Це перший масштабний огляд, унікальне джерело інформації, безпрецедентна панорама історії європейського джазу у ХХ столітті, у створенні якої узяли участь 45 авторів. Книжка містить 40 розділів: 33 статті, присвячені різним країнам, написані представниками цих країн, а також 6 статей, що окреслюють контекстні теми, як от кроснаціональні традиції, афроамериканські виконавці в Європі, джазові фестивалі, джаз в європейському кіно, діалог авангардних напрямів.
Презентація книжки «Історія європейського джазу: Музика, музиканти і публіка в контексті» запланована в рамках фестивалю Jazz Bez. Інтерв’ю для Z iз редактором книжки – джазовим журналістом і дослідником Франческо Мартінеллі вів автор розділу про український джаз Олександр Юдін.
– Розкажіть, будь ласка, про історію виникнення і реалізації цього проекту.
– Цей проект деякі дослідники джазу почали обговорювати між собою десять років тому. Але реалізувати його не було можливості, доки я не запропонував його Європейській джазовій мережі ( «Europe Jazz Network» – європейська асоціація продюсерів та організацій, що підтримують розвиток джазу й імпровізаційної музики. – О.Ю.). Приблизно 6 років тому EJN подала цей проект до розгляду ЄС і отримала на нього грант. Другим чинником стала співпраця із видавництвом Equinox, бо я з досвіду знаю, що якщо прагнеш видати книгу, то краще від самого початку знайти видавця. «Equinox» – британське видавництво, що спеціалізується в багатьох академічних дисциплінах, зокрема музиці. Отже, робота розпочалася шість років тому, останні два були присвячені переважно редагуванню. І тут особливо важливою була роль працівників видавництва, які врешті надали текстам форму книги.
– Вам вдалося досягнути поставленої мети чи щось лишилося незробленим?
– Ні, звісно, лишилося багато речей нереалізованих і, як з’ясувалося, саме через те, що для того, аби їх зробити, потрібно спочатку зробити книжку. Скажімо, я хотів присвятити два окремих розділи радіомовленню та індустрії звукозапису, ба більше, ще один розділ мав розповісти про жінок у європейському джазі. Але ми не знайшли авторів. Усі скаржилися на брак відомостей. Наприклад, я маю інформацію про джазове радіомовлення, скажімо, у Франції, Англії, але цього не скажу про більшість країн.
Джазовий журналіст і дослідник Франческо Мартінеллі
Читаючи книжку, можна зауважити, що в багатьох розділах ці теми так чи інакше лунають, зокрема, коли йдеться про фестивалі й участь жінок. Отже, нам потрібна була ця книжка, щоб розпочати розмову. Це не остаточна історія європейського джазу, що було б жахливо. Це перша книжка про європейський джаз. Кожен може скористатися інформацією із цього видання (достовірною – наголошую! - інформацією завдяки дописувачам). Моєю головною метою було зібрати якісну інформацію й окреслити хронологічні рамки, хронологічну структуру для подальших досліджень. Я розумію, що не можна було досягти всього, що хотілося зробити. Але згодьтеся: поїхати, наприклад, до Вірменії на місяць, щоб написати про її музику, і запросити когось із Вірменії написати статтю – цілковито різні речі. Тож головним політичним, так би мовити, завданням було дати можливість людям із різних країн говорити про свої власні країни.
– Не встиг ще прочитати всієї книжки, але зауважив вашу чудову передмову, яка містить вельми продуктивні ідеї. Зокрема, мені здається, що ви намагаєтесь змістити акцент у співвідношенні між американським і європейським джазом та висунути європейський джаз як оригінальне, а не наслідувальне музичне явище. Можна так сказати?
– Так, я думаю, що засвоєний нами наратив стосовно розвитку джазу позначений, так би мовити, американським ексепціоналізмом (тобто ідеологізованим уявленням про винятковість американського джазу. – О.Ю.).
Що б не відбувалося у США, через ідеологічне домінування, гегемонію американського ринку й, особливо, музичного ринку, усе здається більш значущим, ніж воно є. Я критично ставлюся до цього американського ексепціоналізму. Більше того: наратив щодо походження джазу, на мою думку, цілковито викривлений.
На початку свого існування джаз сприймався як екзотична музика, а не як американська музика. До неї ставилися як до екзотичної музики Півдня, пов’язаної з креольською музичною культурою. Отже, вважаю, для того щоб зрозуміти, як джаз розвивався в самих Сполучених Штатах, а потім у Європі та на інших континентах, варто обговорювати ці питання. І тут не йдеться про те, хто краще грає, навіть не про протиставлення європейського джазу американському. Зрештою, немає такого поняття, як американський джаз: скажімо, від Глена Міллера до експериментальної музики немає єдиного стилю. І так само немає єдиного стилю і єдиного визначення європейського джазу.
Ми маємо прийняти існування своєрідної поліфонії, прийняти різні погляди на те, як ми створюємо музику. І ми маємо поважати музикантів, які творили цю музику в різних, часто доволі складних умовах.
Загальноприйнята історія американського джазу – це його власний міф, його власна історія. І ми так само потребуємо історії європейського джазу.
– Чи не означає це, що європейський джаз недооцінений?
