Собор, який відбувся 15 грудня, пройшов надзвичайно спокійно, що свідчило про попередню узгодженість більшості питань усіма зацікавленими сторонами. Голосування за першого предстоятеля автокефальної Церкви теж не принесло ніяких несподіванок. Усі імена, які набрали в першому турі найбільшу кількість голосів, звучали вже давно. Зрозуміло було також, що «група УПЦ КП» матиме на Соборі більшість і очолить Церкву хтось з її представників. Інтригою залишалась участь єпископів з УПЦ (МП). На початку процесу були розмови, що близько десяти єпископів з цієї групи візьме участь. Згодом це число зменшилось до чотирьох-п’яти, а в день самого Собору їх виявилося лише двоє. Патріарх Варфоломій привітав вибір українських єпископів і запросив новообраного Митрополита відслужити спільну Літургію на свято Богоявлення (за новим стилем), яке також називається Епіфанією, після якої йому буде вручений Томос.
Анатолій БАБИНСЬКИЙ — гостьовий науковий співробітник Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, богословського факультету Коледжу святого Михаїла Університету Торонто.
Очільник нової структури, «Православної Церкви України», є найближчим співпрацівником колишнього патріарха Філарета. У 2013 році він став патріаршим намісником. Статус був не до кінця зрозумілий, але всі усвідомлювали, що в разі відходу Філарета саме він, бодай якийсь час, займатиме його місце. Новий глава Церкви, вочевидь, діятиме великою мірою по інерції, але нова структура Синоду і системи управління Церквою вноситимуть багато корективів. Інший важковаговик із УПЦ КП — митрополит Михаїл Зінкевич, не зміг скласти конкуренції митрополитові Епіфанію. Обрання представника «групи УПЦ (МП)» митрополита Симеона могло б стати сенсацією й інтригуюче змінити траєкторію розвитку нової Церкви, але цього теж не сталося.
«Контрольний пакет» акцій передбачувано був у «групи УПЦ КП». Вже від самого початку саме ця структура претендувала, що вона стане базою формування автокефальної Церкви, і поводилася так, ніби все це «про неї». З цим не погоджувалися ні в Константинополі, ні партнери по об’єднанню. Якби не твердість Константинополя, який дав зрозуміти, що спроба виконати «домашнє завдання» буде лише одна і то зі збереженням його принципових умов, якби не невидима обивателям робота Адміністрації президента, то домовитися їм би не вдалось і цього разу.
Навіть серед багатьох щирих прихильників автокефалії для української Церкви, як в Україні так і за кордоном, була поширеною думка, що автокефалію давати зарано. Нову структуру треба спершу «очистити» від наслідків занадто «вільного плавання», радянського минулого, підготувати нові кадри в кращих богословських школах, ніж ті, які були в УПЦ КП і УАПЦ, поступово вирішити питання паралельних юрисдикцій тощо. Під час такого перехідного періоду нова структура перебувала б під більшим контролем Константинополя, і лише після залагодження найважливіших проблем можна було б надати автокефалію. Такий шлях підходив би для мирного і спокійного часу. Але не для нинішніх українських реалій. Тому Константинополь прийняв рішення діяти швидко і рішуче. Зрештою, статут нової Церкви залишає за останнім низку запобіжників на випадок серйозних проблем у новій структурі.
Нова Церква, по суті, є об’єднаним тілом колишніх УПЦ КП і УАПЦ, оскільки від УПЦ (МП) лише митрополит Симеон є керуючим єпископом. Складна ситуація з паралельними юрисдикціями є лише у Львові, де дотепер були митрополити і УПЦ КП, і УАПЦ, й у обох є значне число громад. В інших випадках ситуації не наскільки складні. Проблемні моменти, звісно, траплятимуться, але не катастрофічні. Все було б складніше, якби на Соборі з’явилося значніше число представників УПЦ (МП). Тоді вирішувати питання паралельних юрисдикцій було б важче і «групі УПЦ КП» довелося б іти на значно більші поступки.
