[Вовк — Манжура — Стрижевскій — Пильчиков — Глїбов.]

 

Рік 1893 був нам вельми багатий і на лати і на дрібні сльози! Щедрою рукою одну за одною насипав він по Українї нові могили! Не дав він висохти сльозам на могилї Василя Вовка-Карачевского в Кіїві, як вже зяє яма, щоб приняти останки Ивана Манжури в Катеринославі! Слїдом за нею виростає могила над молодими кістками Ивана Стрижевского в Сквирі. Хмара смерти сунеть ся далї, україньске небо охмарюєть ся ширше: в Харькові, де обрій охмарив ся ще на веснї подїями плачливими виростає нова могила, що приняла в себе велику силу, великого трудовника нашого Дмитра Пильчикова. Нарештї в жовтнї і над тихою Десною в невеличкому Чернигові падає буйний дощ журби і слїз через несподїваний "недуг" разом кількох молодят — а небавом в ночи на 29-ого жовтня переставляєть ся наш лірик-байкар Глїбов.

 

Тяжко! а про те

 

Не плач Україно!

Не плачь, а крепись:

До світу, до волї

Жвавійше горнись!

 

А вже-ж слїзьми не запобіжиш лиху. Правда, та правда й те, що наболїлому серцю і зневоленому духу не можна спинити слїз! Та й не треба их спиняти, нехай вони льють ся, кому льють ся! Вода камінь пробиває, а щирі сльози над помершими — може чи не стануть нам вавилоньскими слїзми жидів "під вербами в полї", та може й злиють полуду з очей, дадуть бачити наші виразки, що заскоринїли, поняли ся корою байдужости... Може, гадаю я собі, сльози над помершими прибавлять нам хоч крихітку свідомого почутя власної поваги національної... Живий живе гадає, то так і я, бо чую, що хоча плоть і немощна, а про те дух ще бадьорний.

 

Поміж отими названими вгорі небіжчиками наймолодшим був Иван Прокопович Стрижевскій. Єму не було ще й трицяти.

 

Скінчивши правником університет в Кіїві, він став за кандидата "на судебныя должности при кіевскомъ окружномъ судѣ".

 

Чудний і жалістний був до недавна гурт молодих людей освічених, гурт сплоджений судовими статутами року 1864 — отсі "кандидати"! Торік чи позаторік трохи полагоджено сю "институцію", а то вони, оті кандидати, нагадували менї щось таке, що скидалось на безправних освічених крепаків при судах. Яку захоче голова суду, таку й накине роботу на кандидата, і кандидат мусить справляти її ретельно, не вважаючи на те, що праця єго дарова, безплатна. Найбільш накидали на кандидатів роботи у слїдчих: чи занедужав часом слїдчій, чи куди на відпочинок випросить ся, чи так у його роботи по саму шию, — зараз на помічника єму "кандидата"! Жваво молода сила тягне за слїдче виє, тягне місяць, другій, часом пів року, перекидаючи ся з села в село, з "участка" до другого, і за свою працю, коли добуде рублїв 20 за місяць, так се ще й гаразд. А трапить ся кандидатом така от людина як був небіжчик Иван Прокопович, що не навчила ся лебезувати, гнути ся, підхлїблювати старшинї судовій — людина, що йде просто, нїколи не збуваючись почутя власної поваги, — така людина не швидко попаде з кандидата на яку сталу посаду і доки попаде "на мед", добре напєть ся "сировцю" та набє собі боки на драбинастому возї.

 

Отак було і з Стрижевским. Чотири чи пять років кандидатував він, перекидаючись з повіта на повіт. Убожество і брак хоч аби-яких достатків з одного боку, з другого — добрість без краю і висока совістність в справах слїдчих, високе почутє правди, справедливости і пошанованя особи і волї людей підпалих під слїдство — забирали у його не тільки увесь час, не давали єму вільної години, а забрали у його і чисто все молоде здорове... докандидатував ся він до сухотки... На веснї він звалив ся був з ніг. Провідуючи єго, я бачив, що він на Божій дорозї... а він сердешний був певен, що у його "тільки не геть великій катар"... З самого початку мая, немов на глум, зробили єго слїдчим. Се підбадьорило єго. А до того почало ся весняне тепло — він підвів ся. Цїлий місяць все "набирав ся сили" в Сквиру, куди єго призначено слїдчими. В червни в передодень виїзду до Сквири він зайшовши до мене попращати ся, цїлий вечер балакав про намічену собі роботу до "Записок товариства имени Шевченка" з исторії україньско-литовских відносин. Він був певен, що на Різдво вистачить сю роботу і сам привезе її, а я не був певен, чи перетягне він до Різдва. Дїйсне не минуло і двох місяцїв, як він полїг... Видатнїйшою рисою єго вдачі була добрість без краю. Фактів на се чимало і цїкаві вони, та тяжко про их згадувати...

 

Манжура Иван — лїт на девять чи й більше старшій за Стрижевского. Особисто я єго не знав, а доводило ся тричи чи що листувати ся.

 

В осени року 1888 довелось менї бути в Харкові — і небіщик Потебня показав менї чималий зшиток Манжуриних поезій, "похрещених" вже "властного рукою" цензора. Потебня вельми вболївав над червоними хрестами і вагав ся: чи пускати в світ Божій отих недобитків, чи лїпше не відрізняти их від гурту "охрещених" і видати вкупі деинде. Те, що попрочитував менї Потебня, причарувало мене і мовою і поетичними образами. Инче віяло на мене свіжим духом і красою козацких дум. Я притьмом радив Потебни друкувати "Степові співи та думи". І на веснї року 1889 Потебня надрукував их в Петербурзї.

