З Індії, приблизно у жовтні, на мою електронну пошту надійшло запрошення, в якому організатори сповіщали, що фестиваль літератури і мистецтва відбудеться в лютому 2019 року в столиці штату Одіша – Бхубанешварі. Цей штат, якщо подивитися на мапу, розлігся вздовж Бенґальської затоки. Колись він називався Оріса – тепер Одіша. І хоча, перебуваючи на подібному фестивалі – в іншому, щоправда, штаті – десять років тому, я зарікався, що до Індії більше ні ногою – усе ж вирішив таки поїхати. Запам’яталися з того часу: не тільки великий червоний диск сонця, що скочувався з сутінкового неба в океан чи затяжні зелені дощі в Кожікоде, але також жовтий глиняний порох тієї землі, велелюддя на міських вулицях, обідрані залізничні станції, крики опівнічних птахів і клаксони автомобілів.
З одного боку – Індія давно вже стала літературою принцесою на виданні. Романи Салмана Рушді чи Арундаті Рой, не кажучи про тамільського письменника Перумала Муруґана з його скандальним романом «Одна частина жінки» (One Part Women) чи Мадгурі Віджай з її дебютним романом «Далеке поле» (The Far Field), які внаслідок написання англійською чи перекладу на англійську – це той посаг, що пропонується женихові, в нашому випадку англомовному читачеві у світі. Відгомін колоніального і постколоніального минулого, кастової й соціальної нерівності, політично-територіальних проблем Кашміру, непростих стосунків з Пакистаном і Банґладеш – усе це належить до пильної уваги письменників, що пишуть англійською чи однією зі ста мов індійського півострова. Чому? А тому, що це їхнє життя, до якого належать історія, релігії, фольклор, національні танці, музика й кіно. Додайте до цього політичні, націоналістичні й феміністичні рухи, які за останні десятки років спонукають до дій своїх прихильників. А також релігійні протистояння. З іншого боку – значна кількість письменників, які постійно проживають, скажімо, в Англії чи США, навіть якщо вони повністю англомовні, все одно залишають за собою відчинені двері країни свого походження чи походження їхніх батьків. У цій подвійній ідентичності, котра живиться однією кровоносною системою, як у сіамських близнюків, криється чи не основна ґлобальна тема сучасної літератури. Тема подорожі, міґрації, переселення, виїзду-і-повернення, зіткнення культурних цінностей чи релігійних переконань. Як правило, протистояння Сходу і Заходу, ісламу, індуїзму і християнства. Постійне постачання на літературний ринок Індії як теми ніколи не припинялося. Проза, створена індійцями, приправлена прянощами поетичності, міфу та екзотики, постійно впиралася в стіну нерозуміння європейцями специфіки індійського менталітету і традицій. Але й європейцям потрібно було прожити роки в тих далеких краях, щоби писати про Індію так, як це робив Редьярд Кіплінґ, але не тільки він.
Для прикладу скажу, що був такий англійський письменник Едґар Морґан Форстер. Він написав роман «Поїздка до Індії», виданий 1924 року, у 1984 режисер Дейвід Лін зняв за цим романом фільм. Як годиться для англійського письменника, Індія в тексті розпочинається в Лондоні. Далі події розгортаються ще в колоніальні 1920-ті роки, і хоча спокуса назвати твір Форстера антиколоніальним романом існує, все ж, як у будь-якому поліформатному й справжньому в літературному сенсі полотні, виринають поняття культури, кохання, насилля, справедливості тощо. Е.М. Форстер, як би це не виглядало декому за архаїку, особливо нашим стаханівцям від прози, розпочав писати роман після перших піврічних відвідин Індії в 1912 році. Розпочав, але не закінчив. У 1921 році письменник знову відвідує цю країну. І якщо першого разу він познайомився з мусульманською Індією, то другого – з індуїстською. Працюючи над романом, Форстер не був задоволений написаним, бо вважав, що в ньому нема справжньої Індії, але завершив – і роман став найуспішнішим твором англійця.
Якщо висловитися про притягальну і магічну силу Індії, то, мабуть, коротко це можна сформулювати так: Індія – один із ключових цивілізаційних вузлів людства, і жодна політична криза, демографічний вибух, повені чи урагани не можуть вимити з цієї землі її глибинні культурні нашарування та їх незаперечний на нас вплив.
Отож, отримавши запрошення, я знав, що Індія – одна з небагатьох країн, що вимагає візу. У Нью-Йорку, звичайно ж, існує генеральне консульство, однак візова аплікація на сайті цієї дипломатичної установи – застаріла. У цьому мене переконали працівники візового центру на 23-й вулиці, в будинку навпроти готелю «Челсі». Спочатку потрібно, за їхніми словами, заповнити аплікацію центру, а тоді вони автоматично переключать на сайт індійського уряду. Три сторінки питань з подробицями очікували мене, коли я нарешті дістався на урядову електронну сторінку. Перша спроба заповнити аплікацію зупинилася на питанні про попередні відвідини. Я змушений був розшукати старий паспорт, у якому вклеєно візу десятирічної давності, бо вимагали подати число тієї візи. Кілька днів наполегливого заповнювання аплікації не принесло бажаного результату. Тоді став надзвонювати до знайомих нью-йоркських індійців, але вони також нічим не могли мені допомогти. Намагання пробитися через нетрі сайту індійського уряду закінчилися поразкою. Я скасував поїздку і написав до організаторів про свої митарства.
Залишилося лише повторити Тичинину поетичну мантру:
Робіндранате-голубе!
З далекої Бенґалії
прилинь до мене...
26.01.2019