Культура гуляла

Довкола пожарище. Горять два- і трипо­верхові доми. Крівлі згоріли, або стопилися. З лоскотом падає розжарене дерево на румови­ще. Знищення і огонь.

А там на боці, на камінній дорозі лежить жидівля, чотиролітня дівчинка. Ноги біленькі, гарне личко, білі кучері. Воно тільки в соро­чинці. А на чолі синець.

Воно спало в хаті. І нараз влетіла культу­ра, вхопила дівчинку в руки і кинула з другого поверха на вулицю, на камінну дорогу. Дитина була на місци мертва.

А опісля підляла культура деревляні схо­ди камениці нафтою, запалила та ворота зам­кнула.

Крізь вогонь, розбиті вікна біжить жінка. Се мати. Вона летить ратувати свою донечку... Не плаче, кидається до дитини, тулить до серця і скомлить:

— Де тебе, дитино, положу? Хата спале­на. До грудей пригорну тебе, моє кохання!

І метнулася бідна мати з дитиною. Довго її не було, а культура гуляла, вогонь шалів, зойк змагався а підпалених домів, до яких ві­кон культура стріли давала, щоби живий чоло­вік з них не вийшов.

Шаліла культура цілий день і ніч. А над раном, на тім самім місци коло трупа дитини клякла мати, свічку в головах засвітила і вдив­лялася в її личко з глибокою тугою, з якимсь божевіллєм у серци та умі.

І богато таких трупів було з розбитими черепами, попаленими ногами, руками і лицями, а у головах кождого з них горіла свічка.

А поміж трупами ходив старець і плакав з Єремією:

„Вороги безчестять жінок і не було поша­нування для лиця старців. Старці не сидять вже біля воріт, а молодці перестали співати. Замов­кла веселість нашого серця, а в плач перемінив ся наш хоровід. Опустіла гора Сіон, а шакалі бродять по ній“.

І прокляті нехай будуть ті, — плакав ста­рець, — що соромилися імени Ізраіля, що дру­жилися з родом шакалів, що а хвилях пожарів, убийств, злочинів до них руки простягали, си­нава шакалів себе називали! Нехай будуть про­кляті!

І нехай памятають, що хто опорочив за­кон, проклятий буде в десятім поколінню! Не­хай ті невинні жертви заважать на роді шака­лів, а їх кров нехай спаде на їх голови. Єгова, Ти великий і справедливий!

І нісся проклін по вулиці, відбивався о ка­мінні стіни, линув на пожарище, піднимався з димом в гору до престола Егови, який бачив культуру та її божевільний танець.

А мудрець вписував у книгу народів слова:

„Гордість і бажання панування над чужою землею погублять вашу вітчизну!“

Львів, дня 26. падолиста 1918 р.

К. С.

[Діло, 29.11.1918, ч.271, с.2]

=======================

Львів, 28. падолиста 1918.

Як тільки польські війська опанували Львів, таки зараз в пятницю, 22. с. м., рано почали діятися в вісті річи, такі страшні, що навіть пе­ро ґенія булоби безсильне описати їх.

Почалися жидівські погроми. Від Ринку, через вул. Краківську, до жидівської дільниці. Почалися в пятницю рано, а скінчи­лися ледви в неділю вечором. Цілі три дні.

Одначе слово "жидівські погроми" нічого тут ще не говорить. Царська імперія була так близько від нас, що жидівські погроми відомі нам не тільки з описів, але до нас хоронилися також жертви і свідки тих погромів. Але все те, що ми знаємо з ґазетних оповідань і устних описів про жидівські погроми в царській імпе­рії, блідне і просто зникає перед тим, що дія­лося отсе у Львові протягом тих трьох днів.

Тут не тільки грабили жидівське майно і вбивали Жидів, не даруючи життя ані старцям, ані жінкам, ані дітям, — притім убивали не при­мітивним способом російських погромників, а всіми способами новочасної воєнної штуки: ка­рабінами, револьверами, біґнетами, машиновими карабінами. Ні, все те булоби справді дуже людяним супроти того, на що здобулися львівські погромники.

Тут, у Львові, цілі камениці, цілі комплєкси камениць, замикано боєвим кордоном, щоб ні­хто з них не міг вийти, і підпалювано. Жи­дівський люд хоронився до своїх храмів Го­сподніх, думаючи, що хоч там знайде захист. Та храми Господні з зібраним людом зустрі­чала та сама доля.

Тут у Львові сталося щось, чого не па­мятає людські думка від давних-предавних ча­сів, на що цілий культурний світ повинен зжах­нутися і як найенерґічнійше сказати своє слово.

Хто винен?

Послухаймо урядових жерел. Польська військова команда ствердила, що погроми від­бувалися під проводом умундурованих людей, які видавали себе за польське військо. Поль­ський Тимчасовий Правлячий Комітет стараєть­ся скинути вину виключно на бандитів і навіть поспішився зробити віроісповідну статистику арештованих, між якими мас бути 60% гр. кат., 30% рим. кат. і 10% жидів. Польська преса йде далі і старається скинути війну на україн­ські військові власти, які — мовляв уступа­ючи зі Львова, нарочно випустили вязнів. А польська "публична опінія" на сій основі про­сто говорить, що всему винні Українці, що — мовляв — найліпше доказує факт, що між аре­штованими є їх 60%.

Булоби низше нашої національної гідно­сти — і низше здорового розуму — відпирати се польське звалювання вини на Українців. Ви­стане його ствердити як причинок до польської тактики супроти нас.

Цілий Львів — не виключаючи польських цивільних і військових властей — знає, хто був справцем погромів. І цілій світ буде се також знати. Коли ж усю вину стараються тепер звер­нути на суспільні шумовини, то пригадаємо сло­ва польського поета Уєйського: „Inni szatani byli tam czynni — O! rękę karaj, nie ślepy miecz!“. І суд культурного світа в знайде ту руку.

Українська Національна Рада зараз в пер­шій своїй програмовій заяві з 19. жовтня с. р. проголосила, що признає Жидів окремим наро­дом, якому належаться в Західно-українській Народній Републиці всі національні права. Наше правительство змагало до того, щоб положення Жидів у нашій Републиці було таке, щоб вони могли бути добрими, вдоволеними горожанами нашої Републики. І доки у Львові стояло укра­їнське військо, особи і маєток горожан жидів­ської народности були строго хоронені.

Жидівські погроми зачалися аж тоді, як Львів опинився під польською властю. Вона не­се відповідальність за спокій, лад і безпечність публічну. Вона несе відповідальність також за те, що сталося з Жидами.

Нині на жидівськім кладовищи складають на вічний відпочинок останки тих, що впали жертвою погромів. Від імени українського на­роду кидаємо грудку землі на їх могилу. Не­хай їх жертви будуть останні, нехай те пекло, яке вони перейшли, вдарить по совісти всіх тих, що голосять расову ненависть, нехай при­скорить прихід того часу, коли в людськім по­чуттю справді не буде "Ні Єллина, ні Юдея", а будуть люди — брати.

[Діло, 29.11.1918, ч.271, с.1]