Пізним вечером дня 4 грудня с. р., перебувши всякі можливі "штрапаци" подільскої осїнної дороги, заїхав я щасливо в село Н., місцевість положену 2—3 милї від Бережан до мого швагра, місцевого пароха, котрому ще давнїйше заповів я свій приїзд, однак не могучи за-для різних перешкод означити докладно дня, коли прибуду.

 

Швагер і сестра повитали несподїваного а давно невиданого гостя з правдивим ентузіязмом радости. По привитаню, як звичайно, посипались всїлякі можливі розпити на звістну тему: чи здорові, хто вмер, хто заручив ся, хто оженив ся, хто народив ся, а при вечері, котра дальшим порядком станула на стіл, заявив я необачно моїм любим надїю, що по зазнаних злиднях проклятої дороги буду міг у них до переситу відпочати, — коли ненадїйно з уст молоденької моєї сестрінницї, цїкавої Олї, почув я фатальні слова:

 

— Анї не думайте, вуйку, відпочивати! таж завтра скоро світ їдемо всї до Бережан на поминки Маркіяна Шашкевича. Співати буде "Боян"... Хиба не знаєте?

 

З встидом признав ся я, що нїчо о тім не знаю, бо вештаючись за дїлами по різних сторонах, часописи рускої на очи не видїв, а швагер повідає:

 

— Так єсть, любий Андрію, в Бережанах завязав ся недавно "Боян Бережаньскій" під управою нашого Остапа і першій свій виступ і хрестини ладить на завтра в память незабутого Маркіяна. Кажу тобі: буде чудо! Був я раз на пробі бояньскій в Бережанах і вийшов просто зентузіязмований. Співають, як соловії, до солїв запросили панну Дияковску і о. Рибака, ставлять хор мішаний в 50 люда, на декляматора і провідника упросили о. Олексу Бобикевича зі Стрия... кажу тобі, роскіш!

 

— Га, коли так, то трудно не їхати, — повідаю, — а ти, Олю, не бий так в долонї і не виноси ся з тим своїм "Бояном", бо ще велике питанє, як він справить ся. Знаємо ми таке лицарство!

 

— О міліон корон закладаюсь — кличе Оля — що будете плакати!

 

Я тілько накивав малій жартуни, радуючись в душі, що в тім молодім серденьку стілько віри, певности і огню молодечого.

 

Ледви зазоріло вибрались ми в четверо до Бережан, та дорога була така прикра та грудниста, що просто приходилось плакати.

 

— Видиш Олю — відзиваюсь до сестріницї, — я вже тепер плакати починаю, ти виграла міліон, та тілько шкода, що народу буде мало на тім вашім торжестві, бо против такої груди і найзавзятїйшій стратить відвагу їхати.

 

— Ех, вуйку, вуйку! — кличе Оля — ви всї старе поколїнє, нездари однакові... от тілько сидїв би, спав би та люльку курив би! Та я вам не дивуюсь, бо ви зі Львова... а у нас нарід не з того сукна краяний. У нас на проби Боянскі все ставить ся як один муж, чи слота, чи погода, а маємо таких соколиків, як о. Копач з-під Поморян, що чи громи били би, чи повінь, чи инше б яке лихо наступило, — він на пробу Бояньску першій нехибно прибуває. Чи думаєте, що ті люде остали би дома в так велике свято?

 

І знов мусїв я солодкі слова любої своячки сховати до кишенї і гірке чувство пекучого сорому мимоволї огорнуло мою душу.