 

Отсе якось в жовтня трапило ся менї читати в "Кієвскій Старинї" статью професора Сумцова про Манжуру. Д. Сумцов вболїває, що про отсі "Степові співи та думи" не було в нашому письменстві відповідної им рецензії, а лишень в "Зорі" була докірлива звістка. Не читав я останньої, якось проминув, і не скажу, яка вона, але памятаю добре, що в "Правдї" була хоч невеличка, але прихильна Манжурі і, з мого погляду, правдива оцїнка творів поета-етноґрафа.

 

Про житє Ивана Манжури менї відомо опріч того, що подає д. Сумцов, ще де-що з жерел недрукованих.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 27.11.1893]

 

(Дальше.)

 

Невимовно тяжке і скорботне житє Манжури. Родив ся він в Харкові року 1851. "Батько мій, — повідав Манжура в листї до Сумцова — недугував запоєм".

 

З сего недуга — як каже Сумцов — се-б то з великого алькоголізму, полїг і Йван. Може воно й справдї так. Може горілка головним чином спричинила ся вкоротити віку талановитому поетови і етнографу — і мої знаємі з Катеринослава, що знали Манжуру особисто, казали, що він занадто "бив муху", — але-ж, на мою думку, вкороченю віка Манжури сприяв і догляд поліції. Не скажу, за що він придбав собі оту опіку, додам тільки, що для чоловіка чуткого, перенятливого та ще й недужого догляд поліції — се така варварска трута, що руйнує орґанізм моральний і, гірш за всякій алькоголізм, вкорочує віку. Не могла ся трута не впливати і на Манжурин дух. Се менї добре було знати з єго листу писаного в червнї року 1889, де він, подаючи чиюсь адресу на листи до його, висловив ся про причину, що не дає єму одержувати листів на власну адресу.

 

Батьки Манжурині були люде вбогі. Бабуся єго по матери була — каже він — "москвичка" — вона взяла Ивана до себе, але як було єму пять років, батько викрав єго у неї. Через недогляд своєї матери хрещеної хлопя попало в "часть" [арештанську при поліції]. Був я — каже Манжура — тогдї "непомнящим родства", їв з арештанського казана, доки якійсь сторож з пожарних не взяв єго за сина. Небавом він опинив ся в шпитали, і тут зустрів ся з батьком... Від часу як видужав Манжура "до 9-лїтнього свого віку він обійшов з батьком 12 самих тілько ґубернских міст, пройшовши 6000 верстов"! В Білгородї [курскої ґубернії, здаєть ся 90 верстов від Харкова] малого Ивана взяла до себе княгиня Волконска, "одягла єго в шовк і в черевики та віддала до попа в науку". Але небавом з-відсїль забрав єго батько, щоб віддати на вихованє до якогось багатиря Алферова. Прийшовши в село Боромлю, старий Манжура, своїм звичаєм, запив і не відпускав від себе сина, щоб той не втїк. В шинку прожили вони три днї. Малому Иванови поталанило якось видурити у батька карбованця грошей і втїкти. На дорозї поталанило єму зустріти свого білгородского вчителя о. Григорія Курдюмова. Иван дістав ся знов до Білгороду, "але вже не в ті умови"... Віддали єго до 2-ої ґімназії в Харкові, та з 5-ої кляси треба було єму вийти. Трохи згодя принято єго до институту ветеринарів у Харкові, та знов і тут не скінчив він науки. Не скажу запевне, що саме спричинило ся тому, що він мусив небавом покинути институт. Хто казав менї, що спричинило ся тому "піяцтво", хто звертав на "якусь исторію політичну", а хто на "задирливу і грубіяньску вдачу". Д. Сумцов чомусь те-ж примовчав сю причину, каже тільки, що Манжура, покинувши институт року 1870—71, поселив ся у свого товариша по ґімназій в Катеринославщинї і за єго запомогою почав свої екскурзії етноґрафічні по Катеринославщинї і Херсонщинї. Жив він тодї по простих хатах, по пасїках, по курінях, зазирнув і в глибінь житя народного. Назбирав тодї Манжура чимало коштовного матеріялу етноґрафічного і передав єго до ґеоґрафічного товариства у Кіїві.

 

Зібраний Манжурою матеріял був вельми коштовний, та не увесь той матеріял пощастило ґеоґрафічному товариству кіївскому спожити так, як би того можна бажати. Тільки частину єго спожито в Россії і заведено до збірника "Народныя преданія і разскази", зредаґованого ще п. Драґомановим. Небавом ґеоґрафічне товариство було скасовано [1876 р.]. "Сила историчних пісень україньских, записаних Манжурою, з тих, що він передав ґеоґрафічному товариству, лишила ся — каже д. Сумцов [в "Кіевскій Старинї"] — або зовсїм не надрукована [а де-ж вони тепер? спитаю ся], або надруковано частину в одному мало-відомому і забороненому в Россії виданю заграничному". Мабуть не помилю ся я гадаючи, що д. Сумцов розуміє тут споруджене в Швайцарії д. Драгомановим виданє пісень політичних. Коли так, дак се виданє дїйстно заборонене в Россії і хоч з того бере мене превеликій жаль, але-ж, скажу до речи, що ледви чи можна пристати до думки професора Сумцова, що "ті піснї можна було б надрукувати і в Россії, звістно, не додаючи до них коментарів політичних, більшість котрих вельми неґрунтовні і хилкі" ["Кіевская Старина", сентябр, стор. 346]. Промовчу-ж про те: на чиїм боцї тут правда, але не можна менї не побажати, щоб проф. Сумцов швидче довів чином реальним свої наріканя та й видав ті самі піснї, відкинувши від них коментарії політичні.

