Бієнале довіри: значущість невидимого

Бієнале Довіри у Львові трапилося нам дуже доречно – ми саме розглядали поняття «соціального капіталу» в рамках курсу «Міжсекторна співпраця» в Українському Католицькому Університеті. Мова якраз зайшла про те, що соціальний капітал, основою якого є довіра, є найбільш невидимим і невимірювальним серед усіх суспільних капіталів. І фактично Бієнале Довіри стало для нас свідченням того, як важко говорити про значущість невидимого. Проте його відсутність зауважується відразу.

День «халяви» чи день «довіри»?

«Відкритий чек» – мабуть найбільш гучна історія (не)успіху в канві подій Бієнале. Свідомо чи несвідомо ініціатори «Відкритого чеку» спричинилися до комунікаційного «буму» навколо Бієнале Довіри, а головне – спровокували поляризацію думок, чудову поживу для розмов та рефлексій. У сам день проведення цієї ініціативи – можливості заплатити за обрану страву ціну на власний розсуд – ЗМІ та соцмережі вибухнули шквалом позитивних і негативних відгуків. Ми ж пропонуємо декілька спостережень.

Комунікація

Як показує досвід «Відкритого чеку», тон, спосіб та адресати інформування мають не менше (а то й більше) значення, ніж суть заходу – тому ініціатива стала «холодним душем» для усіх учасників процесу і тестом на вміння комунікувати щодо своїх очікуваннь. Якщо для власників закладів це була чудова нагода побачити як оцінюють їхнє обслуговування і загалом перевірити рівень відносин із своїми клієнтами, то для більшості відвідувачів це була можливість отримати щось за такою ціною, що за інших умов вони не могли б собі дозволити. Навіть попередньо знаючи про захід, відвідувачі у більшості не ставили за мету показати в матеріальний спосіб свою довіру. Саме аналіз процесу комунікації – «прийому» – «передачі» складних соціальних повідомлень – заслуговує чи не на найбільшу увагу як власників закладів, так і фахівців (а особливо ЗМІ), що досліджуватимуть генезу (не)довіри, індикатором якої став «Відкритий чек». А неспівпадіння очікувань мало б стати ключовим фактором ризику при плануванні ініціатив, що експериментують із поняттям «довіра».

Інсталяція «Бесіда» Сергія Якуніна (Мистецька програма Бієнале довіри)

Гідність

Поняття гідної праці та гідної оплати за працю стало ще однією центральною тезою обговорень навколо «Відкритого чеку». Довіра і гідність – концепти, які крокують поряд, особливо у ділових відносинах. Тому нездатність або неспроможність гідно оцінити працю Іншого – ставить питання про здатність або спроможність оцінити гідно свою власну працю. І очевидно породжує низку інших запитань, наприклад, чи можлива довіра у спільнотах, що знаходяться за межею бідності та (або) неготові відстоювати власну гідність? І навпаки – чи не є довіра тією основою, яка дозволяє цю гідність ствердити?

Міждисциплінарність чи позадисциплінарність?

Саме міждисциплінарний характер Бієнале дав можливість поглянути на поняття довіри через різні призми. Українські та іноземні науковці та практики, більшість із яких оперують поняттям «довіри» нащодень, не обов’язково експлуатуючи сам термін – зустрілися у одному просторі, проявляючи невидимий соціальний феномен через свої цілком видимі професійні успіхи та невдачі.

Розводячись про довіру ми ризикуємо «затерти» цінність, що стоїть за цим коротким словом. А з іншого боку ілюструючи «до» і «після», «було»-«стало» – розуміємо масштаб цієї цінності. Бієнале Довіри створило територію взаємодії для митців, підприємців, науковців, політиків, медиків та інших небайдужих. Воно стало майданчиком для низки партнерських подій, частина з яких триває і надалі. Таким чином саме Бієнале стало прикладом соціального експерименту із побудови довіри – масштабного позадисциплінарного колективного «ексерсайзу», який відбувся рівно настільки, наскільки учасники були до нього готові. Довіряти – це, перш за все, йти на діалог з Іншим, намагатись його зрозуміти і що не менш важливо – переконатись, що цей Інший розуміє тебе. Бо частими причинами конфліктів і небажання співпрацювати, власне, і є невміння домовитись через незнання мови співрозмовника. Довіра не може існувати поза соціальними зв’язками та комунікацією не лише з однодумцями, але й з тими, котрі мають інші переконання. Тому вимір міждисциплінарності чи, радше, позадисциплінарності є чи не найконкретнішим простором, що дозволяє у такому розумінні «Іншого» вправлятися. А майстерність, як відомо, потребує тривалої практики.

Win-Win

«Не роби іншому того, чого ти не хотів би, щоб робили тобі» - цим уривком із Євангеліє розпочав свою лекцію Мирослав Маринович, відкриваючи Win-Win forum – одну із партнерських ініціатив Бієнале. Близько ста осіб – підприємців, лідерів громадських ініціатив та політиків – провели свою суботу у ревіталізованому трамвайному депо у Львові, обговорюючи поняття доданої вартості, що з’являється завдяки співпраці. 1+1=3 – неочевидна, проте доведена формула, яку пан Маринович ілюстрував досвідом економічної кооперації, ініційованої митрополитом Андреєм Шептицьким на початку ХХ століття на Галичині.

