Ігор МЕЛЬНИК

Одним із результатів революційної весни 1848 року стало створення у Львові політичної організації "Руський Собор", що мала б примирити русинів і поляків в Галичині. Це сталося 165 років тому.

8 червня 1848 року 64 дійсні члени підписали відозву “Руського Собору”, заадресовану “До Братів Русинів”. У ній, зокрема, мовилося: “І відомо чинимо перед Господом Богом, миром християнським і цілим світом, що наміренієм нашим є: чувати над народностей руською, причиняти ся до єї свобідного і независлого розвитку, просвіщати наш нарід; піднести єго до учасництва в справах цілого народа, запровадити школи так нижчі, яко і вижчі в язиці рускім; научити єго уживати на добро наданих єму свобод конституційних; чувати над правами і добром цілого народа; вспирати і воздвигати письменство наше руске впливом нашим і маєтком…”

В українській історіографії "Руський Собор" розглядається як політична організація, створена у Львові під час революції 1848 року за ініціативою польської Центральної Національної Ради (Centralna Rada Narodowa) на противагу Головній Руській Раді з метою "спрямувати український національно-визвольний рух в її політичних інтересах". Як написано у 9-му томі "Енциклопедії Історії України": "У своїх відозвах і листівках він схвалював обмежену аграрну реформу 1848, засуджував антипоміщицькі виступи селян. Критикуючи Габсбурґів, «Руський Собор» водночас висловлював готовність співпрацювати з австрійською владою, сподіваючись при її допомозі домогтися відновлення незалежності Польщі із включенням до її складу українських земель. Заперечував право українців на самостійний національний розвиток".

Вважається, що саме "Руський Собор", організаційно оформлений наприкінці травня 1848 року, був політичним об’єднанням галичан з роздвоєною етнічно-національною свідомістю – gente Rutheni, natione Poloni, або "русинів польської нації".

Насправді все було набагато складніше, бо засновниками "Руського Собору" стали одночасно представники великої аристократії, дрібної шляхти, світської інтелігенції, міщанства... Приєднався до цього ґрона й один із членів "Руської Трійці", співавтор "Русалки Дністрової", парох села Нестаничі на Радехівщині Іван Вагилевич (1811–1866). Саме він став редактором друкованого органу "Руського Собору" – газети «Дневник Руский», який друкували кирилицею та латинкою.

У своєму дослідженні ідеології "Руського Собору" львівський історик Мар’ян Мудрий стверджує: "Головний поділ серед членів Руського Собору проходив між представниками "польського" сеґменту, котрі кількісно переважали, й "русько-українською" групою. Якщо перші дивилися на русинів як на мовно-культурно-релігійний територіальний різновид польської політичної нації, то другі підкреслювали етнічну самобутність русинів, але бачили перспективу для їх національно-культурного розвитку тільки в межах польського політичного та інтелектуального простору. Вони не уявляли руську національність, зведену до нижчих верств суспільства – духовенства і селянства, і наполягали на участі в русько-українському націотворчому процесі світської інтеліґенції та ліберальної шляхти. Тільки така соціальна комбінація, як вважали, могла забезпечити розвиток руської національності на прогресивних ліберальних засадах, бути гарантією захисту від загрози клерикально-консервативного курсу" [1].

"Русин з діда-прадіда, кров з руської крові", Юліан Горошкевич заявив 15 червня 1848 року на першому засіданні "Руського Собору": "Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности". Ще поділився він своїми мріями, коли: "Бідна хата Русина прояснить ся, в світлиці чисто і красно, на полицях будуть книжки. Села зацвітуть добитком. Церкви засіяють золотом".

Одним із перших ідеологів української соборності та незалежності в Галичині виявився Генрик Яблонський (1828–1869). Походив із Подільської губернії, навесні 1848 року нелегально перебрався до Галичини, став членом "Руського Собору" та співпрацівником "Дневника Руського". Потім воював в Угорщині на боці повстанців, був депортований до Росії, де сидів у тюрмі. Під час Кримської війни (1854) як звичайний солдат був забраний до російського війська, перейшов на бік французів і еміґрував до Парижа, працював на дипломатичній службі Франції в Африці.

