Довга тінь масового насильства

«Довга тінь масового насильства: приклад України, 1919–2019». Науковий симпозіум із такою назвою відбувся в Українському католицькому університеті за підтримки організації "Українсько-єврейські зустрічі". Z пропонує ознайомитися з головними тезами однієї з дискусій – Історичні аспекти міжетнічного насильства: 1918/9 і 1941 роки.

Ярослав Грицак,

історик і публічний інтелектуал; доктор історичних наук, професор Українського католицького університету.

ВІЙНА ТА НАСИЛЬСТВО ПОРОДИЛИ УКРАЇНУ ЯК НАЦІЮ

Маємо сумну річницю – 100 років антиєврейських погромів в Україні. Звісно, що центром нашого обговорення будуть погроми 1919 року, проте ми не можемо зупинитися тільки на цьому. Нам важливо знати причини та характер. 1919 рік є дуже доброю ілюстрацією для відомої тези “війна всіх проти всіх”. Іронія цієї ситуації полягає в тому, що масове насильство розпочалося власне після завершення Першої світової війни. У зв’язку з цим виникає питання про ґенезу цього насильства. Чи можемо ми його розглядати тільки в контексті цього 1919 року? Чи власне сама війна пов’язана з цим насильством?

Видається так, що ґенезу насильства краще простежувати з 1914 року. Цей рік запустив механізми, які зрештою призвели до жахіть 1919 року. Якщо пропорційно подивитися на втрати українського населення у ХХ столітті, то ані 1914, ані 1919 не є роками найбільшого насильства. Демографічно найбільші втрати були у 1932-1933 і в 1942-1943 роках.

Отож, розглядаючи прояви масового насильства, ми мусимо розуміти, що це набагато складніше явище, ніж просто насильство проти однієї з національних груп. Головне питання – чи це різні процеси, чи це загальний процес? Інтенсивність цих процесів також може бути різною. Протягом 10 днів у Львові в 1941 році були винищені в’язні сталінських тюрем, потім хвиля антиєврейського погрому, який умовно завершується розстрілом польських професорів. Чи це різні події? Чи, можливо, вони глибоко між собою пов’язані?

Протягом останніх років популярною стала концепція німецького історика Крістіана Ґерлаха про так звані extremely violent societies – суспільства, які мають підвищений рівень насильства. При цьому рівень насильства може підвищуватись і зникати, а суспільства можуть доволі швидко забувати про ці насильства. У зв’язку з цим постає питання – чи існує довга тінь насильства? Мені дуже подобається теза Івана Лисяка-Рудницького, який одного разу сказав, що якби нації мали паспорти, то в українському датою народження був би 1914 рік. Бо саме війна і насильство війни породили Україну як націю. Якщо ми приймаємо те, що Україна народилася у вогні війни, насильства та революції, то очевидно, що ми маємо тривалі родові травми від цього насильства.

Потрібно шукати адекватну мову, щоб аналізувати ці процеси, тому дуже важливо розширювати контексти для того, щоб, скажімо, зрозуміти погроми 1919 року. Отже, розглядаємо 1919 рік як центральну тему, але мусимо також розуміти, що нашим полотном є ціле століття насильства.

Олег Павлишин, доцент кафедри новітньої історії України ЛНУ

ЗУНР ТА АНТИЄВРЕЙСЬКЕ НАСИЛЬСТВО

Говорячи про ЗУНР та антиєврейське насильство, в історіографії насамперед згадують про погром у Львові, який стався у листопаді 1918 року, після виходу зі Львова українських військ. Польська історіографія пояснює цей погром тим фактом, що євреї симпатизували державотворчим процесам ЗУНР. Цей погром набув досить серйозного резонансу у Європі та світі, оскільки було вбито близько 70 євреїв. В нашій історіографії часто повторюють тезу про антисемітизм поляків в період цього протистояння, проте мусимо також сказати, що й українська влада не зуміла зупинити багатьох проявів антиєврейських дій з боку українців та української армії.

Від самого початку українсько-польського протистояння євреї зайняли нейтральну позицію. Дуже часто спроби проблеми гуманітарного постачання для потребуючих у місті або ж питання поховань під час конфлікту розглядалися чи то українською, чи польською стороною як спроби співпраці євреїв з ворогом.

У великих та малих містах Галичини євреї створювали свої національні ради для того, щоб займатися продовольчою підтримкою для своїх одноплемінників. Важливим був факт, що у жовтні 1918 року Українська національна рада у своїй відозві визнала євреїв як окрему націю. Проте євреї не відповіли на заклик українців вступати до Тимчасового українського парламенту, оскільки намагались займати нейтральну позицію у конфлікті.

