Чи прискорюється час?

Чи час прискорюється? Так – в міру того, як прибуває мені років. Щойно було Різдво-2018 і Новий рік-2019, а тут вже минуло Різдво-2019 і наступний Новий рік. І ці нереалізовані плани... Попросту забракло часу. Не те, що колись! Бо колись, прошу пана, ми мали час на все. Відвідували одне одного без телефонного попередження, годинами сиділи за чаєм, балакалисьмо і було добре. Зі всім якось ми поспівали.

Але час не прискорюється. Хвилина, як і колись, триває хвилину, година – годину. Рік має, як завше, 365 днів, а якщо високосний (як тепер оці дві двадцятки), – то 366. Як звикло. Як протягом століть. Стискався він з самого початку, але в молодості я жив так, ніби перед собою часу мав нескінченно багато. А потім виявляється, що вже ні.

Років прибуває непомітно, тихо, ніби нічого не міняється. Ну, майже нічого. Людина функціонує нормально, хоч стегно заміняє протезом, катаракту видаляє операцією, слух зміцнює апаратом, а запамороку маскує, спираючись на палицю. І що з того, що до десятого десятка вже лиш кілька років? З такою міною ходжу по світу, але добре пам'ятаю, як, доживаючи до сотки, пані професорка Кароліна Ланкороньска колись, приховуючи неспокій за властивим для неї іронічним почуттям гумору, мені зізналась: "Я, отче, якось раптом ся зістарила". Пам'ятаю теж, як у лікарні молода лікарка, відкривши дискетку, на якій був сфотографований мій мозок, сказала: "Отче, маєте прекрасний мозок. Хотіла би я такий мати... у вашому віці". І є ще зустрічі давно не бачених ровесників, є некрологи знайомих, є похорони – і є, нарешті, просто календар... Так-так, час не прискорюється, але стискається. Це мій час стискається..

Такими є мої новорічні роздуми про теперішність і майбутнє. Але коли з боєм годинника опівночі почався новий рік, я (тверезенький) подумаю також і про минуле, якого вже нема і не буде. Пам'ятаєте 2005 рік? Пам'ятаєте смерть Івана Павла II і наш плач? Пам'ятаєте єднання наших сердець? "Покоління ІП2"? Розсип папських пам'ятників? Пам'ятаєте, як називали його ім'ям вулиці, школи, лікарні? І що лишилося? Пам'ятники – так (часами – на жаль); назви вулиць – так (до певного часу – у Варшаві вулиця Прекрасна до часів ПНР називалася Пія XI); школи і лікарні – ще так. Але плачу, єднання сердець не залишилося. Скільки ж то подій, справ, постатей із першого плану відплило на план другий, третій або на невідомо який. Це урок для тих, що надають велику вагу плану свого експонування. І для всіх – урок дистансу. Псалом 37 (у перекладі о.Хоменка): "Я бачив беззаконного, як він пишався і розростався, неначе кедр ливанський. А коли я пройшов, його вже більш не було; шукав його, та знайти було годі".

У роздумах про минулий час повертаються і спогади про немудру погану поведінку, про кривду, комусь заподіяну, або про чийсь (обґрунтований чи ні) гнів або жаль на мене. Не все вдалося і не вдасться повияснювати, понаправляти, анулювати. На жаль, надто часто не вдасться. Не вдасться, коли справа стосується гніву/жалю людей, що вмерли, або людей, що нині не потрафлю їх віднайти. Не вдасться також і тоді, коли моя версія подій кардинально відрізняється від версії того, який через мене страждає або/і мене ненавидить. І треба з тим жити, бо не все вдасться направити. Треба жити з багажем своєї реальної вини і вини, (помилково) мені приписаної. Часу не повернеш, а завданої комусь рани не вилікує жодна найщиріша сповідь і каяття. Людина віруюча може мати тоді надію на Боже Милосердя, невіруюча – як я вважаю – перебуває в складнішій ситуації. Тягар минулого часу, може, і повинен нас всіх вчити смирення й утримувати від засудження ближніх.

А нині, коли час знову нам стиснувся на рік, а календар нагадав, що і так ми врешті-решт опинимося поза часом (на думку одних – у вічності, на думку інших – у небутті), зичу всім щасливого Нового року!