В анонімних дописах до "Денника Руського" й інших статтях, автором яких вважають Г.Яблонського, ставиться питання про польсько-українську федерацію, єдиний народ від Тиси до Дону. Автор статті "Умови згоди між Польщею та Руссю" писав: "Нехай Львівська Галичина стане початком і зародком майбутньої Русі, а Краківська Ґаліція – майбутньої Польщі. Тут можуть частини обох націй збирати для цілості інтелектуальний потенціал і здійснювати необхідні приготування, поки не настане час воскресіння для всіх націй, які живуть між територіями Німців і Росіян..."

З представників аристократії, що підтримала "Руський Собор", найбільше знають князя Лева (Леона) Людвіґа Сапігу (1803–1878). Народжений у Варшаві 18 вересня 1803 року, він був нащадком відомого литовсько-руського магнатського роду Сапіг гербу “Лис”. Його батько Олександр був на службі в імператора французів Наполеона І, мати, графиня Анна, походила з родини Замойських. Напередодні походу Наполеона в Росію Олександр Сапіга організував на її території розвідувальну мережу, яка стала у великій пригоді французам. Але 1812 року князь Олександр раптово помирає внаслідок запалення, викликаного укусом кнура.

Після домашнього навчання у батьківському маєтку в Теофіполі на Волині та закінчення Варшавського ліцею Леона Сапігу послали студіювати право й економіку до Сорбонни, а відтак до Единбурґа (Шотландія). Після навчання молодий Сапіга пішов у міністерство до справ Польського Королівства (т. зв. «конгресового») в Петербурзі, де його чекала успішна кар’єра. 1829 року з нагоди іменин імператора Миколи І йому навіть надали придворний титул камергера. Але Л.Сапіга не спокусився царськими милостями і взяв активну участь у приготуваннях до антиросійського повстання 1830 року. Щоправда, напередодні він устиг переправити частину свого маєтку до Галичини, бо після поразки повстання (1831) усе його майно в Російській імперії конфіскували.

 Лев Сапіга 

 

 

У Галичині Сапіга придбав старовинний замок-палац Красичин біля Перемишля, перетворивши його на родову резиденцію. Ще 1839 року він звернувся до віденського уряду з проектом будівництва залізниці Бохня–Львів–Бережани, яка мала продовжити лінію Відень–Краків–Бохня. Але уряд не поспішав фінансувати цей проект, і на його реалізацію довелося чекати ще 20 років. 1841 року Леон Сапіга заснував у Львові Кредитне земське товариство, в 1844-му – Галицьку ощадну касу, а в 1845-му – Галицьке господарське товариство. У 1844 році за його ініціативи відкрили Технічну академію у Львові, а 1853 року він започаткував рільничі студії в Дублянах.

Буремного 1848-го Леон Сапіга підписує петицію до цісаря Фердинанда з вимогою скасування панщини та забезпечення рівності всіх громадян перед законом. 13 квітня він заініціював створення Національної Ради, яка мала репрезентувати також “поляків греко-католицького обряду” (галицьких русинів). Тож саме на противагу цьому органу на Святоюрській горі скликали Головну Руську Раду. Для поєднання поляків і русинів Сапіга взяв участь у створенні товариства "Руський Собор" та  в роботі делегації галицьких русинів на Слов’янському з’їзді у Празі (2-9 червня 1848 р.), очоливши її.

1849 року Сапіга був одним із засновником “Народного дому” у Львові. У 1861–1875 роках – першим маршалком Галицького сейму. 1869року йому вдалося досягнути угоди з віце-маршалком Юліаном Лаврівським, представником фракції “Руський собор”, внаслідок чого сеймова більшість (“Польське Коло”) погодилася на українізацію Академічної гімназії у Львові, надання субсидії з крайового бюджету для товариства “Просвіта” та театру “Руська бесіда”.

