Все почалося з фотографії. Тобто все, звичайно, почалося давніше, так давно, що навряд чи хтось достеменно знає, коли саме. Але задум книжки, про яку, до речі, на «Збручі» минулого тижня вже був текст Андрія Любки, почав складатися після того, як Ґжеґож Ґауден побачив фото обгорілої львівської синагоги Бейт Хасидим. «Німці, Друга світова?» – запитав Ґжеґож. «Поляки, листопад 1918-го», – відповів йому Андрій Павлишин.
Чим політична діяльність відрізняється – чи бодай теоретично мала би відрізнятися – від діяльності інтелектуала? Мовою. «Мова політики є за своєю природою мовою брехливою», – писав Лєшек Колаковський років сорок тому, коли з цією тезою ще, можливо, не всі були схильні погодитися. Чи твердження Колаковського означає, що кожна політична заява є апріорі брехнею і кожен політик – це брехун? Ні, воно означає дещо набагато гірше. Воно означає, що єдиним мірилом успіху в політиці є практичний результат. Відтак єдиним критерієм адекватного використання мови є доцільність. А з погляду доцільності часто буває ліпше щось недоговорити, приховати якусь важливу інформацію або, навпаки, роздути якусь дрібницю до глобальних масштабів. Головне – досягти перемоги, а тоді вже нікого не буде цікавити, сказав ти правду чи збрехав, бо переможців не судять.
Таким приблизно є мислення, а отже – й мовлення політиків. Натомість мислення й мовлення інтелектуалів – якщо вірити першому публічному європейському інтелектуалові Сократу – має перед собою зовсім інакшу мету: постійний пошук істини. І так само постійний сумнів у тому, чи вдалося її знайти. В найновіші часи сумнів трансформувався в скромне усвідомлення того, що універсальна істина окремій людині недоступна. Але принаймні не підтасовувати даних, не шахрувати заради власної чи будь-чиєї вигоди, не дурити себе та інших – таке порядному інтелектуалові цілком під силу. Або, як коротко і ясно сформулював Тоні Джадт, «говорити правду і викривати неправду» – оце і є кредо інтелектуала. Говорити і викривати – без озирання на похвалу, критику чи обурення з боку ображених співвітчизників. Охоплений ейфорією натовп може не судити переможців. Інтелектуал, переконавшись, що переможці скоїли злочин, зобов’язаний їх засудити.
Саме з таких позицій Ґжеґож Ґауден і написав книжку «Львів. Кінець ілюзій», у якій довів, що єврейський погром 22-24 листопада 1918 року був справою не українських рук і не інтернаціонального «міського шумовиння», а регулярного польського війська. Поразка українців у битві за Львів стала великим святом для поляків. І вони його відсвяткували з розмахом: уже через кілька годин після відступу українських військ зі Львова в єврейській дільниці міста залунав майбутній гімн Польщі, який послужив сигналом до вбивств, підпалів і грабунків. Мало того: як із гіркотою констатує автор, подібним чином «привітання незалежності» відбувалося в Кельцях і Пінську, в Ченстохові й Ліді, в Мінську і Вільнюсі… Важко списати таку серію «вуличних безладів» суто на випадковість.
У викладі матеріалу Ґауден, вдаючись до численних відступів, навмисно порушує хронологічний порядок, а однак у підсумку читач отримує не лише ретельне відтворення хронології погрому, а й пояснення його попередніх причин та подальших спроб відповідальних польських осіб перекласти вину на українців і навіть на самих євреїв.
Щодо причин, то найважливішою з них автор вважає антисемітську пропаганду, яку роками вели польські «ендеки» загалом і чільний польський націоналіст Роман Дмовський зокрема. Заснувавши в 1912 році «Ранкову Газету», Дмовський відверто заявив, що головним пунктом її програми є «боротьба з єврейством». «Цим шляхом, – пише Ґжеґож Ґауден, – пішла переважна частина польської преси». Як наслідок, антисемітизм увійшов у моду і станом на 1918 рік у певних – вельми широких – колах сприймався за «обов’язковий елемент польської ідентичності».
А втім, у своєму дослідженні Ґауден наштовхується на кілька показових парадоксів. Ось лише два із них. Не дивно, що розпалені власною пропагандою польські націоналісти зневажали чи ненавиділи євреїв і ставилися до них як до ворогів, гірших за зовнішніх окупантів. Але чому в такому разі вони сподівалися, що євреї в пориві масового ентузіазму оголосять себе патріотами новопосталої Польщі? І чому задекларований євреями нейтралітет під час польсько-української битви за Львів був розцінений польськими націоналістами як зрада і перехід на український бік?
Із цим парадоксом безпосередньо пов’язаний другий. Після погрому польська влада Львова, категорично уникаючи слова «погром», але визнавши факт «огидних заворушень», заявила, що серед убивць і грабіжників більшість – 60% – становили греко-католики (читай українці), а до того ще 10% були представниками «Мойсеєвого віросповідання» (читай євреями). Інакше кажучи, за логікою львівського коменданта Чеслава Мончинського, події у Львові в листопаді 1918-го розгорталися так: спочатку євреї зрадили поляків і збройно виступили проти них на боці українців, а потім, після відступу українських військ, вдячні українці разом із євреями організували єврейський погром.
Абсурд? Махровий абсурд, але саме його підхопила польська преса, а відтак і центральна влада у Варшаві, хоч остання й мала у своєму розпорядженні два відносно чесні рапорти і знала, хто є справжнім винуватцем погрому. Мала, проте вирішила їх засекретити. Чому? Тому що так діє принцип політичної доцільності. Напередодні Паризької мирної конференції, де великі переможці збиралися домовитися з меншими про повоєнний розподіл світу, Польщі як «державі в процесі утворення» дуже не хотілося поширення інформації про погроми на підвладній їй території. А якщо інформація все ж просочувалася назовні, слід було зробити винним когось із переможених, як-от «союзників Австрії», тобто українців. Держави Заходу така ситуація – попри несуттєві розбіжності – теж загалом влаштовувала, оскільки їх більше цікавила не абстрактна справедливість, а конкретна буферна зона між більшовицькою Росією і ними. Якнайкраще на роль такої буферної зони підходила територіально велика і в міру сильна Польща. Се ля ві: брехня, вигідна основним гравцям, називається в політиці правдою.
На щастя, Ґжеґож Ґауден написав свою книжку не як політик, а як інтелектуал – у джадтівському розумінні цього слова. І тому ми сьогодні маємо неспростовні докази, що в листопаді 1918 року Янкеля у Львові вбив не Богдан, Іван чи Степан, а таки пан Тадеуш. Звісно, це не означає, ніби українці за спільну з сусідами довгу історію не брали участі в багатьох інших погромах. Брали – і ми ще колись мусимо самі про це з такою ж ретельністю написати. Але сьогодні – як українець – я хочу подякувати польському другові Ґжеґожу: твоїми індивідуальними зусиллями на нашому колективному сумлінні стало на один гріх менше.
25.11.2019