– Не надто влучне слово… Врешті, навіть американський джаз недооцінений. Наприклад, коли я розмовляю з американськими студентами, що приїздять до Італії, причому афроамериканцями, і ми говоримо про афроамериканських композиторів, що передували добі джазу, чимало з них знають про оточення Джорджа Гершвіна, але ніхто не знає навіть композицій Скота Джопліна. Для мене обговорювати європейський джаз не означає просувати європейський джаз, а радше розширяти рамки обговорення історії джазу.
– Це означає зміну погляду лише для дослідників, чи це може стосуватися також і музикантів та слухачів?
– Думаю, що так. Відвідуючи фестивалі в Угорщині, Греції, Іспанії або деінде і заводячи розмову про історію джазу, я спостерігав значний інтерес у молодих музикантів. Вони мають справу з тими самими проблемами, проблемами ідентичності. Їх навчають грати джаз у доволі традиційний спосіб, наслідуючи певні стилі та американських джазових виконавців, і це спричиняє відчуття непевності своєї ситуації. Вони ніяк не можуть досягнути відчуття повної компетентності.
Наприклад, іспаномовній людині або іспаномовній людині угорського походження важко імпровізувати так, як це робить той, чия рідна мова англійська. Люди, які досягали цієї повної компетентності, скажімо, поляк Кшиштоф Комеда чи іспанець Педро Ітуральде, вони просто брали музику як музику, використовували те, що їм потрібно. Якщо ти цього не усвідомлюєш, ти постійно перебуваєш у кризі ідентичності.
Коли музиканти, які народилися у Римі, в Італії, кажуть: «Для нас джаз може бути лише американським», - то цим вони самі виштовхують себе за межі поля. То навіщо мені слухати їхню музику, якщо джаз може бути лише американським? Значить, вони можуть бути лише імітаторами?
– У передмові ви зауважуєте, що європейський джаз – це що завгодно, але не єдиний простір. Чи це й досі так?
– Справді. Аж ніяк не єдиний. Одначе це зовсім не така вже й негативна річ. Слід буди обережними у прагненні об’єднувати. Наявність такої великої кількості дописувачів – важливий факт. З іншого боку, недостатня об’єднаність пов’язана з тим, що практичні умови роботи музикантів є дуже різними. Для представників деяких країн Європи, наприклад, це означає складнощі в отриманні джазової освіти. Навчання в університетах за кордоном є надто дорогим. Структура, на якій тримається музика, скажімо, в Норвегії – зовсім інша річ порівняно з Румунією або Грецією. У цьому сенсі єдиний простір важливий, оскільки він може допомогти студентам з усіх різних країн пересуватися Європою і грати разом. Тобто європейський джаз має бути об’єднаним, але не стилістично, а в сенсі можливостей для музикантів.
– А яке місце українського джазу в загальній картині європейського джазу. Адже ви читали всі історії. На вашу думку, чи могли б ви порівняти історію українського джазу з іншими. Вона чимось особлива? Чи має спільні риси з іншими лініями розвитку?
– Звісно, вона є особливою у тій мірі, у якій особливою є історія країни. Але й спільності можна зауважити. Наприклад, розвиток джазу в Португалії позначений впливом того факту, що Португалії панувала диктатура до 1974 року. Натомість Україна, перебуваючи в центральній Європі, водночас мала дуже відмінну історію і переживала специфічні процеси в загальній картині того, що відбувалося в Європі: Друга світова війна, поділ Європи на два різних блоки. Українські музиканти зробили свій особливий внесок у рамках східного блоку. Зараз ситуація змінюється, але, як ви знаєте, я хотів, щоб автори обмежилися 2000 роком, аби мати певну дистанцію щодо того матеріалу, про який вони пишуть.
– У передмові ви згадуєте також і про проект веб-сайту, який був присвячений вже сучасній ситуації у європейському джазі. Цей проект вже почав втілюватися в життя чи лишається ідеєю?
– Це лише ідея. Я представив її організації «Європейська джазова мережа», але поки що в них нема певних планів щодо цього, зокрема, тому, що організація є дуже великою, отож циркуляція ідей потребує певного часу. До речі, не вважаю, що саме я маю керувати цим проектом. Можливо, було б краще, щоб цим займався хтось у віці тридцяти, ба навіть двадцяти років. Але обговорення відбувається.
– Хоча європейський джаз становить доволі строкату картину, напевно, можна говорити про певні центри тяжіння, єднання? Я запитую про це, маючи на увазі насамперед можливості для молодих музикантів отримати освіту.
– Так, справді, існує багато центрів тяжіння. І нині ситуація дуже відмінна від тієї, якою вона була, скажімо, тридцять років тому в Європі. Для молодих музикантів, що навчаються в Сієні, цілком природною є думка, що вони можуть податися за освітою до Єревана, Лісабона або скандинавських країн. Я бачу багато груп італійських музикантів, що осіли в інших європейських країнах.
До 90-х років розділення між різними країнами було значно сильнішим. Нині циркуляція музикантів у Європі стала значно активнішою, у тому числі й завдяки різним програмам, зокрема програмі Еразмус.
Ситуація змінюється, і я бачу багато місць контактів і спостерігаю те, що молоді музиканти все більше усвідомлюють багатство музичних традицій інших європейських країн. І, сподіваюся, книжка стане певним внеском у рух в цьому напрямку.
Розмову вів Олександр Юдін
07.12.2018