Розмова несподівано логічно і суголосно продовжилася сучасними львівськими підприємцями, котрі свідчили, що без об’єднання у кризові моменти не змогли б протистояти більшим викликам, котрі стоять перед бізнесом не в останню чергу завдяки агресивному державному регулюванню. Win-win forum вразив не так конструктивним діалогом, – хоча для як для такої кількості незнайомих осіб, діалог вийшов справді конструктивним, – як незвичним форматом, великою стратегічною сесією про співпрацю. Такий формат розмови рівних з рівними безвідносно до посад та регалій дозволив особливий одноденний досвід можливості довіри серед конкурентів та політичних опонентів. І створив прецедент, який хочеться повторити.

Фестиваль-маніфестація

Бієнале довіри стало подією, яке розмежувало жителів Львова на три категорії: тих, хто про нього так і не дізнався, активних вболівальників та суворих скептиків. Останні створювали відчуття недовіри до самого «Бієнале довіри»: що може вирішити чотириденна подія, на яку потрапить лише певне коло людей? Навіщо це робити, якщо ситуація настільки погана? Тому варто розглянути мету, яку мала ця подія, як перша та ввідна частина бієнале, яке за задумкою мало б стати повторюваним кожних два роки – свідоме довгострокове бачення. Отож, для чого нам це потрібно?

З відгуків організаторів знаємо, що перед Бієнале стояло два головних завдання. Перше - ввести питання (не)довіри в публічний дискурс: заговорити про нього вголос та почути на нього відгук. Тому відповідь тут приймається будь-яка. На слово «довіра» відповідали: «нам це не потрібно», «в нас цього немає», «не може взагалі цього бути зараз», «не смішіть мене». Це дозволило відчути ситуацію такою, якою вона є, утвердитися в дискурсі про кризу довіри, яка проявляється не лише на практиці, але й на рівні мовлення: нема сенсу говорити. Тому першим кроком була реакція у відповідь – сказати, і на власному прикладі показати – можливо.

Одразу після цього виникла потреба знайти, де продовжує жити довіра в українських реаліях. Цьому посприяла низка заходів: від конкурсу плакатів та шкільних творів на цю тему до наукових лекцій, дискусій та тренінгів. Так, наприклад, Світлана Одинець говорила про жінок-емігранток, в яких довіра стає визначальним елементом для можливості співжиття, навіть коли вони через водіїв-перевізників передають своїм сім’ям значні суми грошей: без довіри ця уже налагоджена система ніколи б не запрацювала.

Чи не робимо ми практично те саме, коли з одного кінця маршрутки передаємо в інший купюру і отримуємо назад решту чи куплений білет? Це суспільна домовленість за замовчуванням, яка тримається на тому ж принципі і свідчить, що у нас, все-таки, є потенціал довірятися. За словами Євгенії Нестерович: «Так, у нас криза довіри: ми не довіряємо судам, політикам, медіа тощо». З іншого боку, за статистикою більшість українців довіряються волонтерським рухам. Саме тому слід на цьому акцентувати і розуміти, чому їм ми довірилися? І яким чином це поширювати далі?

Перше Бієнале Довіри стало маніфестацією цього слова, окресленням його як поняття в публічному дискурсі та моніторингом того, яка ж у нас реальна ситуація. До цього було лише відомо, що довіри немає, і це погано. На це є ряд причин, починаючи від пострадянської травми. І цінність Бієнале полягала в тому, щоб не продовжувати шукати причини недовіри та легітимізовувати їх, а проголосити, що вона є і ми можемо про неї поговорити та повправлятися у протилежному. За що подяка організаторам – провокація спрацювала. Тепер маємо «до» та «після» – і маємо що критикувати, масштабувати та рахувати кола на воді.

І наостанок

«Кава була добра» – підсумувала моя 79-річна бабця лекцію норвежця Стейнара Брина про врегулювання конфліктів на Балканах. «І Центр Шептицького такий красивий, і через навушники добре чути переклад». «Хоча, якби всі ходили до церкви, не треба була б нам Бієнале» – заявила наостанок, сфотографувавши мене на телефон в той момент, коли моя голова якраз була в пащі лева замість дівчинки з фото-плакату «Довіра до (з)віра» у Lem Station. На сніданок довіри на Староєврейській вона, мешканка вулиці Староєврейської не пішла – чомусь саме в ту суботу кущі малини на городі за містом потребували її невідкладної уваги.

Після участьі в обговоренні про роль довіри у громадських ініціативах мій тато, голова ОСББ, вподобав Бієнале Довіри на фейсбуці і час від часу розповідає про новини плакатів, які продовжують мандрувати Україною. А мама надсилає мені посилання на кожну нову статтю про «Відкритий чек» після того, як ми власне пообідали, оплативши понад декларовану вартість.

Три десятки красивих облич, які дивляться на нас із візитівок Бієнале, заінвестували свій час, кошти, інтелект у творення нового для України досвіду – бігу на довгу дистанцію.

А які мікро-свідчення творення нової соціальної тканини спостерігаєте ви?