 

Вертаю ся до особи небіжчика Манжури. Року 1875 розпочав ся в Герцеговинї рух проти гнобительства турецкого. Той рух небавом, як відомо се, сплодив війну Сербії з Туреччиною. На запомогу Славянам визволити ся з ярма рушили тодї Славяне і з инчих країв, — рушали вони і з Россії. Уряд россійскій не забороняв своїм зневоленим Славянам ити бити "дружественную державу" і визволяти Славян-братів зневолених на другому краю Европи. Славяньскі комітети в Петербурзї, Москві, в Кіїві одкрито вербували і виряжали охочих на підмогу "революціонерам". Отож рух той не минув і не міг минути й України. То був рух високій, благородний; до його спонукали властиві з природи україньскому народови найблагороднїйші пориваня глибокого гуманізму, волї і загально-людского добробиту. На превеликій жаль, той благороднїйшій рух не був оброзумленим. Виходила з його чудна і керваво-тяжка мішанина сплоджена високими пориванями благородного серця без гармонії з холодною критикою розуму. Инакше сему й не можна було бути, инакше й не буває у людей, де трохи-що не зовсїм нема вихованя політичного, обпертого на досвідах житя историчного і обставин сучасних. Значна частина Українцїв понесла на чужину за чужу волю — свою кров і голови. Між ними був і Манжура. Єму, як і инчим Українцям, довело ся покоштувати добутків необрозумленої мішанини "французскаго с нижегородским".

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 28.11.1893]

 

(Дальше.)

 

Одному з моїх приятелїв розповів Манжура от про яку пригоду свою в Сербії. Судило ся єму попасти до того войскового віддїлу охочих, що був під рукою одного россійского Испанця М—о. Раз якось в таборі Манжура лежав собі на землї горілиць тодї саме, як повз його проходив россійскій Испанець-начальник. Маджура не помітив єго і лежав собі. "Гордий" Испанець гукнув на його россійским звичаєм. Той схопив ся, та забув ся зняти з голови шапку. Пішло за се слово по слові, вийшло зрушенє-б то війсковои дисципліни і приказ "благородного" Испанця "засипать" Манжурі нагаїв! Єму й засипали, да так "засипали", що Манжуру трохи не зовсїм мертвого однесли на руках до лїкаря... А про те Манжура не покинув тієї справи, що привела єго в Сербію і перш, нїж привести до кулї турецкої — привела до испаньско-россійского нагая... Одужавши Мажура був у Сербії, аж доки єго не ранено в руку. От що я чув. Свого тут не нїже єдиного слова. За що купив, за те й продаю.

 

З того часу і по саму смерть Манжура перебував переважно в Катеринославі, — тут він і помер у земскому шпитали в маю місяци сего року.

 

Нема у мене на думцї оцінювати етноґрафічні працї небіжчика Манжури. Матеріялу зібрав він силу-силющу. Друковано той матеріял і в Кіїві, і в Харкові, і в Москві, і в Петербурзї, а про те що величезна сила єго не надрукована — і чи вже-ж таки так він і загине, пійде "на снїданя мишві", так як пійшли матеріяли знївеченого товариства Ґеоґрафічного в Кіїві? Очевидна річ, що нї "Кіевская Старина", нї инчі виданя россійскі не спроможні задоволити Україну друкованєм того етноґрафічного матеріялу, що раз-по-раз постачають люде. От з сего й виходить очевидна знов указка Українцям: орґанізувати власне спеціяльно етноґрафічне виданє у Кіїві, чи, — як то тут би не поталанило — де инде. Звістно, про таке виданє треба немалої сили коштів, а самої пренумерати на його не вистатчить, вже через те, що на Українї самосвідомости не вельми ще багацько, а головна річ за останні 10—12 років "интеліґентних" читачів полонила вулична "литература", отака як "Свѣт" Комарова, "Родина", "Московскій Листокъ" і т. ин. Читачеви нашому треба перш за все, щоб було "дешево", щоб були "свіжі новинки" і не було нїчого такого, що "до сну верне". А коли буде більше "живої" лайки, сварки, "раздѣливанія подъ орѣх", так отсе саме й до смаку! В тутешній "Публичній Библіотецї" я майже що дня спостерегаю, які часописи більш читає "современная" публика і бачу, що на такі виданя як "Русскія Вѣдомости" або хоч "Недѣля" охочих на обмаль, за те "живе слово" вуличної "литератури", наче хробак на гачку тягне до себе людей. Дак от, кажу, не можна сподївати ся, щоб "современная" публика дала з пренумерати стільки коштів, скільки треба на періодичне етноґрафічне виданє. Але-ж Україна-Русь велика і можна бути певним, що знайшлись би такі "необразовані обскуранти", що убезпечили-б виданє, аби тільки відали вони і були певними, що виданє в руках надїйних.

