Дванадцять

Цар Ірод мав розкішну бороду, і його корона, зроблена з гофрованої фольги, відбивала світло електричного абажура і вогні гірлянд. Голоси трьох царів, малих кумедних дядьків, були могутні і чисті. Але все дійство вертепу чомусь нагадувало виступ незіграної театральної трупи, нам зовсім не було лячно. Зате коли здоровенний чорт рвонув у наш бік, ми завищали і поховалась під ліжком. Там пахло сіном і порохом. Чорт набрав пампухів і почав свою звичайну коляду вкупі з всіма силами зла. Смерть, висока, струнка, на фоні загальної динаміки веселощів і розваг вражала статичністю. Ангели були боязкі, з дрібними неакуратними крилами, і не могли її відігнати. Стерти з нашої панорами з-під ліжка. В самому повітрі, здавалось, висіла якась дивна, містична напруга.

Ніч. Вона тримала нас в своїх чарах. Коли вертеп нарешті пішов вже на вулицю, ми повилазили зі своєї схованки. З двору потягнуло холодним повітрям. Хлопнули двері. Напруга спала і чари зникли.

Грітись ми повилазили на теплий, гладенький п’єц. Він був величезний. Його ставив ще прадід. Він ніби передбачив таку силенну масу народу. Нас було дванадцять. І на цей вечір, Святий вечір, ми збирались всі. Всі – діти і внуки. Родина. Клан. З сім'ями. В неї. В бабуні. Патріарх роду.

Коли на голову тисне двадцять метрів залізобетону, а очі впираються в три тисячі однакових вікон навпроти, важко повірити в прихід ангелів. Звуки кухонної сварки сусідів за стіною і хрипучі завивання водостічних труб поверхом вище заважають думати про вічне. Мати нетверезих пацанів і змучених чоловіків, різкі, нервові крики перехожих, всі десь хронічно не встигають. Хор великого міста. Скрипи гальмівних колодок вантажних машин, зношених автобусів і тролейбусів. Серед цегляних потвор індустріального міста "Нова радість стала" не звучить.

Потрібна глибока, об’ємна тишина лісу. Не видно з-за димарів заводів і фабрик першої зірки. Газова плита не дає того аромату, що піч, палена дровами. Холодне повітря з сіней. Сліди на снігу. Ми, діти, виходимо на сніг, просто з дверей. Не треба чекати зламаного ліфту, а потім йти по довгих затемнених сходах, що протухнули сміттям і відчаєм великого міста. Достатньо просто відкрити двері і вийти на поріг. І почути ліс. Гомін великих дерев, засипаних снігом. Терпкий запах соснових гілок. Де його взяти в квартирі? Вертеп. Там на хуторі можна побачити справжній вертеп. Там немає партійних бонз і їхніх слуг. Ми, діти, повинні бачити вертеп. Так хочуть наші батьки. Різдво без вертепу не буває. Дванадцять страв можна зробити і тут, на маленькій кухні в квартирі. Газова плита, буфет, холодильник, стіл і табуретки. Можна, але вони хотіли по-справжньому. Діти війни. Наші батьки. В їхні душі поселявся неспокій, і вони хотіли додому.

В дитинство. Холодне й голодне повоєнне дитинство, але дитинство, їхнє дитинство. І вони не могли стримати цей неясний тягучий поклик. І вони брали нас і сідали в непристойно перевантажені електрички, немічні, розбиті паралічем технічної відсталості автобуси, власні потворні автомобілі та їхали. Сніг, дощ, мороз, заметілі, туман. Вони їхали. Наші батьки. В країні загального атеїзму і мертвих традицій у їхніх дітей буде Святвечір. Відпрошувались з роботи, день Різдва був робочий у всіх, навіть у вчителів під час зимових канікул, і їхали. Купували фальшиві лікарняні і їхали. Елементарно давали пляшку коньяку і шоколадку продажним і брехливим керівникам на роботі та їхали. 

