та квітники й уладили теннісовий корт і кругольню. Взагалі зробили з цього комплексу культурне місце для купелі, спорту і розваги. За моїх молодих літ "став Маріонової" був улюбленим місцем совганки передусім для таких совгунів, що ще не мали відваги "пускатися" на репрезентативний Пелчинський став, чи хочби на "Штілєрівку", де до того світилися і лукові лямпи, і грала військова музика.
[Краківські вісті, 11.02.1944]
Львівські залізничники.
Такі прикмети дає їм їх фах. Велика їх кількість, увесь руховий персонал, приїжджає під свій дах і до своєї рідні тільки на короткий відпочинок, на найбільш кільканадцять годин. Увесь час вони перебувають на "штреці", чи там на Божому світі, зустрічаються що кільканадцять кілометрів із новими умовинами, з іншими людьми. Такий кондуктор особового, а передусім поспішного і міжнародній поїздів, бачиться з особами, що їдуть часто тисячі кілометрів з одного світа в другий, і хоч-не-хоч обмінюються з ними кількома словами не тільки ділового змісту. Це все поширює його світогляд, його придбану в школі освіту, виробляє в ньому дар орієнтації, меткість і дає йому навіть неодну характеристичну рису "ґльобентреттера". На всякий випадок всі европейські залізничі стації видаються йому — хоч він їй їх не бачив ніколи — такими звичайними, як для звичайного львов'янина, напр., стації на лінії Львів—Брюховичі. Ці свої надбання, осягнені в залізничому вoзi передає він також стаційному персоналові, а далі їх родинам і товаришам праці з інших бранж, з якими він безпосередньо постійно зустрічається. Кожна праця на залізниці — відповідальна, небезпечна, нервова — відбувається серед пересіяного вуглем повітря, гуку, стуку, свисту й окликів і це неабияк впливає на психіку залізничника. Треба ще взяти на увагу те, що залізничники добре оплачувані й забезпечені на випадок недуги, нещасливого випадку, і старости краще, як інші робітники, а також те, що через свою рухливість вони можуть у потребі добре запровізувати свою хату, при чому помагають їм у цьому їх жінки та ті дорослі члени родини, яких залізниця не коштує майже нічого й які розвиваються навіть до найдальших околицях, в яких можна щось добре й дешево купити. Особливо вміють вони давати собі раду у воєнних часах і можуть сміло розраховувати на допомогу персоналу, що виконує службу. А кожен пересічний залізничник не тільки добрий товариш, але й супроти "цивілів" звичайно добросердечний та учинний. При різних своїх звичайних доходах, "милівках", від кількости переїханих кілометрів (чи миль) та інших винагородах (напр., від кількости ощадженого вугілля) і найрізнородніших "боках" може залізничник і вигідно жити, і заощадити собі більшу квоту на купно чи будову хати та забезпечити собі безжурну старість.
По повороті з "штреки", одержанні пенсії або "милівки", збирається братство в шиночках на рогах Бочковського, Ґловацького, Йосафата, Барської, "На оболоння" і при пиві та новинах з різних "штрек" приємно сходить час, так що бідні жінки, очікуючи даремне чоловіків з дороги чи з каси, йдуть нерідко за ними до їхнього "штам-шинку" та присідають самі до стола, особливо, коли їх припрошують товариші їх чоловіків. Ці жінки залізничників, як тільки напакують сіканцями, товчениками, румом з чаєм та іншими яствіями й питтями подорожні торби своїх чоловіків і ті від'їдуть, також не люблять сидіти самі, мов сироти, дома, тільки йдуть у "сусіди" до таких самих осамітнених жінок товаришів їх чоловіків, там збирається чесна компанія, обговорюються гарячо події дня, там беруть на язик кожну знайому особу з найбільшими подробицями, і так мішає їм час, нерідко з вільними від праці товаришами їхніх чоловіків та іншими знайомими, аж до повороту їх чоловіків. Із тих "розмовоньок" виникали нераз довгі процеси за образу чести в давній третій секції (тепер: городському суді), очевидно, з повною парадою, тобто з адвокатами, з великою кількістю свідків, з яких кожен мусить присягати. Найкращі постанови в театрі є нічим у порівнянні з такими процесами. Розуміється, панове чоловіки на своїх кінцевих стаціях, у часі відпочинку в касарнях, очікуючи на свій "ґарнітур", теж знаходять симпатичне, нерідко жіноче товариство. Дaвнiшe, напр., у Волочиськах попивали вони знамениту монопольку, заїдали смачний борщ та інші українські страви, курили чудовий "Месаксуді", закусували солодкими російськими цукорками, залицялися до чорнооких румунок в Іцканах, або смакували токай на прикордонній мадярській стадії. Справді: життя залізничника — це не життя якогось запліснявілого бюрократа-дивака, хочби цей останній дослужився по роках навіть титулу, радника двора із увільненням від такси. До всього цього долучається ще вплив великого міста, зокрема специфічних прикмет Львова, і сума обох цих впливів творить тип львівського залізничника та львівського Городецького.
Кілька років після відданя до прилюдного вжитку нового особового двірця, збудували будинок залізничого скарбу — згадані вже вище триповерхові мешкальні бльоки для залізничників напроти Черновецького двірця. Ця обставина, як і підтриманий публичними кредитами будівельний рух житлових бльоків і малих одно- чи двородинних домів і кам'яничок; спричинили у великій мірі опорожнення Городецької вулиці дотеперішніми її мешканцями, на місце яких вступили головно жиди, що зчасом стали залишати цю вулицю і деякі її бічниці, випираючи одночасно нежидівських ремісників та малих купців, здебільша "ґрайзлєрників". Фізіономія Городецького аж до "Копиткового" змінилася так основно, що я перед цією війною вже не пізнавав цієї частини передмістя, на якому зріс і пережив найкращу частину свого життя. Залізничники пересунулися тепер вгору від "Копиткового" поза Городецьку рогачку, наліво, майже до вулиці Листопада, Кульпаркова й Скнилівка, а направо зайняли більшу частину північно-західної окраїни міста, від вулиці Короля Ліщинського по Білогорще, з густо ними залюдненою Левандівкою.
[Краківські вісті, 08.07.1944]
08.07.1944