 

________

 

Три небіжчики останні — Вовк, Глїбов, Пильчиков — чи мало відрізняли ся і віком, і професіональною освітою, і вдачею.

 

Лїкар Вовк помер на 59-ому, словесник Глїбов на 67-ому, историк Пильчиков мабуть на восьмому десятку. А про те — вони однаковісенько були людьми кінця 1850-их і початку 1860-их років. Усї вони однаково були найщирійшими дїтьми України, певними патріотами, у всїх них — можна сказати — і душа і дума була єдина.

 

Головна вага житя их була в тому, що вони не лїтали поверх дерев, — кожний з них з якими грунтовними думками вийшов працювати на україньскій лан, з тими думками пійшов і на вічний спочин. Нїоден з них не хитав ся нї на право, нї на лїво; нї оден з них не озирав ся, не придивляв ся: чи не можна-б де сїсти разом на двох стільцях; нїоден з них не лебезував перед "новими" проґрамами "широковіщательними", а кожен з них, доки спроможен був, ишов своїм шляхом, справляв перш за все своє дїло, дїло того идеалу народного, до якого мусимо і повинні всї ми простувати, не на словах тілько, а реально, працюючи. Кожен з отсих трох небіжчиків був глибокій демократ і гуманіст, але нїхто з них не закривав очей і на темні сторони україньского народу. Народ — кожному з них був за Бога, але не за идола... Кожен з них — як се звичайно у нас на лихо нам ведеть ся — зазнав поклону і ворогів, а про те поклін ворожій не вельми дошкуляв их і не збив их з певного шляху.

 

Нїодин з них нїколи не гнав ся дбати про популярність, але вона сама йшла до них, стукаючись і в вікна і в двері. Та популярність, що огортала их, не була популярністью з вулицї, що вітром її прибьє, вітер її й рознесе, — то була та популярність, що плине своєю натуральною, тихою течією, міцною, без гуку, без шумовини і без галасу. Популярність им надбала их праця і власний привід житєвий. Вовк, на приклад, нїколи не підписував своїх праць. Пильчиков за цїлий свій вік надрукував єдиний раз кілька рядків в "Московскихъ Вѣдомостяхъ" [редакції Корша] а про те хто не знав або не чув про них, найпаче про Пильчикова за час від 1857 до 1863 року? Тодї саме і я жив в Полтаві, трохи не що дня бачив ся з Пильчиковим і що дня бачив, яка здорова повага громадска витала округи його! Кирницею, з якої плила та повага, шаноба і популярність — не вважаючи на дещицю несимпатичну в житю домашньому, не вважаючи на чудну трохи оріґінальність Пильчикова — була єго велика педаґоґічна тактовність, поводячись з людьми. Він вельми добре тямив псіхольоґію людску і нїколи-нїколи і нї в чому не випихав на сам перед свого я; він учив людей так, що вони й самі того не помічали; ученики єго і в школї і в громадї не спостерегали, як они переймають ся єго думками, слухають єго поради і йдуть у слїд єго...

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 29.11.1893]

 

(Дальше.)

 

Дмитро Павлович Пильчиков родом з єлисаветрадского [колишнього бобринецкого] повіту в Херсонщинї, син вельми убогих міщан. Висшу освіту придбав собі в кіївскому університетї. Товариш єго по університету Михайло Корнієвич Чалий розповів менї, що Пильчиков скінчив університет не пізнїйш 1845 року, а може й 1844. Перебуваючи на університетї він жив в убогій хатинї на "Провали" за Графским переулком на Печерску. [Тодї і університет був на Печерску]. Жив він у купі з студентом Кедровим і таки любив пожартувати з Кедрова. На лекції до університету він майже що не ходив, за те в господї книжки з рук не випускав, найбільш любив він читати лїтописи. Память у його була незвичайна, — що було раз перечитав, того вже він не забув. Сю видатну рису кожен помічав у його і вона цїлком зберегла ся у його ще і року 1888, коли я бачив ся з ним останним разом. Другою прикметною рисою єго з молоду і до старости була любов до лїтописної мови; в звичайній розмові орудував він нею, мовою наче рідною, живою, україньскою. Ще на університетї, — як казав менї д. Чалий [так само потім і в Полтаві,] любив Дмитро Павлович надавати своїм знаємим, призвища всяких "мужів": той був у його "муж разума", той "муж прозорливости", той "муж сквернословія" і т. д. Скінчивши університет, Пильчиков доки не виїхав у Полтаву, перебував у Кіїві і приятелював з Костомаровим, Шевченком, Кулїшем, Білозерским, Марковичем і належав до Кирило-Мефодієвского товариства. Доля тодї, як попало ся оте товариство, заступила ся за його. Товариство не держало реєстра товаришів — а доносчик студент Олексій Петров не назвав чомусь Пильчикова в своєму доносї і таким чином Дмитро Павлович не попав в лабети "третього отдѣленія" і дістав собі учительство в Полтаві в кадетскому корпусї. З-першу учив він самої исторії, а потім дано єму ще політичну економію і статистику.