Співзасновниками “Руського Собору” були й троє графів з роду Дідушицьких: Володимир, Йоахим і Олександр. Рід Дідушицьких (Дзєдушицьких) гербу Сас є дуже давнім. У документах згаданий 1479 року Яцько, дідич села Дідушичі. Його син, Івашко, отримав 1511 року локаційний привілей на заснування власного міста – Дідушичів, яке пізніше стало називатись Соколовом (між селами Великі Дідушичі та Лани Соколівські теперішнього Стрийського району). Правнучка Івашка Дідушицького була дружиною львівського купця та мецената Костянтина Корнякта. У XVI–XVIII ст. Дідушицькі займали високі посади в Речі Посполитій, поріднились з відомими магнатськими родами, розширюючи свої маєтності. Від синів теребовлянського хорунжого Яна Петра (1691–1743) рід розділився на дві гілки – Тадея Гервасія і Домініка Геракліуша Дідушицьких, які у 1776–1777 роках отримали в цісарстві Габсбурґів графські титули. Ще два родові відгалуження походять від дітей старшого сина Тадея Гервасія, Вікторина (Валеріана) – це лінії Станіслава Костки та Людвіка Бенедикта Дідушицьких.

 

  Володимир Дідушицький

 

 

Другий син Тадея Гервасія, Юзеф Каласанти (1776–1847), володів маєтками в Поториці на австрійській Галичині, у Яришеві на російському Поділлі та у Конажеві в Прусії. Його єдиний син – Володимир Дідушицький (1825–1899), одружений з Альфонсиною з Мйончинських (1836–1919), до батькового спадку додав ще жінчин посаг (Пеняки на північ від Золочева) та спадок по тітці Магдалені Морській (Заріччя біля Перемишля), але вирішив створити свою головну резиденцію у Львові. “Загалом граф був свідомий свого українського походження (згідно з генеалогічною легендою, Дідушицькі походили від князя Василька – брата короля Данила). Коли хтось надто патетично звертався до нього “як до поляка”, міг відповісти: “Я – Дідух!”. 1848 року серед інших галицьких аристократів зголошувався в єпископа Григорія Яхимовича з метою переходу з латинського на грецький обряд,” – писав про Володимира Дідушицького історик Ігор Чорновол [2].

Можливо, такий вчинок Володимира Дідушицького був спровокований статтею в газеті "Зоря Галицька" (орган Головної Руської Ради) від 18 липня 1848 року. "Правда, же обрядок не одміняє народности, але од оного часу, як Бояри наші через переміну обрядку на поляков попереходили, вже народ наш тутка на Руси чоловіка обрядку римского все за поляка тримав и тримати буде. А єслі кто популярным бить хоче, той най ся верне до обрядку отців своих и свого народу, най покаже, же не гордить тим обрядком", – писав тоді один з дописувачів.

До речі, разом з Володимиром Дідушицьким, звертався він до Галицького Митрополита Михайла Левицького з проханням про перехід на візантійський обряд. Як писав Кость Левицький, "епископ Яхимович розваживши наміри польських панів, відповів їм, що Русини не мають шляхти та її не потребують..." [3].

Переважна більшість галицьких русинів підтримала влітку 1848 року на виборах до австрійського парламенту переважно священиків (8) і селян (23) та лише чотирьох зі світської інтелігенції. Ними були: Іван Федорович, посесор з Тернополя; Євстахій Прокопчич, учитель Станиславівської гімназії; Кирило Вінковський, податковий урядовець з Яворова та граф Франц Стадіон, колишній губернатор Галичини, обраний від Рава-Руського округу.

Очевидно, що відсутність власних провідних верств та інтелігенції, крім церковної, спричинили у 1848 році неспроможність галицьких русинів захистити свої права й інтереси та створити власну націю.

За таких обставин товариство "Руский Собор" припинило восени 1848 року свою діяльність, а останнє число "Дневника Руского" побачило світ 24 жовтня того ж року.

 

ПРИМІТКИ:

 

[1] Мудрий М. Ідеологія чи світогляд? До питання про теоретичні засади Руського Собору 1848 року // Вісник Львівського університету. Серія іст. – 2009. Вип. 44. – С. 103-104.

[2] Львівська газета – № 48 (614) – 18 березня, 2005 р.

[3] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914.– Львів, 1926. – С. 27

 

 

08.06.2013