 

Коли ми прибули до міста, була вже 11 година перед полуднем, тож поскидавши в готели чим борше нашу подорожну одежу, поспішили ми до місцевої парохіяльної церкви, де мало ся власне відправляти богослуженє за упокій великого покійника. Церков зовсїм непростору на таке свято, застали ми битком наповнену народом. Міщане, селяне, молодїж шкільна і численна интеліґенція обох полів заступили густою лавою цїлу наву церковну і все те звертаєсь очима перед престол, де на високих свічниках горить вокруг укритої за ними могили ряд свічок, а на стовпах, ослонених крепою, палають огнї спірітусові, кидаючи синяве а понуре своє світло на фон високої могили. В церкві царить сумрак, так милий а оспіваний колись Маркіяном, бо вікна заслонені густою крепою, котра на знак жалоби вкриває рівно-ж хоругви і свічники престольні. Из хорів доносить ся трогаюче "Свят, свят" — знак, що доперва половина богослуженя. Рівний, металічний тенор веде сумовиту мельодію і єму вторує бас такій могучій і потрясаючій, що крізь наву церкви чутно бренькіт шиб віконних. Оля шепче менї до уха, що се хор Бояна Бережаньского [хоч из ревности промахнулась, бо — як я довідав ся — то співала тутешна руска бурса] а басом, каже, співає о. Рибак.

 

Через товпу народу удалось нам вкінци з трудом пробратись перед саму могилу і тут в-перве на менї, зворушеному вже потрясаючим співом, сповнились слова любої моєї своячки, що на Маркіяновім торжестві прийдесь менї поплакати.

 

Ото у головах могили, уложеної з каменя а прибраної зеленим мохом, стремів простий березовий хрест, котрий доси ослонений вінком і свічками закрив ся перед моїм оком — а на єго вид защеміло неждано моє серце і дві горячі сльози виступили менї під повіки.

 

О Маркіяне! Не в палатах ти жив, не серед богатства і роскоші, а на бідній рускій голодівцї, серед стріх соломяних, серед нужденного, чорною долею прибитого народу; не всміхались тобі на віку нї гаї пальмові нї огороди міртові, а лиш верба та береза, тоті невідступні товаришки рідних руских нив та сїл убогих, нашептували тобі твої думи та пісні сумовиті! На березї, тій пальмі нашого непишного краю, певно нераз спочивало з любостію твоє ясновидюче око, береза росла десь під боком домівства твого убогого і красила певне гріб твій на цвинтари сїльскім, де ти до недавна спочивав між дорогим твоїм людом, — то-ж і березовий хрест, немов символ убожества і сирітскої долї поставлено тепер в головах тої святочної могили, щоб витискав сльози з очей тих, котрі, зрозумівши твоє житє безталанне а повне посвященя і самовідверженя для рідного народу, прийшли поклонитись безсмертному твоєму пороху!

 

Охолонувши трохи від потрясаючого вражіня спитав я Олї, чиїм дїлом сей справдї чудовий курган з березовим хрестом, що так на першій погляд зворушує кождого, — а у відповідь почув я:

 

— Се, вуйку, робота наших Бояністок; старші подали проєкт, а молодші виконали. От і вінець від них зложений у стіп могили, не такій правда пишний, як той на хрестї від учеників тутешної ґімназії, та не менше дорогій Маркіянови, бо жертвований від щирого серця на прикрашенє єго могили. А отут маєш і портрет Маркіяна від одної панночки-Бояністки. Придивись єму!

 

— А покажи менї тих твоїх Бояністок, бо помисл кургану справдї чудовий і я рад би побачити артисток, котрі певне всї тут у церкві мусять бути.

 

— А от они перед тобою, — шепнула Оля, — тоті панї і панночки з свічками по правій сторонї могили; всї як одна станули до асисти коло дорогої могили і не міpкуй собі, що за принукою, нї! з власної охоти і з власної доброї волї, бо у нас все робить ся серіозно і кождий пильно повнить дїло, яке на него вложено!

 

І з тим словом покинув мене мій молоденькій злосливий чічероне і, перейшовши на другу сторону, прилучив ся до асисти Бояністок, дістав свічку у руки і прибрав справдї дуже серіозну і поважну міну.

 

Між тим кінчилось богослуженє, котре відправляв знакомий менї а дуже тут поважаний о. катихит Соневицкій [як я довідав ся, теперішний заступник голови Бояна] при асистї декана нараївского о. Танчаківского, о. Лужницкого пароха з Урманя і двох діяконів — а на проповідници зявилась знакома симпатична постать о. Ол. Бобикевича зі Стрия, котрий зачерпнувши одушевленя в короткій молитві, звінким, далеко лунаючим голосом почав пламенисте Боже слово про свого великого попередника по званю, слово повне думок в цвітистій мові. Були там місця, що не тілько молодїж чутливу але й сїдоголових старцїв-священиків і мужів лїтами поважних тронули до слїз сердечних.

