Філіп кілька разів попереджав, щоби не тримати руки у кишенях, коли буду йти містом. Він казав, що в такому разі людина, яка виглядає трохи інтеліґентно, обов'язково дістане кулаком у лице. В кращому разі – це він повторював якоюсь збудженою інтонацією – зіб'ють з голови шапку. То було зимою, коли хочеться тримати руки у кишенях (я, правда, не робив цього через неякісні слизькі черевики – знав, що падати у такому разі може бути ще гірше, ніж дістати удар). То було у Вроцлаві, який мені після наших вечірніх зимових вулиць видавався мало не найбезпечнішим місцем у світі. Але Філіп мав власний досвід. Його били за руки у кишенях не тільки у пролетарському Вроцлаві, але й культурному Кракові. Били за то, що надто інтеліґентно виглядав. Били прості містові вуличні хлопці з робітничих сімей. Слухаючи його, я пригадав собі той давній підлітковий острах зазнати нападу через то, що є інакшим. І від Філіпа я довідався, що він – винятковий інтелектуал і нащадок аристократів – живе у такій тривозі ціле своє життя. Тривога, до того ж, настільки оправдана, що він дійсно регулярно був легенько принизливо битий.
Він казав мені, що так є у цілому світі. Що розумні, неординарні діти, а потім дорослі завжди потерпають від фізичної агресії хамів. Цю агресію можна вважати ідеологічною, бо ніякого інтересу, окрім силового вивищення над розумово вищими, нападники не мають. А інтеліґентний вигляд у певних обставинах слугує таким збудником, що його можна оцінювати навіть як провокацію.
І я собі думав, як то з таким жити. Як знати, чого ти вартуєш, і розуміти, що ця вартість є твоєю безпомічною вадою. Як думати і розмірковувати про філософію, культуру, особистість, про гідність, людяність і долю людства, як відстоювати гуманістичні ідеали, коли нащодень переслідує страх, ляк, ненависть і бажання помсти або справедливості (що у подібних випадках часто стає одним і тим самим). З іншого боку, насильство, якого бояться і зазнають такі люди, є хоч і дуже насиченим емоційно, але настільки фраґментарним і епізодичним, що люди, які виросли і живуть у глибокому системному насильстві, навіть не можуть повірити у виняткову травматичність таких мало не комедійних штучок.
Слухаючи страшні історії Філіпа, я думав про то, чи може акт насильства бути одночасно актом приниження і часткового позбавлення гідності. І де є та міра, яка робить жертву меншовартісною. Навіть походив кілька годин вечірнім засніженим Вроцлавом, запхавши руки у кишені. Намагався дивитися просто в очі усім, хто ішов назустріч. Згадував собі різні небезпечні епізоди і – найголовніше – хай і простодушну, але безсумнівну приготованість до того, щоби не датися просто так. А це – мені так здається – є вже незаперечною ознакою тої самої інтеліґентності, яка може бути провокацією. Уяви собі, казав я потім Філіпові, що у тебе завжди при боці шабля твоїх предків-аристократів. Це не тупа сила, а вміння, розум і готовність нею скористатися. Звичайно, що того, хто має шаблю, можна забити киями або каменем, але тут важливо не це, а то, що ти мав шаблю.
Я розповідав йому, як у дитинстві, коли тато надовго їхав з дому, ми з братом клали вночі під подушку великий ніж, щоби захистити в разі чого дім. Як тато, вертаючись ночами додому, тримав у руці тяжку в'язку ключів. Як можна захиститися будь-чим, що трапиться під рукою. Як посміхатися, коли починається щось загрозливе. Як ми у дитинстві завжди були готові напружити м'язи живота, щоби не здихати від несподіваного удару. Як передовсім зважати на зміни дистанції. І кілька слів, які як шабля. А вже найінтеліґентніше – уміти вдарити першому. Або взагалі не виходь з хати, але не будь битим.
Не знаю, чи загальна атмосфера у Польщі змінилася на краще, чи всі люди нарешті стають лагіднішими, чи просто Філіп постарішав (а для чоловічої агресії це дуже вагомий чинник), чи він повірив у подаровану шаблю, але за останнє десятиліття його жодного разу не вдарили на вулиці. Навіть зимою. Навіть у Вроцлаві. Навіть з руками у кишенях дуже викличного інтеліґентського сукняного плаща.
17.01.2019