УПЦ (МП), яка в останні місяці перейшла до глухої оборони, тепер буде намагатися зберегти всі свої позиції. Найголовніша — кількість парафій, бо саме це буде слугувати для них головним аргументом, що «православний народ України» автокефалії не хоче. Байдуже, скільки буде парафіян у цих храмах. Реальні люди Московський патріархат цікавлять менше. Головне для них — зберегти число зареєстрованих громад. Водночас керівники цієї структури, надягнувши вінки мучеників, будуть і далі очікувати сприятливої зміни влади, яка, на їхню думку, відкрутить плівку назад. Позиція цієї Церкви достоту абсурдна. Ще навесні о. М. Данилевич бравурно заявив, що «помісні Церкви – це наше поле, і хто буде намагатися грати проти нас на цьому полі, в того мало шансів на виграш». Коли ж побачили, що партія програна, то по-дитячому перекинули шахівницю й оголосили «розкольником» ще й Константинополь. Гадаю, що коли пилюка всядеться, нова структура доведе свою стабільність, а новообраний Митрополит розпочне служити Літургії з представниками інших помісних православних Церков, то в середовищі Московського патріархату знайдеться більше сміливців вийти із самоізоляції «à la russe».
Однак зараз ми не спостерігатимемо лавиноподібного процесу переходів із Московського патріархату в нову Церкву. Люди мусять ще все це перетравити. Зі свого боку, керівництво нової структури навряд чи буде зацікавлене в переходах єпархій – вони набагато охочіше прийматимуть окремі парафії і збільшуватимуть свої структури. Такою була стратегія УПЦ КП стосовно УАПЦ. Тому тепер усе найцікавіше і найбільш загрозливе відбуватиметься на місцях. Спроможність держави забезпечити мирний перехід для тих, хто захоче перейти, а також зупинити гарячі голови та різного штибу «активістів» і провокаторів, стане не просто тестом, а є головним завданням державних органів влади.
Статут нової Церкви змусить дещо переформатувати окремі аспекти дотеперішнього життя УПЦ КП і УАПЦ. Його нюанси вже добре висвітлені в пресі, і він є справді документом Церкви «автокефальної» — що б там не говорили в Києво-Печерській лаврі. Якщо їм здається, що це не справжня автокефалія, то можуть дати своїм опонентам майстер-клас, як отримати справжню. Найбільшою особливістю статуту є право апеляції до Константинопольського престолу. Це те, чого в Москві найбільше не можуть прийняти. Оскільки це те право, яке робить Царгород навіть не «першим серед рівних», а «першим без рівних». Воно робить примат у Православній Церкві реальним, наповненим змістом, а через це дає змогу цілій Православній Церкві діяти як єдине тіло.
В Україні автокефалію звикли сприймати через призму сучасного російського погляду, який розглядає церковну незалежність у термінах світської держави дуче Муссоліні: «Все в державі, нічого проти держави і нічого поза державою». Нова українська автокефалія справді не така. В центрі розуміння Церкви грецькими богословами стоїть особа єпископа, який є alter Christus і alter apostolus (усвідомлюю, наскільки абсурдно звучить, коли ти чуєш, як єпископ скаржиться по ТВ, що у нього вкрали ящик горілки), і тому в православній Церкві немає ніякої більшої влади, понад єпископську. Всі «надбудови»: митрополії, архієпископства чи патріархати — є лише допоміжними інституціями. Для того, щоби допоміжні структури не обмежували свободи єпископа, він повинен мати можливість на справедливий розгляд його справи поза межами своєї митрополії, архієпископства чи патріархату. На основі цього Константинопольський патріархат, як протос православного світу, розглянув апеляції митрополита Філарета. І цей важливий нюанс може надзвичайно позитивно вплинути на розвиток нової структури. Розуміння того, що будь-хто несправедливо скривджений в рамках ПЦУ зможе звернутися з апеляцією, може сприяти виробленню більш здорового канонічного клімату в автокефальній Церкві.
І наостанок кілька слів про міжконфесійні стосунки. Час до часу в розмовах про автокефалію зринало питання про стосунки майбутньої автокефальної Церкви і УГКЦ. Тут є два аспекти – з одного боку, ці взаємини мають всі шанси стати більш плідними, оскільки нова Церква є визнаною тепер Константинопольським патріархатом і, вочевидь, з часом розпочне свою участь у екуменічному діалозі з Католицькою Церквою. Це відкриває більше можливостей для такого ж діалогу на локальному рівні між ПЦУ і УГКЦ, який може мати тепер офіційний характер. З іншого боку, оскільки нова структура на сьогодні є продовженням УПЦ КП і УАПЦ, то взаємовідносини з греко-католиками матимуть інерційний характер відносно дотеперішніх напрацювань і контактів із цими спільнотами. Обрання главою нової Церкви представника молодого покоління українських православних єпископів також може сприяти тому, що майбутні стосунки розвиватимуться з часом із новою якістю.
16.12.2018