Українська історіографія активно наголошує на тому, що українці значно толерантніше ставилися до євреїв під час польсько-українського конфлікту. Ми знаємо про короткотривалу співпрацю Української національної ради з єврейськими організаціями. Крім того, у таких містах як Золочів та Броди міськими управами також керували євреї. Осип Назарук у своїх спогадах часто згадує про допомогу, яку євреї надавали для відступаючих сил УГА із Східної Галичини. Відомим є випадок, коли євреї рятували військове майно УГА, коли ті полишали Станіславів.

Проте з нашої історіографії ми майже нічого не дізнаємося про випадки антиєврейських дій з боку українців. Найбільше таких відомостей маємо із спогадів Рубена Фана, який був членом Єврейської управи у Станіславові і активно документував прояви насильства проти євреїв. Найбільше він згадує про побиття та реквізиції євреїв, а також залучення їх до важкої праці, особливо у суботу. Найрезонанснішим був погром у Тернополі, про який згадує Василь Кучабський. Цей погром не супроводжувався вбивствами, а тільки масовим грабежем єврейських торговців. Грабіж був настільки масштабним, що українська влада у Тернополі була не в змозі його зупинити. Вже згодом українська влада покарала винних місцевих жителів та українських вояків, які брали участь у грабежах.

Отож, під час українсько-польського конфлікту євреї не зуміли уникнути переслідування та насильства. Проте ми маємо помітну тенденцію – на територіях, підконтрольних українській владі, не спостерігали випадків умисних вбивств євреїв.

Оксана Дудко, докторантка Університету Торонто

АНТИЄВРЕЙСЬКЕ НАСИЛЬСТВО ПІД ЧАС ВОЄН І РЕВОЛЮЦІЙ (1914 – 1923 рр.): ІСТОРІОГРАФІЧНІ ДИСКУСІЇ

В цілому в історіографії є певний консенсус щодо кількості вбитих євреїв на території України протягом 1914-1920 рр. Ця цифра тримається у межах 50 тисяч жертв та десятків тисяч постраждалих. Я є прихильницею розгляду антиєврейських погромів у ширшому контексті Першої світової війни та революцій, що розпочались після неї та міжнаціональних конфліктів. У нас немає єдиної історіографії щодо єврейських погромів – існують паралельні, а часто й конфліктуючі історіографії. Для української історіографії тема вбивства євреїв армією УНР є досі дуже болючою. Дуже важливими є дослідження щодо масової участі Білої армії у насильствах проти євреїв і, відповідно, дещо меншими за розмахами погромами, вчиненими червоногвардійцями.

На сьогоднішній день ми маємо не надто чисельну історіографію про погроми 1919-1920 років. Це пояснюється тим, що після закінчення Другої світової війни вони були витіснені дослідженнями про Голокост. По-друге, сюжети антиєврейських погромів не надто вписуються у нашу націоцентричну історіографію. Крім того, у російській історіографії Громадянська війна та формування Радянського Союзу завжди були у найактивнішому фокусі дослідницьких інтересів.

Яка причина повернення до тем погромів 1919 року в останні роки?

По-перше, це “так званий поворот до насильства” в історіографії, прискіпливе вивчення практик насильства до цивільного населення під час воєн. Крім того, до цього також доклалася методологія соціальної та культурної історії, які пропонують вийти за вузькі рамки політичної історії.

Протягом багатьох десятиліть найпопулярнішою темою щодо єврейських погромів 1919 року була участь чи відповідальність за ці погроми Симона Петлюри. Ця “петлюроцентричність” була зумовлена його вбивством у 1926 році та судовим процесом над Шварцбардом. Класично існують два погляди на Петлюру та його зв’язок з погромами: в одних дослідженнях Петлюра виступає як найбільший винуватець погромів в Україні в 1919 році, в інших – як не причетний до погромів або ж навіть як їхній противник. Історик Генрі Абрамсон намагається уникнути однозначних оцінок щодо Петлюри і пропонує аналізувати його дії з точки зору його реальних рішень та прорахунків. Останнім часом дослідники відходять від досліджень причетності Петлюри до погромів і розширюють рамки, розглядаючи українську армію загалом. В цілому немає прямих доказів участі армій УНР у масових насильствах проти євреїв, проте багато дослідників звертають увагу на популярність антисемітизму серед українських вояків. Це може також пояснювати небажання розслідувати злочини проти євреїв у ці часи.