 

Не скажу, через що саме Дмитро Павлович не любив, варував ся говорити про Кирило-Мефодіївске товариство. Раз тілько він згадав нам про його. Се було в той день, коли в квітни року 1861 посадили ми в Полтаві дуба на спомин про Шевченка і з Василем Труновим і Грицьком Гавриленком [обидва полтавскі міщане, останній — столяр і великій приятель Котляревского Йвана Петровича] прийшли до Пильчикова, так бесїда натурально не сходила з споминок про Шевченка. Отодї Дмитро Павлович, згадавши часи перебуваня Шевченка у Кіїві, згадав і про Кирило-Мефодіївске товариство, висловив нам проґраму товариства і признав ся, що й він був товаришем. Останне я чув і з уст Костомарова, як він останним разом був у мене в Кіїві, здаєть ся 1882 або 1883 р. Розглядуючи мій альбом фотоґрафій, Микола Йванович з першого погляду пізнав Пильчикова, розпитував, де він і що робить, і між инчим повідав, що й Дмитро Павлович був "Кириловцем".

 

Учителювати тодї, та ще у війсковій ґімназії, для людей з душею і з живою думкою — було не легко. Проґрама науки була приміряна, розміряна і одміряна на стільки, скільки "треба було доброму воїнови і слузї отечества". Проґрама та "пѣла три родныя пѣсни"... Учитель мусїв пильно озирати ся всїма сторонами, щоб нїде і нї в чому не переступити проґрамового Рубікону. Того мало: він повинен був нївечити всякі погляди політико-економістів, скоро погляди их не відповідала поглядам проґрами. Певне, що до року 1833 Пильчиков свою науку обмежував проґрамою та урядовими підручниками. Гадаю так, бо тодї я не знав єго, — та як инакше б і можна було! То був час тьми!...

 

Спізнав ся я з Пильчиковим мабуть року 1857 — і час, що прожив з ним в Полтаві — до року 1863 — я вважаю за лїпшій час мого віку молодого. Послї того ми бачила ся тільки двичи: року 1870 він приїздив до мене в Катеринослав а в осени року 1888 я був у його в Харкові.

 

Людина жива, чутка до всего доброго, вільного, прекрасного; людина жвава, перенятлива, з душею поетичною, з глибоким переконанєм україньским, з широкими поглядами політичними і з здоровенною ерудицією историчною — він зараз же причарував мене до себе. В житю моєму не багацько людей, щоб я був до них таким вдячним, як до Дмитра Павловича за той світ, що от уже тридцять шість лїт світить менї на стежцї мого житя і працї за-для України-Руси.

 

Послї того, як нас лиха доля розвела геть далеко один від одного, найпаче послї року 1880 до мене приходили злосливі вісти про Пильчикова. Всячину верзли про його. Не няв я віри тим звісткам, але з другого боку у мене перед очима переходила цїла низка хамелеонів! Найчервонїйших колишних радикалів молодих — я бачив на поліцмайстерскому стільци!... Недавній комуніст стояв на чолї лихварів-банкирів і очима, що заносили салом, нїчого вже не добачав опріч дівіденд!... Я бачив, що між людьми під кінець 1870-их і з початку 1880-их років став ся величезний перелом і на лїво і на право! Я бачив явище нове, незвикле, я бачив найпаскуднїйше явище; починав панувати найгрубійшій егоїзм, прикритий часто-густо фразами, позиченими найчастїйше з Маркса!... Отаке паскудне, скажу — просто подле двоєдушіє найбільш почало визначати ся тогдї, коли послї 1831 року люде во истину честні, переконані принишкли, — бачили, що наступила орґія хаосу та реакції, і примушені були взяти узбіч і замовкнути... За те-ж аж млосно стає, як згадаєш, якою щедрою рукою на их голови вергали по-за плїчми оті двоєдушні "дїячі" найбруднїйшу клевету! А брехнї і клевета така річ, що від них щось така лишаєть ся на превелику шкоду загального нашого поступу — і менї аж тричи дивно стає, коли бачу, що й люде дїйсне честні і поступові не встоюють часом проти напираня течії двоєдушія, єзуїтизму прикритого лібералізмом в кишени і не свідомо стають помічниками темних сал, запомагаючи им брехнями, злословієм та гидкими инсинуаціями.

 

Отож я не няв віри гидким звісткам про Пильчикова але чадлива атмосфера не давала менї нехтувати их цїлком — така вже сила того чаду громадского і така вже несила чоловіка проти "моди"... А треба сказати, що отся капостна "мода" залїзла Сатаною і в письменство, навіть в письменство народів дїйсне культурних. Та дякувати Богови проти неї, яко проти лиха людского, починають уже говорити люде авторітетні, як от философ Гартман. І певна річ, що слушний час не за горами; блуканина духова і моральна спинить ся: люде ХХ-ого віку дивити-муть ся на минуле розсудливо, ясними очима і бачити-муть, що люде оббрехані і оклеветані були своїми думками, вчинками і працею реальною геть близше до них нїжь оті "поступові" двоєдушники, що чи свідомо чи несвідомо служили і Богови і чортови.

 

Було у мене на думцї, вертаючись из заграницї до господи лїтом року 1885, взяти на Харків, побачити ся з Пильчиковим і подивити ся: де і в чому правда? Але дякуючи "добрих людей" — трапила ся така, бажана для "добрих людей" пригода, що я мусїв два роки "не рипати ся"... А коли в осени 1888 р. побачив ся я з Пильчиковим, коли цїлих три днї перебув з ним з ранку до вечера, то й запевнив ся, що духовий і моральний Дмитро Павлович яким був, таким і є.