 

Після проповіди все присутне духовеньство, — трицять! — прибране в ризи жалобні відслужало величавий парастас, а коли послїдні завмираючі звуки "Вічная память" оповістили конець сумного обряду, нарід, перенятий до живого, довго ще не опускав церкви а шептав молитви за душу великого праведника, поглядаючи зі зворушенєм на поминальний курган, на то дороге, так симпатичне лице передчасно погасшого поета.

 

Коли я вийшов з церкви, швагер і сестра з Олею чекали вже на мене перед входом а моя своячка зараз прискочила до мене:

 

— А що, вуйку! чи не гарно було?

 

— Прегарно! — кажу.

 

— А в вечер почуєте чудо!

 

Прибувши вечером о годинї 6¾ до комнат бережаньского касина міщаньского, де мав відбути ся концерт Бояна, застали ми зараз на вступі справдїшну вавилоньску сутолоку. При касї натовп, що годї приступити, нарід все лавою прибуває, а тут хтось в додатку розпустив фатальну — на щастє неправдиву звістку, що не стало білєтів. Очевидно, що попит за білєтами настав горячковий. Особливо тото дрібне школярство, просто "преть ся без ваги" і лїзе всякими щілинами, заступаючи дорогу. Але оно тутки мусить бути! Не даром розповідали менї пізнїйше, що один молодий хлопак з рускої Бурси, не маючи двох шісток навступ, крайно зажурив ся та грозив навіть утїкати з Бережан, як не буде на вечерку Бояньскім, і настоятель мусїв єму визичити потрібну монету. Та такого можна би вже й даром пустити!

 

Коли ми вкінци добувши дорогоцїнних білєтів дістались на салю, була она вже битком наповнена народом, а всї крісла заняті панями, так що з трудом лишень удалось швагрови захопити два крісла для сестри і Олї, і то перепрошуючи за прикрість двох знакомих старших урядників, котрі були вже там усадовились та видячи неминучу конечність і цїлковитий брак місць, ґалянтно уступили свої крісла незнакомим паням. Нам обом не оставало нїчого, як притулитись до стїни і так дожидати душевного бенкету, вдоволяючись уже тим, що маємо добрий перегляд на салю і зібрану публику.

 

Розглядаючись по сали, звернув я увагу мою в першій лінії на застелену диванами естраду, де серед зелени цвітів виднїв портрет Маркіяна, той сам, що красив рано в церкві єго могилу, немов живими очима поглядаючи ласкаво на так многолюдний збір своїх поклонників. Рами портрету окружав вінець лавровий і на лентах єгo яснїла золота напись: "Маркіяну — Русинки бережаньскі".

 

Мій швагер, розглянувшись межи публикою, шептав менї:

 

— Знаєш, Андрію, Боян наш мусить мати незвичайно притягаючу силу, бо бачу тут майже цїлі Бережани, не тілько Русинів, але й Поляків. Он презідент суду окружного з совітниками, староста з родиною, дирекція скарбу, все духовеньство місцеве, рада повітова, почта, войскові, а кілько пань, навіть таких, що звичайно уникають всего руского мов пошести. Коби тілько не повстидались соколики наші!

 

Між тим зближав ся початок. Саля наповнилась усе ще напливаючою публикою так, що буквально шпильки не мав би де кинути. Знатоки цїнять, що невелика бережаньска саля касинова може помістити 300 осіб, а на концертї Бояна було их найменше 500. Густо мов маківки в огородї виднїли на ґалєрії голови цїкавого школярства; кількох завзятих спектаторів зі школярів, дібравшись на салю, для лїпшого виду зіпнялось по стїнї аж під поміст ґалєрії і побідоносно споглядало з гори на голови публики. Маленькі дївчаточка, що их забрали на концерт печаливі матери, в народних строях, посїдали за-для браку місця на диванї краєм естради у стіп Маркіянового портрета, додаючи безвідно живописної орнаментики до тих цвітів, що вкривають святочний постумент.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 20.12.1893]

 

(Конець.)

