Живемо у новорічних іграшках,
Кожен у своїй,
Кожен у своїй.
Хто в ляльці,
Хто в хатці,
Хто в бегемотику, –
Кожен на своїй,
На недбало прибраній
Ялинці!
Так співав молодий Віктор Морозов, а я безліч разів переслуховував той запис на самвидавній касеті початку 1980-х і дуже радів, що авторка слів, не знайома мені львівська художниця, зуміла виразитися так зухвало і влучно. У тому віршику мені цілком переконливо вчувався якийсь аж дисидентський тон. А що маскувала його грайливо-дитяча ялинкова атрибутика, то й сам собою напрошувався висновок про остаточне й безповоротне здитиніння пізньорадянського соціуму. Виражене, зокрема, в інфантильній потребі сховатися від системи у власному іграшковому «бегемотику».
Новорічні ялинкові прикраси є феноменальним сурогатом стійких уявних цінностей на зразок домашнього затишку і тепла, щасливого дитинства, добрих старих (а добрих тому, що старих) часів. Вони – промовистий приклад того, яким усеосяжним та універсальним буває кіч із його специфічною здатністю пробуджувати в нас усілякого штибу ностальґію.
Утім історія святкового прикрашання ялинок не така вже і споконвічна. Доступні джерела свідчать, що воно увійшло в масову моду лише після того, як ним захопилися деякі монарші особи. У середині ХІХ сторіччя певна лондонська газета нібито опублікувала з нагоди Різдва зображення королеви Вікторії та її чоловіка принца Альберта поруч із прикрашеною ялинкою. Британський двір у типовий для себе спосіб започаткував черговий тренд.
1891 року президент США Бенджамін Гаррісон уперше розпорядився встановити прикрашену ялинку на галявині коло Білого дому. Згодом один із його наступників, Теодор Рузвельт, виконуючи принцип нової мітли, що завжди мете по-іншому, поставив передсвяткове вирубування ялинок поза законом. Хоч існує леґенда, ніби президентські діти завели собі потаємну ялиночку, яку ховали в шафу, шойно батько проголошував намір відвідати їхню кімнату.
Хтозна, чи не від цього епізоду тягнеться дуже поширений серед сучасних американців звичай: після свят вони щоразу викидають ялинку в небуття разом з усіма іграшками. Таке собі позбування речових доказів і замітання слідів злочину перед пильним оком архетипних теодорів рузвельтів.
У нас же все радше навпаки. Новорічні іграшки накопичуються й передаються «від бабці з дідом» протягом поколінь, ніби сакральний родинний спадок чи принаймні найочевидніше свідчення того, що в цьому домі бували секунди щастя. Переважну частину свого крихкого існування з усіма його зовнішніми потрясіннями ці призначені для виставляння на показ кольорові і блискучі предмети проживають у сховках і схованках, закутані в захисні обгортки й оболонки, закриті і поскладані на дно картонних пуделок, перечікуючи довгий календарний рік у темряві, павутині й пилюці горищ.
Моє дитинство запам’ятало іграшки родом із пізніх 1950-х та 60-х. І в цьому мені сильно щастило, бо, на відміну від своїх сталінських попередниць, вони чарували першими проявами аполітичної легковажної безідейності: кулі, бурульки, шишки, лісові й домашні тварини, екзотичні плоди. І саме тоді замість вірнопідданих червоних зірок на маківки ялинок почали чіпляти абстрактні скляні піки в «космічному» стилі. Хоча, пригадую, до іграшкового товариства, що стаціонувало в нашому домі, затесалися були й пара-друга ще міжвоєнних польських балерин і ковзанярок та чи не австро-габсбурзьких іще ліхтариків.
Розповідають, ніби в часи Хрущова люди прикрашали ялинки кукурудзяними качанами. Що ж, уже й це був поступ у порівнянні з дещо ранішими портретами вождів на кулях і червоними партизанами. У 1980-му, після московської Олімпіади, все зарясніло ведмедями – тими самими, олімпійськими. 1990-ті відзначилися масовими зображеннями тварин з китайського гороскопу. Щойно у 2000-х до нас дійшла м’яка ялинкова американізація: з’явилися маленькі jingle bells, червоні банти і санти.
І лише протягом поточної декади ялинки в Україні остаточно й безповоротно українізуються. Вистачає лише погляду на ці фігурки зі соломи, паперу, дерева, вовни, на повстяних лебедів і янголят, на різдвяні, підкреслено інші, нерадянські зірки. З усього випливає, що час таки на нашому боці, що роки минають не намарне і все йде згідно з Найвищим Задумом, а наші новорічні іграшки здобувають власну неповторність в єдиному з нами самими темпоритмі.
Під такі думки хочеться ще раз послухати Віктора Морозова:
Малюємо
Свій світ на своїх вікнах,
Кожен на своїм,
Кожен на своїм.
Хто в ляльці,
Хто в кульці,
Хто в бегемотику,
Кожен на своїй,
На недбало прибраній
Ялинці!
04.01.2019