Дванадцять онуків. Діти її дітей. Четверо дітей. Дванадцять онуків. Свята вечеря збирала всіх. Знову разом. Знову з нею в цей святий вечір. Великий вечір. Під дахом її старого дому. Дому ще її батьків. Трохи перебудованого, але все-таки її старого, отчого дому. Так, як було колись. Дуже давно. Він був ще живий, і вона була молодою...

Велика сім’я, клан, не витримала пресингу часу і  розлетілась по світу. Тріснула, але не розвалилась. Щоб не загинути з голоду, її діти пішли в далеке місто. Це було важко. Але як жити, коли в колгосп комуна забрали корову й город. Коли забрали майже все. Всі, ще не закінчивши школи, вісім класів, пішли працювати. Достатньо науки. Були руки, буде робота. Гуртожиток, елементарна стипендія, зарплата, хліб.  Надія вижити в жорстокий і немилосердний час. Вони вижили. Стали людьми. Сильними, енергійними, злими. Злими до своєї не зовсім нещасливої долі і свого напівголодного минулого, яке викинуло їх, дітей природи, на кам’яні мури чужого міста. Їм не вистарчало тієї  природи, вони марили нею ночами. Казка природи, яку дає розкішний хутір, оточений сосновим лісом. Вони не мали її в холодному місті, де їхні очі перестали бачити денне світло в своїх безмірних цехах, холодних лабораторіях і незатишних кімнатах гуртожитку, а потім, у власних, стандартних квартирах хрущовок. Місто, де їхні вуха перестали чути звуки лісу і літа, заглушені скрипом трамваїв, автомобільних гальм і тисячної людської маси. Маси, яка давила і паралізувала своєю німою силою. Маси, яка зробила їх подібними на чужинців, маси, яка майже перемогла їх. Здолала їхній опір. Вони стали такими, як всі. Вірили скоріше в себе, ніж в бога. Не те, щоб атеїсти, але церкву, яку майже закрила влада, також не вважали чимось, без чого не можна жити. Скоріше традиція.  Дехто навіть не брав шлюб. Загс – хіба мало? Дітей, правда, хрестили всі. Так треба, так робили всі навкруги, а раптом, а дитина не хрещена.

Щоденне життя не давало змоги сильно роздумувати. Часу не було. Сім’я, діти – вони вимагали хліба, одягу, тепла, книжок, шкільної форми. Ліків в страшні хвилини хвороб. Робота – вона замінила все. І тільки коли приходив час Різдва, вони не могли стримати цей неясний тягучий поклик. Вони хотіли додому. Ну і що з того, що це робочий день.

Сосновий ліс. Сад. Вечір. Зима. Цар Ірод і його корона, зроблена з гофрованої фольги. Голоси трьох царів, могутні і чисті. Вертеп. Вони знову чули себе українцями. Дитинство.

З нею залишився жити тільки старший син. Він вернувся додому після армії. Такий був неписаний закон збереження роду. Звичайного роду, сім’ї, яких тисячі і тисячі на Україні. Такий як всі і не такий. Старший, він доробився і став господарем великого господарства і власником великого дому. Важко, дуже важко працюючи. Місто, завод після двогодинної їзди на електричці. Нічна зміна. Денна зміна. Доба відпочинку. На Різдво він брав відпустку. Завжди. Майстер отримував за це шинку, сальцесон, кишку і м’ясо. Це як коли, який був рік. Деколи свиня була надто малою. Деколи хворіла, і він не давав нічого. Майстер не був злою людиною і ніколи не вимагав, але ніколи не відмовлявся. В нього також була сім’я.

Як старший син, він і мав найбільше дітей. Дуже хотів сина. Йому просто необхідно було мати сина. Велика сім’я. Троє дівчат і два сини. І на Різдво до нього приїдуть його сестри й брати. І він зможе накрити стіл. Потім дати кожному щось. М’яса. Сала. Копченого. Соленого. Ну і що з того, що це робочий день.

Більше немає країни, де переміг атеїзм. Різдво в Україні вихідний день. Святий вечір. Вони сідають в свої власні автомобілі і їдуть. Сніг, дощ, мороз, заметілі, туман. Вони їдуть. Не всі. Їх вже не дванадцять.