 

Плоть єго — правда — була немощна, вельми підтоптана, але єго дух, дух Українця буяв, хоча, зовсїм натурально, не можна було вже тому духови визначати ся так, як визначав ся в роках від 1857 до 1863. Винні були тому не тільки старечі лїта, але геть більш житєві обставини наші і люде. Треба сказати, що в житю родинному Пильчикову не поталанило: перша єго дружина [з роду Юрєвих] осиротила єго, лишивши єму маленького синка "Колютку" [сей "Колютка", нинї Микола Дмитрович професорує в харьківскому університетї, а світ учених відає єго і по-за межами Россії]. Легко зрозуміти, як не легко було вдівцеви, обтяженому службою урядовою, піклувати ся про догляд свого маленького одинчика, та ще вдівцю зовсїм непризвичаєному до господарки родинної.

 

Дмитро Павлович побрав ся в-друге, здаєть ся на веснї року 1862 з учителькою з дївочого институту. Але — як потім він сам казав менї в Катеринославі — оженившись, він попав з огню в полумя, і отсе то "полумя" геть здорово попекло єго благу душу україньску, повну ліризму... Ліризм Українця не мав снаги злити ся гармонічно з реалізмом Рязанки... Було й друге лихо не мале: Дмитро Павлович з-малку низькоокій — не вмів вберегти своїх очей і через те вельми часто і тяжко недугував на очи. А сей недуг вельми-превельми впливав на дух єго і шкодив єго незримій, але реально-користній роботї на україньскому поли розвитку національного.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 30.11.1893]

 

(Дальше.)

 

Видатнїйшій час єго працї був час від 1858 до 1863 року. Не було тодї такої подїї громадско-поступової, щоб биля неї не працював Пильчиков — коли не яко иніціятор, так яко робітник. Недїльні і суботні школи [их було в Полтаві, містї невеличкому, з 30.000 людности — пять] щоденна школа, народні читання, народня бібліотека, народній театр, літературно-музичні ранки і вечері, публичні відчити, дївоча ґімназія і таке инче — усе те, чим тодї справедливо пишала ся Полтава і придбала собі, жартома, звістно, назву — Афин, з усїм отим зєднано наймення і праця Дмитра Павловича. Але опріч публичної працї — була у його ще й хатня праця. Він згуртував биля себе людей. Гуртували ся биля його, яко биля батька-проводиря єго учнї шкільні, молодята безвусі. Гуртувались і люде дорослі. Останні збирали ся до його в хату що суботи: одну суботу збирали ся самі тільки україньскі громадяне і радити ся про справи народно-україньскі, другої суботи приходив кожен, хто хотїв, не вважаючи яких думок хто тримав ся. Таким чином хата Пильчикова зробилась огнищем новинок, яких в россійских часописях не можна було здибати... Читав ся тут і "Колокол" і таке инче. Хата Пильчикова зробила ся і горном, де гартували ся наші думки, і кирницею, що була з неї иніціятива працї й роботи на користь загальну. До україньского гурту між инчими належали тодї [нинї вже померші — земля им пером] Милорадовичка, Трунови Василь і Петро, Григоренко Грицько, Ковальскій, Силвестрович, Кулик Василь, Шохин і инчі. Про людей живих ще не згадую, — дай им Боже віку довгого.

 

Першою значною чисто "громадскою" працею була орґанізація книгарнї, де-б продавали ся всї україньскі книжки. Се дїло припоручив гурт Василю Трунову, зарадивши єго і грошима. Гуртовими заходами була видана шкільна граматика по методї Золотова, скомпонована Строниним [він до спеціяльно україньского гурту не належав] і Прописи Запомагаючи усїм недїльним школам гурт спеціяльно власним коштом і працею здержував щоденну школу вечірню. В отих грошах, що збирав Костомарову на книжки, найбільш прийшло з Полтави. Люде з сего гурту працювали, як змогли і зуміли, в "Основі", в "Черниговскому Листку" Глїбова і по инчих часописях россійских. З сего гурту вийшла иніціятива здаєть ся першого на Українї "Общества грамотности". Але я не пишу спеціяльних споминок, тим то про роботу полтавских громадян, згуртованих тодї коло Пильчикова, на сему нехай буде і край!

 