 

І довго ще був би я віддавав ся різним спостереженям, коли нараз явив ся на естрадї д-р Андрій Чайківскій і зараз першими словами заполонив увагу всїх присутних. Д-р А. Чайківскій володїє безперечно великим талантом ораторским: ядерність єго вислову, живописні а оріґінальні образи, якими переплїтає свою бесїду, богатство думок а особливо жар і глубоке переконанє, які віють з кождого єго слова — ото головні прикмети єго вимови. Та нїколи ще, кілько разів чув я єго промовляючого, всї ті прикмети єго таланту не блиснули так ярко, як в тім єго вступнім слові в память великого розбудителя нашого народу.

 

«Не длятого, — казав бесїдник — святкуємо ми память людей великих щоби плакати та сумувати над тим, що их нам забрала смерть безпощадна, що их нема більше між нами, — як се робить ся при поминках людей звичайних, а святкуємо ми их память, щоби звеличити побіду идеї, ними посїяної, щоби звеличити побіду світла над темнотою, добра над злом, правди над неправдою. Тож поминки такі повинні бути не сумним обходом, а веселим торжеством, радістним національним святом," — і тут бесїдник в коротких словах ясно і ядерно розказав: яку то високу і бесмертну идею посїяв Маркіян на пустій ниві житя національного; розказав про глубокій упадок народу руского в часи Маркіянові, коли то нарід наш, прибитий невзгодинами, зморений чорною долею, лежав мов той чоловік на смертній постели, очікуючи смерти, а вороги позбігались, дожидаючи, щоби чим борше єго похоронити. Учені лїкарі, интеліґенція руска, покинули єго без ратунку, і здавало ся, що нарід той з тяжкої своєї недуги піддвигнутись уже не годен. Аж ось явив ся чоловік из серцем великої любови, з вірою твердою мов скала, з огненним словом, мов пророк ветхозавітний — Маркіян Шашкевич. І почав він недужому чоловікови співати пісню знакому, і почав говорити до него теплим сердечним словом — рідною мовою, і вляв він в серце умираючого нову надїю на житє ще непогасле, — і по якімсь часї умираючій встав з постелї і почав слабими ще ногами знов ходити по рідній землици, — аж лїкарі вчені, що відійшли були колись від него, знов приступили і почали ходити коло слабого, щоб чим борше прийшов до давних сил... І подужав нарід рускій, нова надїя вступила в зледенїле серце і він почав жити на ново питомим житєм національнимь. "Маркіяне! — кінчив бесїдник — коли ти вмирав, мала лиш горстка близших приятелїв і знакомих відпроваджувала твої тлїнні останки на вічний супочинок; за житя твого коротко-тревалого побивала тебе доля злиденна; за житя мало хто тебе знав, мало хто вмів цїнити твоє серце велике, твою думку безсмертну — а тепер по 50 лїтах після твоєї смерти, на других твоїх похоронах тисячі народу руского проводили тебе до нової могили; тисячі тебе знають, тисячі тебе люблять, тисячі тебе цїнять як свій скарб найдорожшій. Нове житє руского народу, розбуджене тобою, поплило такою могучою рікою, що нїяка вже сила стримати єї не годна".

 

Коли бесїдник скінчив, цїла саля залунала оплесками.

 

Появив ся на естрадї хор Бояна в 40 мужа, всї з синьо-жовтими відзнаками. Диріґент о. Остап Нижанковскій склонив ся витаючи зібраних. Публика, в знак особливої симпатії, яку здобув собі Боян вже перед тим [виступавши на запросини на вечерку в память Мицкевича дня 1-ого грудня с. р.], відповіла на привіт голосними оплесками.

