«Metropolis...»: Діалог відбувся?

Думки з виставки «Metropolis. Минулі утопії майбутнього» в Центрі Архітектури, Дизайну та Урбаністики «Порохова ВЕЖА» (Львів)

 

 

 

Є час коли морок ховає минуле

і час де майбутнє – суцільна пітьма

Є час коли миті свистять ніби кулі 

І час де ніякого часу нема

Юрій Іздрик

 

Зберігати і досліджувати речі, які отримали статус пам’ятки культури, важливо. Але що далі з ними робити? Можна протирати порохи, фотографувати й фотографуватися, досліджувати і врешті-решт руйнувати. Поскладати в архів, запроторити у вічну виставку. А ще можна з цими речами завести розмову. Спробувати почути їх монологи, підслухати розмови, навіть якщо у вбиральні все одно спробувати варто. Але для цього речам потрібен простір, де можна перегукуватися, мовчати, пліткувати і плакати. Де вони будуть здатні із речей перетворюватися в своїх творців, в історії чи навіть ідеології. Простір не тільки фізичний, але насамперед ідейний і тематичний. Тема для розмови, яка є важливою, сама згуртує навколо себе незнайомців. Де є простір і час, там незнайомці зможуть подивитися один одному в очі. 

 

 

В Пороховій вежі, на виставці «Metropolis. Минулі утопії майбутнього» в одному часі і просторі зустрітись Мельєс, Леду, Ланг, Піранезі, Тацій і я. (Були й інші, але про них не сьогодні). Чи знаємо ми щось один про одного? Чи знаю я щось про архітектуру? Антаблемент. Мені вдалось безболісно уникнути відчуття повної некомпетентності. В момент, коли вони (музеалії) розповідали про «своє» майбутнє, а я фотографувала їх на камеру «свого» телефону, ми трохи порозумілись. Я знайшла ті точки дотику, які мало чим допомагають жити діалогу про архітектуру, але багато чим, коли йдеться про людину, конструкт і філософію. Спіраль візій розкручується від Ланга і розмова отримує цікаві продовження в архітектурних проектах Клода-Ніколя Леду, яких ще називають «кришталевими». Я не бачила ні секунди фільму Ланга і тому мені важко закорінюватися в сюжеті, тож дозволяю собі зупинитися на візуальних образах і побавитися з уявою. На кадрі із фільму: ідеальне освітлення, залізне жіноче тіло і п’ятикутна зірка. Залізне жіноче тіло, яке більше схоже на комп’ютерну графіку, нереальний предмет у 1927 році. Дивимося  на кадр зі стрічки Ланга та на проект Луде, і виникає неочікуване питання: для чого корівник робити у вигляді корови, а робота у вигляді людини? Якщо людина користується телефоном, то цей предмет не має примусово виглядати як людське вухо чи рот. Якщо людина користується штучним інтелектом, чи має він конче мати подобу людини?

 

 

Павло Гудімов, куратор і автор ідеї виставки, дуже влучно відслідковує і передбачає емоцію глядача. Він забавляється і міксує речі, які ніколи не вступали в діалог один з одним, або взагалі не виходили зі стану «скручених сувоїв десь в архівах». Дуже цікавим є вибір відео ряду. Під час виставки глядач ніби проходить своєрідну ініціацію, спочатку на першому поверсі, де фізично може увійти до кімнати як до світу кінематографу, а згодом на другому, коли метафорично поринає у піранезівський світ в’язниць майбутнього, які, правду кажучи, мало чим відрізняються від сучасної урбаністичної архітектури. 

 

Кадр із фільму «Metropolis» Фріца Ланга, 1927 р.

 

 «Sometimes, however, it is important to look at ourselves (looking)» зовсім не для музеїв писала ці слова Маргарет Олін у своєму есе із промовистою назвою «Gaze», опублікованому в 1996 році. Власне, цією цитатою авторка завершує свою роботу і наголошує на важливості особистої рефлексії в час, коли медіа виступають в ролі авторитетного «погляду на світ».  Чи можемо ми вважати речі, зібрані на цій виставці, впливовими медіа у контексті часу, коли вони були створені? Олін у своєму есе роздумує над тим, як медіа впливають на конструювання, до прикладу,  «жіночого образу» у фільмах та пише про «практики споглядання», які є легітимними чи стають легітимними (легітимізуються) за допомогою кінематографу та кінотеатру у суспільстві. Олін дивиться на це із перспективи психоаналізу і згадує про Лаканівський метод Suture. Цей метод, умовно, пропонує нам поглянути на фільм як на Іншого. Наш погляд (Gaze) на картину із фільму це погляд оператора\режисера\сценариста, тобто, це погляд Іншого; але який ми часто приймаємо за власний. Відповідальність глядача усвідомлювати консрукт, аби помилково не перенести його на власне життя. 

 

«Настане час, коли наука випередить фантазію» Жуль Верн

 

Знову повертаємося до питання: чи можемо ми розглянути\сприймати ці музеалії як «передбачення» майбутнього чи ліпше говорити про них в контексті медій (тобто картини, начерки, фільми та книги), які свого часу конструювали уявлення людей про майбутнє? Відомо, що фільм «Метрополіс» став джерелом натхнення для безлічі наступних фільмів ХХ і ХХІ століть, які теж вступають у проблематичний дискурс відносин між людиною і машиною. Всі ці люди, творці кінострічок, мають право на таку творчу синергію. Але сьогодні ми також бачимо, як вона впливає на суспільство. Коли йдеться про світовий тріумф робота Софії, що є матеріальним втіленням ідеї Лангового робота, чи про найсміливіші мрії Жоржа Мельєса у фільмі «Подорож на Місяць» 1902 року, які Ілон Маск намагається сьогодні втілити в реальність. Повернімося знову до ідеї Олін  про суспільство, яке часто приймає погляд авторитетних медіа джерел за власний погляд. Чи могла б з’явитися робот Софія як продукт розвитку людської цивілізації без ідеї, візуалізованої за допомогою кінематографу? Чи візіонери є лише візіонерами, а не генераторами ідей? 

 

Кадр із фільму «Metropolis» Фріца Ланга, 1927 р.

Куратори виставки зовсім нічого не говорять про сучасність, підштовхуючи нас, глядачів, до власної інтелектуальної партисипації, до найсміливіших думок і найдивніших припущень. Мистецтво це постійний діалог, і він не закінчується в момент, коли автор підписав твір. Діалог продовжується і серед експонатів у галереях та музеях. І що найважливіше діалог мусить продовжуватися між галереями та музеями, аби спільно створювати нові часові, ідейні і фізичні простори, де глядачі і музеалії зустрічаються поглядами, ведуть живу розмову, щоб домовлятися, розповідати, дискутувати і просто жити. 

15.01.2019