Згадаю ще про одну пригоду, що характеризує популярність Пильчикова взагалї. 12 марта 1861 в недїлю призначено було оголосити маніфест царскій про знесенє крепацтва. Оголошенє — своїм звичаєм повинні були власти зробити перш за все в соборі послї торжественної служби. Як же єго було не пійти до церкви на таку високої ваги урочисту подїю? Пійшов і Дмитро Павлович і став собі біля того місця, де звичайно стає було губернатор і инчі власти. Треба сказати, що Пильчиков був людина занадто розкидлива і неохайна до своєї одежі; одежа єго вимагала чиєго-будь стороннього догляду, а сам він нїколи не доглядав її, нїколи не звертав уваги, чи вона цїла, чи чиста. Ото ж з часу, як він овдовів і доки не приїхала до його старенька неня єго, одежу єго та й взагалї хатню господарку доглядав паробок Кузьма, людина незвичайно глевтяковата. Якось лїтом чи моль чи миши проїли саме на видоцї, на спинї велику дїрку на версї Пильчикової шуби-кожуха. Кузьма догадав ся полатати і посадив латку, завбільшки в дві долонї та на лихо взяв на латку сукно зовсїм инчого кольору нїж верх на кожусї. Дмитру Павловичу зовсїм про те байдуже було... А у нас — річ відома — "по платью встрічают". Стоїть ото собі в тому чудному кожусї Дмитро Павлович в церкві і нї гадки. Аж ось приїхав поліцмейстер полковник Гескет, людина пиндючна, загониста, та до того й нова ще в Полтаві. З виду він не знав Пильчикова. Глянувши на його і помітивши на спині чудну оту латку Кузьмину, бравий полковник имкнув собі, що то стоїть швець або кравець, чи якій инчій ремесник. А тодї ґубернатор Волков завів такій звичай, щоб на урочисті служби ремесників і взагалї "сермяжников" се-б то людей простих, одягнених не по паньски, не пускала поліція до церкви. Гескет звелїв зараз якомусь поліціянтови вивести Пильчикова з церкви. Пильчиков став змагати ся, що церква про всїх людей, і мусїв нарештї висловити: хто він такій. [Посада його і чин були доволї значніі] Гескет все-таки стояв на своєму. Тодї коло Пильчикова зібрав ся великій гурт кадетів, ґімназистів і инчих дорослих вже людей, і сказали, що вони не дадуть вивести Пильчикова з церкви. Нарешті війскова душа Гескета вгамувала ся, та не вгамувались сторонні люде. В приказї поліцмейстра вивести з церкви чоловіка — вони зовсїм справедливо бачили образу не тільки Пильчикова, але взагалї образу людей. Підчас служби Гескетови доводило ся кільки разів виходити з церкви і знов вертати ся. Треба було протискати ся єму між густим натовпом, отодї то кожен раз боки єго і коштували громадскої відповіди на єго вчинок. Та на тому не скінчило ся те, вийшло ще гірше. Скоро скінчив ся молебен і вийшов Гескет з церкви, єго вхопив за груди биля самісеньких дверей собору начальник телеґрафу в Полтаві инжінер Виктор Лобода і спитав єго: "Як ви посміли образити Пильчикова?" Не памятаю вже яка була розмова далї між ними, памятаю тільки, що нас кільки чоловіка немов импетом кинулись на Гескета і ми єго "винесли під боки" на майдан та зараз же Лобода, Стронин, Щелкан, Криштоф і я прирадили собі йти до губернатора в господу і притьмом вимагати, щоб покарав Гескета за образу Пильчикова. Доки ми дійшли до губернаторского дому, до нас пристало чимало людей, що особисто не були знаємі з Пильчиковим, але вважали за свій обовязок заступити ся за його. Ледви ввійшли ми до губернаторскої сали, як прийшли те-ж заступити ся за Пильчикова директор і инспектор кадетского корпусу ґенерали барон Икскуль-фон-Гільдебранд і Короваєв і корпусний протопоп отець Катранов. Губернатор мусїв нарядити цїлу комісію, щоб зробила слїдство, але слїдство не над самим тільки Гескетом, а й "над тими, хто образив Гескета". Потягли до слїдства і неповинного Пильчикова, і Лободу, і Стронина і мене, і ще кількох чоловіка. Тогдїшні судові порядки були такі, що нехай вони снять ся тому, що греблї рве! Комісія, звістно, не могла стояти безсторонно, мусїла вона тягти руку за поліцією. Ми дали собі слово, хоч-би що, а добивати ся, щоб Пильчикова не займали. За нас стояли усї наші депутати: Короваєв, полковник Забіла, і учитель права в ґімназії Вакуловскій. Слїдство тягло ся кілька місяцїв і скінчило ся на тому, що Гескет прилюдно попрохав Пильчикова вибачити єго вчинок. Ми торжествували побіду, та не на довго...

 

Небавом Лобода мусїв переїхати на службу аж до Смоленьска, Щелкана повезли в Астрахань, Стронина, а потім і Лободу з Смоленьска потягли до петропавловского "готелю" в Петербурзї. З початку року 1863 Стронин опинив ся в Мезенї, Лобода в Красноуфимску, Шиманов в Курску, я в Тотьмі... Комісія під проводом князя Голицина обвиноватила нас і космополита Стронина "за разпространеніе малорусской пропаганди"... Справедливість вимагає сказати, що ота комісія, що засудила мене на засланє, нї про що не спитала мене нїже єдиним словом і при ревізії у мене не знайдено нїчого "противозаконнаго".

 

Небавом, через два чи що роки і Пильчиков пійшов на пенсію з учительства в корпусї. Після тoго він учителював щось недовго в Херсонї в гімназії. Потім жив в Одесї, нарештї перебрав ся до Харкова, купив собі невеличкій домик і тут зложив свої кістки благородні. Ще живучи в Одесї він умовив Лисавету Ивановну Милорадовичку дати гроші і сам одвіз их в Галичину, яко фонд на орґанізацію товариства имени Шевченка. Таким чином дїйстним осадчим товариства був Дмитро Павлович — і товариству сему годить ся запопадливо взяти ся, щоб були добрі житєписи Пильчикова і Милорадовички і щоб залю товариства оздобляли гарні портрети отих осадчих... Вже-ж не забуде товариство і про Михайла Жученка.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 02.12.1893]

 

(Конец).

