Заповіт твій

Заповіт... добра тема для новорічного номера, бо Новий рік – це як удар годинника.

Нагадує, що час тече, що ти все ближче до смерті. Коли ми молоді, то календар на рік наступний купуємо між іншим, переконані, що плин часу – то не для нас. З відкриттям, що "зовсім недавно народжені" діти мають вже по 40 чи більше років, раптом починає це нас стосуватися. Перспектива власного відходу дістає реальні обриси, інколи страшні (від слова "страшити").

Захоплююся людьми, які завчасно впорядковують свої справи, щоби вберегти від клопотів тих, кого лишають. Деякі вміють подбати про свій похорон, як о. Броніслав Бозовський (помер у 1987 році), який, не бажаючи завдавати клопоту живим, написав у заповіті: "Наперед диспенсую [звільняю] учасників, щоби не волочилися на цвинтар. Досить одного священика і кількох сестер та людей, цілком здорових, щоб ніхто себе без потреби не мучив і не застудив". Як кожен отець, він знав із власного досвіду, що на похороні можна запросто і втомитися, і застудитися.

Раджу: замість того, щоб заглушати новорічною випивкою страх перед минучістю, написати у передноворічний вечір заповіт (якщо ще цього не зроблено) або прочитати раніше написаний і, можливо, актуалізувати його (як Іван Павло II, який кількакрат актуалізовував свій заповіт). Ніхто ж не знає, чи не цей рік є тим останнім.

Як написати? Якщо справа стосується поважного маєтку, то добре би було наперед проконсультуватися у юриста, щоби заповіт не став причиною сварок. Скільки ж разів він ставав кісткою незгоди серед найближчих. Через юридичні ґанджі наші близькі можуть нас по смерті зненавидіти, можуть через нас страждати. Через необдумано написане слово ми можемо, попри нашу добру волю, скривдити одних, а інших безпідставно преферувати. І хай заповіт ніколи не буде знаряддям помсти, продовженням ненависних розколів і суперечок. Бо як же ся будемо чути, обсервуючи з тамтого світу ці всі злі емоції, які розбурхали. Хай наш заповіт буде знаком миру, пробачення, єднання. Знаю випадки, коли цей ніби із засвітів знак любові розбив стіну багаторічної ворожості між дітьми а батьками. Заповіт вже по нашій смерті може стати інструментом примирення. Сідаючи писати (або правити) заповіт, переконаймося, чи не керують нами емоції недавнього часу. Пам'ятаймо про старі борги вдячності і про те, що це може бути останньою нагодою виконати цим знаком пам'яті наші давні зобов'язання.

Навіть коли в когось нема нічого вартісного запису в заповіті, то і тоді варто його писати – аби знати, що зробити з тим "нічим", котре лишилося, і щоби ті, на яких пам'яті нам залежить, дістали на пам'ять те, що я хочу, щоб від мене мали. Ну, і щоби було відомо, що спалити, що передати бідним, а що – до архівів.

Поза розподілом земних благ, варто в заповіті сказати близьким те, чого вповісти за життя ми не вміли чи ж не хотіли. Ці слова "з могили" потрапляють у серце і западають у пам'ять. Не використовуймо заповіт, що висловити свої фрустрації, жалі і претензії. Не варто. Що сталося, то сталося. Будьмо вдячні. Дякуймо. Варто собі усвідомити, що є за що.

Протягом багатьох років, беручи участь у похоронах та слухаючи на них проповіді, задумуюсь, чи не варто би було самому підготувати проповідь на свій похорон. Вже навіть кілька разів пробував її написати. Ба, мені не вдалося вийти поза перше речення: "Знали-сьте його, святим він не був". Все ж кращим заняттям на передноворічний вечір буде писати заповіт, аніж компонувати проповідь на свій похорон.