 

І залунало могуче "Живем, живем" а в сали забренїли вікна; підчас сольової партії "Притихне, воркне, мчить ся в даль", котру відспівали в тенорі сов. В. Яворскій а в басї о. Л. Дияковскій, — справдї все притихло, хапаючи слухом чудовий дует, а коли хор закінчив завзятим "Ми не дамось, нас більше тут", то молодїж сипнула градом оплесків. І від тої хвилї почав ся справдїшний артистичний бенкет. Пєси одна красча від другої, одна чуднїйше виконана від другої.

 

О. Барановского, звістного в околици тутешній скрипака, котрий відограв увертуру Souppe-гo, при фортепяновім акомпаніяментї віцедіріґентки Бояна панї І. Фрайндової, зневолила публика додати ще оден кусень. А треба знати, що в Бережанах музика инструментальна цвите на широку скалю і продукуючого ся аматора пильнує ухо вибагливих критиків. Всї они висказались о грі о. Барановского як і о майстерскім акомпаніяментї панї Фрайндової з незвичайними похвалами. Сказано менї пізнїйше, що о. Барановскій від довшого часу займаєсь пильно инструментальною музикою і тепер власне ладить дві свої більші пєси. Щасть Боже! бо нива тота у нас убога і занедбана.

 

З горячковою нетерпеливостію вижидала публика хору мішаного. Коли хор мужескій уставив ся а з перших рядів крісол виступили лавою славні Бояністки, всї в прегарних народних сгроях з відзнаками бояньскими, всї такі молоді, румяні та хороші як весна божа — цїла саля на вид уже самої живописної ґрупи залунала френетичними оплесками. По хвили втишило ся а на даний знак батути полилась низка чудових наших пісень народних укладу Топольницкого, — то сумовитих, як дївчина покинута невірним, то жартобливих як тота щаслива молодиця, що їй все жарт на умі, то буйних та завзятих, як колишне наше Козацтво славне. Публика не дала им навіть з естради зступити, бо по закінченю мов та буря на морі піднїс ся нагло такій шум, що хор на місци мусїв другій раз відспівати чарівну низку.

 

Що казати о дальших продукціях?

 

Ще до нинї звенить менї в душі той горячій голос і чую той жар ентузіязму, з яким о. Ол. Бобикевич віддеклямував "Псальми Русланові".

 

Милою а зрушаючою иділлею була "Цвітка дрібная" відспівана панною Дияковскою. Тота пєса така нїжна і мельодійна вимагає не так сильного як гнучкого і до модуляції спосібного голосу а власне тоті прикмети посїдає голос панни Дияковскої. Тож і "Цвітка дрібная" відспівана була одним словом любо, а цїлости довершувала мила і незвичайно симпатична поява гарної сопраністки, котру ненаситима публика зневолила проспівати ще одну пісоньку — Нижанковского "О не забудь!"

 

До поважного і серіозного характеру цїлого концерту як-раз настроював ся переймаючій "Сон" Лермонтова-Павфлєра, відспіваний о. Рибаком. Про о. Рибака яко феноменального баса чував я богато від різних людей, та не чувши єго співу особисто, не мав я понятя о силї того велитеньского голосу. Тож і о. Рибак мусїв на невмовкаючі оплески докинути ще друге сольо — Нижанківского-Кониського "Менї аж страшно". При обох солях акомпаніювала славному співакови удачно панна Калиновичівна.

 

Милу несподїванку зробив публицї д-р Андрій Чайківскій, виступивши по послїднім співі на естраду з цїлою пачкою [52] телєґрам. І коли почав він читати сердечні привіти від земляків наших зі всїх сторін — з зеленої Буковини і з далекої Мазурщини, з Відня, Кракова та Львова, від братів Боянів Львівского та Перемиского та від славного соловія нашого Ол. Мишуги, то дух кріпкій та незломний опанував всю зібрану братію.

 

Величний сей бенкет артистичний закінчили "Имни славяньскі" відспівані повним хором Бояньским з тим самим козацким завзятєм, котре характеризувало цїлий концерт. На звук акомпаніяменту перед нашим имном, котрий вели з артизмом на чотири руки п. Фрайндова і п. Соневицкій, піднесла ся з місць уся публика і серед незвичайно торжественного настрою залунало "Ще не вмерла Україна" — грімке й могуче, як ревіт Днїпра-Словутицї, на славних порогах, потрясаючи душу кождого, хто би ще не вірив в незломну силу нашого житя національного.