 

Про житє Леонида Ивановича Глїбова нема що довго говорити. Воно доволї відоме і Українцям і Галичанам. Додам тільки ось-що:

 

І єго — як і Пильчикова — житє родинне було охмарене, і він рано овдовів. І він — як і Пильчиков — тяжко хорував на очи, аж доки й не ослїп. Коли єго нї за що, нї про що примусили покинути учительство в ґімназії і він лишив ся хлїба насущного, — до його з запомогою благородною прийшло Чернигівске губерске Земство: воно дало єму посаду начальника земскої друкарнї. На сїй посадї він і помер.

 

І по смерти Глїбова Земство виразно висловило свою шанобу до його.

 

Леонид Иванович помер 29 жовтня, а 30-го були збори повітового земства в Чернигові. Скоро начало ся засїданє, гласний Василь Хижняк, оповістивши про смерть Глїбова, додав:

 

"Глїбов довго був учителем в нашій ґімназії і видавав в Чернигові часопись "Черниговский Листок" в роках 1861 — 63. Часопись єго мала велику вагу, яко орґан краєвий, бо там свідомо показувано наше житє і єго потреби. Хто знав Леонида Ивановича, той відає, що се був чоловік, що свою працю по всїх сферах своєї роботи, віддавав дїлу так любовно, безкористно, як тілько можна. Я вважаю за свій обовязок висловити отсе перед зібранєм і сподїваю ся, що воно пошанує память небіжчика."

 

Зараз післї Хижняка озвав ся гласний Шраг і промовив:

 

"Саме під годину тяжкої подїї смерти Леонида Ивановича — не можна зробити оцїнки єго дїяльности добродїйної, і я скажу тільки от що: Отут між нами єсть немало небіжчикових учнїв і запевне вони памятають єго великій вплив добродїйний. Він був найлїпшим нашим учителем. Гуманізм та любов до молодїжи скрізь пронизували єго. Він сїяв в душі своїх учнїв почутє любови і шаноби до людей, до свого рідного краю. Але опріч того велика вага і вплив єго були і в сферах геть більш широких. Я розумію те поважане становище, яке небіжчик займав в україньскому письменстві. Славетний україньскій поет і байкар — він придбав собі величезну повагу скрізь, де тільки чути україньско-руску мову. Своїми літературними працями і видатним талантом він вельми багацько запоміг розвитку україньскої мови. На користь рідної мови він не покидав працювати до самої смерти".

 

Усе зібранє — на ознаку своєї шаноби до памяти помершого — встало і прирадило послати на домовину Глїбова вінок від Чернигівского повітового Земства, а в день похорону 1-ого листопаду зібранє прирадило це збирати ся в ранцї, щоб можна було гласним бути на похоронах.

 

До справедливої оцїнки д. Шрага я мушу додати, що мене дивувала свіжість духа і краси в віршах Глїбова. Коли я читав єго вірші, прислані менї 29 квітня сего року, я дивував ся их високо поетичній, свіжій красї. Коли-б я запевне не відав, що ті вірші Леонид Иванович писав за кілька день до 29 квітня, я не поняв би віри, що то писав старий 67-лїтний дїд! Тут — поруч з високим почутєм горожаньским лило ся свіже, прекрасне почутє молодощів!

 

Велика свіжа, чиста сила єго безсмертного духа ще більш дивувала і тїшила мене, коли я бачив ся з ним в маю сего року. Хоч як тяжко було менї помітити, що здоровє Леонида Ивановича на Божій вже дорозї, але я не сподївав ся, що бачу ся з ним останним разом...

 

Страта Леонида Ивановича для нашого письменства незвичайяо тяжка: яко байкар він не лишав собі наступника! Наступником єго яко лірика — ми маємо молодого письменника В. И. Самійленка — дай тільки Боже єму здоровя доброго та віку довгого! А що-до байкарів — так у нас их тепер геть чисто нема.

 

Похоронили Леонида Ивановича 1 листопаду на лїпшому в Чернигові гробовища Троїцкому биля самої церкви. На похоронї була велика сила людей, був і губернскій маршал ґраф Милорадович.

 

Вінків положено на домовину вісїм: "Кияне ветеранові українського письменства." — "Славетному байкарю-поетові від прихильників." — "Незабвенному Руководителю Земская типографія." — Далї були вінки від губернскої і повітової земскої управи, — від міської думи, — від міського банка і від чернигівского купецтва.

 

З кватири Глїбова і до гробовища — вельми далеко — домовину несли на руках. Віко — нашим звичаєм — несло жіноцтво, переважно дївчата.

 

Над могилою Глїбова промовляли Рашевскій: і Павелко, а Самійленко і Журавскій прочитали свої гарні вірші-сльози по україньски. Гофштетер прочитав вірші по россійски.

 

Як справлено в Харкові похорони Пильчикова — не скажу, але похорони Вовка і Глїбова свідчать нам, що приспана самосвідомість Українцїв по-троха починає прокидати ся — і не залє єї нїяка течія... Скоро люде починають тямити, що "память народного поета повинна бути нам святощами, а шаноба до неї обовязок кожного, кому є дорогою честь національна і власне добре наймення, то певна річ, що розумінє сієї истини дасть свої плоди добрі в свій час.

 

Нехай же пребудуть з нами до віку наймення дорогих нам людей, що спочили сего року тяжкого! Нехай отсим небіжчикам земля пером! — а ми живі люде, шануючи память помершах і дякуючи им за их працї, гадаймо про живе!

 

[Дѣло, 04.12.1893]