Соціальні ідіоти

Артуро Перес-Реверте

Недавно одна молодесенька іспанська студентка вивісила в Твіттері свою фотографію: на ній вона в обтислому чорному трико і топі, який насправді є куценьким бюстгальтером шириною у пів п’яді; фото супроводжував наступний текст: «Мій коледж є до біса відсталим, мене вигнали з уроку за те, що я прийшла ось так вбрана, був цілий скандал: ти що, не бачиш, що вони дивляться на твої цицьки і дупу… бла-бла-бла… засрані ретрогради». Що ж, як це буває в соціальних мережах, не забарилися численні коментарі; одні були за і солідаризувалися з нею, інші – проти й називали її дурепою і гиддю. Дівчина була не з боязких і захищалася, як розлючений кіт, хоча й без допомоги досконалого синтаксису й орфографії, але з великою впевненістю, не відступаючи ні на п’ядь. І саме тут, на мою думку, було найцікавіше – в її аргументах.

Загальна ідея була та, що вона не зробила нічого поганого. Що показувати своє тіло на уроці не просто не є чимось поганим – це щось позитивне: «Ясна річ, в коледжі є молодші і дуже маленькі діти, але в цьому є помилка, принаймні з моєї точки зору; якщо їх змалку не вчити нормалізувати тіло загалом… то що їх навчиш у 20 років». Це була одна з її відповідей тим, хто її ганьбив: «нормалізувати тіло». Вона це доводила, щиро переконана у власній правоті і в тому, що відстоює свої права перед обмеженими й архаїчними умами. Апелювала до особистої свободи, до необхідності, аби суспільство змінило свою точку зору, до неминучого майбутнього. Для неї сидіти поміж своїх однокласників обох статей напівголою, зі стрічечкою довкола бюсту, було актом свободи, яку жоден шкільний статут не мав права обмежувати. Моє тіло є моїм, і я показую його там, де мені хочеться – ось як стояло питання. «Наступного разу я вдягну ще коротший топік і набагато коротші шорти; це не моя проблема, що ви сексуалізуєте те, що є нормальним», – стояла вона на своєму, досить вправно розставляючи крапки і коми, а це серед молоді її покоління буває нечасто.

У мені це залишило досить неприємне відчуття: певність у тому, що є речі, в яких європейське, західне – чи як би ми його не називали зараз – суспільство втратило контроль над самим собою. Можливо, це непросто пояснити, і будуть ті, хто цього не зрозуміє. Але гадаю, що в судженнях цієї дівчини найбільше непокоїть та впевненість, з якою вона їх викладала. Її переконаність, що вона має рацію. Парадоксально, але я волів би почути від неї таку ж ницу, як її убір, відповідь, щось на зразок: «Я так вдягаюся до школи, бо мені свербить потка». Це, на мою думку, був би заспокійливий, звичний аргумент, властивий низькопробній профурі – з тих, кого телепомиї прославляють як взірець для наслідування. Непокоїть мене те, що дівчина, про яку йдеться, аргументувала доволі добре, наводячи перевірені в інших дискусіях доводи, які юнці її віку можуть здаватися неспростовними: свобода, гордість, сучасність, зміна, майбутнє. Що хтось із бодай мінімальним здоровим глуздом міг би запитати її у відповідь, чи пішла би вона обідати в ресторан, де офіціанти подають страви у стрінгах, чи пішла би під вінець зі своїм хлопцем в одних майтках? Найгірше те, що ця дівчина вважала, що має рацію. Саме тому мене приголомшила вражаюча щирість її аргументів. А ще кинуло в дрож, коли я побачив (у неї ж, мабуть, є батьки, які бачили, як вона вдягнулася, аби йти у коледж), що багато людей поділяють її думку. Аби ви розуміли: це ідіотка не інтелектуальна, а соціальна. Ідіотка з аргументами, яку підтримують інші ідіоти, так само щирі, які їй аплодують і її виправдовують.

Лякає відсутність докорів сумління, комплексів, відчуття, що є пристойним, а що смішним. Незнання того, що іноді певна поведінка свідчить про відсутність поваги до інших. Це те саме, що з тим хамлом, з яким на днях я летів у літаку: йому не досить було прийти в шортах, демонструючи свої волохаті ноги і варикоз, він ще й скинув сандалі й виставив мені свої роззуті ноги в якості гидкої компанії впродовж двох з половиною годин польоту. Якби я повернувся до нього, щоби сказати «курва твоя мать», він подивився би на мене здивовано, не розуміючи. То був іще один соціальний ідіот, невинний, як і решта. Неспроможний поглянути на себе в критичне дзеркало і зрозуміти, хто він і що символізує. У зв’язку з цим суб’єктом пригадую, як один мій друг, який працює вчителем, звернув увагу учневі за те, що той плюнув на підлогу в класі. Учень здивовано відповів: «А що в цьому поганого?» Друг зізнався мені, що на мить його заціпило, він не знав, що відповісти. «Що я міг йому сказати? Як я мав у двох словах, раз-два резюмувати йому три тисячі років цивілізації?»