Студия язикові суть дуже великої ваги, навіть у таких народів, котрих література єсть богато розвита а тим самим и язик достаточно усталений. Тим більше потрібні такі студия нам, котрих література що ино вийшла з пеленок, а питанє язикове ще так мало рішене, що спиняє у многих зглядах дальший розвій нашоі літератури. Щоби-ж заинтересувати справою язиковою як найширші круги нашої публики, не будемо подавати систематичних розправ наукових про се питане, тільки, входячи від разу in medias res, поміщаємо уваги над деякими не маловажними точками дотичащими нашого язика. Походять вони від писателя Украінского, котрий, засилаючи нам одну розправу наукову, долучив враз и лист, котрий для викликаня дальшоі дискусиі поміщаємо, не змінивши в нічім ні язика ні правописи автора.
До редакциі „Правди".
Хочу сказати кілька слів про мову, котрою пишу. Москалі кричать, що наша мова єсть „русская, только опоганенная польскимъ вліяніемъ"; Ляхи кричять, що ми єсьмо „Polacy, tylko greckiéj wiary"; Галичане де-які доказували (як те видко з статі п. Т-ова „Русскіе въ Галиціи"), що Русини (Галицькі) суть особна нація Рутенська, зовсім не те, що Украінська. Не вважаючи на всі отці страшні нам брехні, наші писателі не звертали уваги на жодну з них, и часто в статях Українських лучає ся бачити Лядські або Московські слова й вирази, що допомогає брехням на нас. Опріч того сливе усі наші писателі писали не Украінською мовою, а яким-небудь говором іі (Подніпрянським, Галицьким и т. и.), через що й самі не знали, а від того нікому не могли й показати великого багатства й роскоші нашоі поетичнёі, пишно-багатоі мови. Зъіздивши сливе усю Украіну й прислухавши сь до говорів іі, дійшовєм догадки, що нам потрібно задля розвою нашоі літератури писати Українською мовою, а не яким небудь з Українських говорів. Від цего я взяв за фонд Подніпрянський говір, яко головний, и приносив до ёго найвідрубніщі від других мов вариянти, або коли є два вариянти якого-небудь слова або виразу, іднаково відрубні або іднаково схожі з якою-небудь з сусідських мов, беру той, котрий стоіть на филологичній певности.
Пройшлий час глаголів беру з подольського говору, хочай не неgую, де треба, форми говору подніпрянського. Форма: ходивєм, ходивєсь и т. д. не єсть, на мій погляд, полонизм, але скорочена форма староукраінськоі: ходив єсем, xодив єси...., перейшовша в Чеській мові в sem або ysem chodival; в Сербській мові є така ж форма, на пр. хтејасмо, хтејасте. Не могли ж теє смо або сте Ляхи занести до Сербів, на котрих вони не мали жадного впливу, а з того видко, що така форма була усім тим народам спільною и належить нам по праву стільки ж, скільки Чехам, Ляхам и Сербам. Згуб поміщного глаголу в формі: я ходив и т. д. єсть явно москвитизм (коли ся форма уживає ся де-небудь, опріч противулежних случаів: „я ходив, а ти не ходив," бо не можна сказати: ходиш, а не ходивєсь"), бо тільки у Москалів та на лівім боці Дніпра, де важче налягав Московський вплив, відкинув ся поміщний глагол; а від того, тікаючи москвитизмів, ми не повертаємо сь до полонизму, а беремо тільки нашу законну власність. До того скажемо, що ця форма евфоничня, повноголосна, що також є належностю нашоі мови. Опріч того ми не повинні тіснити натовпу провинціализмів в нашу, тільки ще формуючу сь, літературню мову. Вигнаннє провинціализмів з мови вищих кляс (котрих у нас не має) або з мови столиці (котрої також у нас не має) додає літературній мові ідноформний характер. Будучи федералистами по наших політичних переконаннях, ми повинні зіставати сь федералистами и в літературі: у цему наша сила. Ми повинні дати повну слободу в літературній річі провинціализмам, завжди народнім й ориgинальним, як цеє робила „Основа", що видавала сь в Петербурсі. Ці провинціализми збагатять й зроблять розмаітою не тільки нашу річ, але й нашу національню мисль, як це стало ся, на приклад, з старо-єллинською літературою, котра стала тільки через признаннє значного паю автономиі різних частин Еллади в життю а також и в слові новим народам вчителькою науки, гарних майстерств й політичнёі волі. Нічого бояти сь, що ми через таке признаннє місцевої свободи згубимо чуттє нашоі національнёі ідности. Доки буде з нами стяг поступу, доти жодне дзерно нашого народу не відпаде від нас, а навіть пригорнутця й чужі; коли ж ми упадемо у стаgнацію, то ніяка классичня ідноформність не спасе нас від розбрату з найрідніщими нашими братами. До того ж слободне уживаннє в літературі наших провинціальних грамматичних форм буде причиною позичок іден у ’дного, й наша будуча літературня річ именно через це стане великов рікою слова, котра й буде найрельєфнійшим виразом нашого національнёго истнування.
Межі де-якими другими відмінами уживаю слово іден, яко вариянт найвідрубніщий, бо один схоже до московського, а єден до лядського. Частичку „ся“ ставлю й з-переду й з-заду глаголів, як и в инших Словъян, опріч Москалів; до 3-го лиця ід. л. тепер. л. прямо добавляю ся, на пр. він робе,—діло робеся; він спить,—ёму спиться (через швидку вимову чує ся спитця). Усе це пишу до шановноі Редакціі, просячи звернути увагу на моі доводи й допустити відміни про¬винціализмів, котрі трапляютця в моіх статях. Най шановна Редакція, коли схоче, надрукує сей лист; може він визове инші голоси й питаннє буде фундаментально розібране.
Є.Сакун
Сподіємось, що и другі наші писателі, именно такі, котрі займаються розвідуванєм нашого язика, заберуть як найскорше голос в тім ділі, а вивяжеться дискусия, котра багато важних наслідків може мати на дальший розвій нашого літературного язика.
["Правда", 1873, ч.10, 1. (13.) Липця]
13.07.1873