 

На тім і закінчив ся сей славний першій концерт Бояна бережаньского.

 

______

 

По концертї в тій самій сали відбув ся комерс під проводом Вп. сов. В. Яворского, головного бояньского тенора — соліста Єго, яко вельми симпатичного і всїми любленого члена, окликали всї однодушно господарем і головою комерсу. На секретарів прибрав він собі о. Л. Дияковского і д-ра А. Чайковского.

 

Не треба додавати, що по такім славнім концертї комерс відбув ся як сердечна, родинна гостина. На лицях всїх сїяла радість. Понеслось руске слово щире, тепле, сердечне. Сов. В. Яворскій, отворюючи комерс, повитав зібраних щиро-руским привітом. Проф. Санат в горячих словах піднїс тоаст на розвій ново-основаного товариства "Бережаньскій Боян". Відтак промовив о. Лепкій з Журова і в бесїдї повній глубоких думок піднїс потребу заснованя Дому Народного в Бережанах, а навязуючи до нинїшного свята — потребу повного, критичного виданя творів Маркіяна. [Прим. Ред. Русини львівскі сю річ вже постановили.] П. Луцик, сотрудник "Посланника", краснорічивим словом піднїс чарку за здоровлє діріґента бояньского Ост. Нижанківского а відтак за здоровлє селян і міщан, яко тої підвалини, на котрій опиратись повинна наша будова. Рівно ж краснорічиво заговорив о. Мащак, горячо підносячи потребу єдности і згоди Русинів. А вже найбільше зворушив всїх зібраних своїм сердечним словом голова Бояна Вп. сов. Кашевко промовляючи в той спосіб: "Нинїшний так світлий концерт боянскій, дорогі братя — сказав він — навів мене на думку, як богато мають Русини сил на всяких полях житя cycпільного, а як мало тоті сили они для себе використовують. З-поміж Русинів рекрутують ся урядники як найлїпші, є між ними мужі науки, є перворядні артистичні сили, та они в більшій части вислугують ся чужим, а за себе мало дбають. І гроша добрий Русин нїкому не відмовить, — тілько для себе він скупий. Так дальше не повинно бути, ми повинні раз зірвати з тою рівнодушностію для себе самих, для своєї власної справи. Ми повинні почати жити для себе, для себе працювати, єднати ся! Під тим знаменем — кінчив бесїдник — взиваю всїх присутних земляків, щоби вписались до нашого "Бояна", де кождого приймемо з отвертими раменами, бо наш прапор: єдність і згода!" -— Бесїду сю приняли всї зібрані рясними сердечними оплесками, а хто ще не був вписаний, спішив вписати ся в отворену членьску книгу "Бояна".

 

По офіціяльній [що так скажу] части комерсу наступила часть забавна, котрої душею явив ся п. Яворскій. І почули ми чудесного "Балигулу" відспіваного з незрівнаним гумором, а далї як з рукава посипались комічні деклямації, жартобливі оповіданя та гумористичні монольоґи. При сердечній тій забаві летїв час, а на зарі розпрощали брат брата, ще раз загрілись до витревалости і розійшли ся.

 

*

 

По поворотї з того торжества до моїх рідних — де я пробув ще цїлий тиждень — за весь той час згадувало ся славний, тричи славний концерть. Оля ходила маркотна, тужлива, мов не своя, і доперва розвеселилась, як швагер приобіцяв завезти єї до Бережан на найблизшу Бояньску пробу. Я-ж, щоби не показати ся гіршим, від сердечної дївчини, відїздячи вручив любій сестрінници 10 корон з таким припорученєм:

 

— Тоті гроші, люба Олю, доручи ти, як будеш в Бережанах, Боянови яко вкладку від мене і заяви там, що я членом Бояна бережаньского буду до смерти!

 

[Дѣло, 22.12.1893]

22.12.1893