Варто також згадати про популярну і масову асоціацію євреїв з більшовиками. Євреїв часто сприймали як лютих експлуататорів та кривдників. Дослідження участі українців у погромах не може пояснити цього явища повністю – нам потрібен широкий контекст Громадянської війни. Ключовими у розумінні цих погромів є погроми, вчинені “білими”, які мали велику інтенсивність і, найголовніше, були чітко сплановані керівництвом. У Червоній армії випадки погромів траплялися рідше, і дослідники пояснюють це ефективною системою покарань, яка існувала у Червоній армії за грабежі та погроми.

В останні роки популярними стали дослідження, пов’язані із соціальною та культурною історією і так званою “історією з низу”, які зосереджуються на аналізі особистих досвідів постраждалих, темах сексуального насильства тощо. Багато дослідників вважають, що сексуальне насильство було інтегральною частиною погромів, а тому потребує окремого розгляду.

Отож, дискусії щодо участі української армії у погромах перестають бути “петлюроцентричними”.

По-друге, популярнішими є дослідження погромів у контексті цілої Громадянської війни.

По-третє, сьогодні ми спостерігаємо відхід від досліджень у руслі політичної історії до праць у сфері “історії з низу”.

Микола Балабан, аспірант УКУ

ДВА ТИЖНІ ВЗАЄМОПОВ'ЯЗАНОГО НАСИЛЬСТВА: масакра НКВД, антиєврейський погром і розстріл польських професорів, 28 червня – 4 липня 1941 року

У перші два тижні німецько-радянської війни Львів був місцем масового насильства, що стало початком знищення багатонаціонального населення міста. У цьому малому проміжку часу відбулося 3 хвилі насильства, які згодом міцно вплелися у національні наративи – польський, єврейський та український.

З 24 по 27 червня після повстань ОУН у Львові агенти КҐБ очищували тюрми, розстрілюючи їхніх в’язнів. Переважно це були українці, яких підозрювали у антирадянській діяльності. Жертвами цього насильства стали близько 4 тисяч осіб.

З 30 червня по 2 липня тривалася хвиля антиєврейського насильства, що містила у собі вуличні знущання з євреїв, безпосередній погром та арешти і розстріли євреїв айнзацкомандою.

Ніч на 4 липня – розстріл львівських професорів.

Через переважання національного підходу в історіографіях ці події зазвичай розглядають окремо як 3 різні процеси – радянські репресії, Голокост та знищення польської національної еліти. Такий підхід страждає на монофакторність та обмеженість у розгляді цього насильства. Така категоризація також не розглядає Львів як єдиний хоча і поділений культурний простір. Нові методологічні підходи, скажімо мікроісторія, дають нам можливість подивитися на ці події під новою оптикою і побачити їхню взаємозалежність.

Тому тут можна виділити 3 основних риси, що взаємопов’язують 3 хвилі масового насильства у Львові.

Перша риса – простір. Географічно насильство відбувалося у невеликому чотирикутнику у центральній частині міста. Ми знаємо, що за межами певних вулиць жодного насильства не було.

Наступний фактор – час. Ці насильства відбуваються у дуже короткий часовий проміжок – між відступом радянської армії зі Львова і остаточним опануванням міста німцями.

Третя риса – поліфакторність причин кожного із актів масового насильства.

Що є спільного для цих трьох хвиль насильства? Неспроможність місцевої громади протидіяти насильству, спричиненому зовнішніми і внутрішніми факторами. Думаю, що це зумовлено відсутністю солідарності між трьома найбільшими національними громадами у місті, а також посиленням замкнутості в собі цих громад у міжвоєнні десятиліття, і нарешті – остаточне замкнення громад і продукування ворожості за радянської влади.

Дуже важливим для динаміки стосунків громад є проміжок між вереснем 1939 року і червнем 1941 року. По суті, радянська влада поширювала політику недовіри та міжнаціональної ворожості. У період першого приходу совітів у Львові існувало три окремих центри радянському спротиву, але ці три табори не контактували між собою і не знайшли спільної мови для спільної боротьби. Крім того, у вказаний період відбулися фізичне знищення, ув’язнення або дискредитація найвизначніших лідерів трьох громад Львова. Інтелігенція, центристська преса, адвокати, лідери громадської думки довгий час могли послаблювати градус напруги між трьома групами, проте радянська влада цілком заглушила їхні голоси.

Важливим елементом також є перебіг війни до захоплення Львова німцями. Війна створила атмосферу крайньої напруженості у міському просторі, демонструючи насильство як приклад швидкого вирішення проблеми.

Останнім фактором, який поєднує ці хвилі насильства, є перевага зовнішніх обставин над внутрішніми. Більшість актів насильства були інспіровані та організовані або здійснені державою.

У випадку антиєврейського погрому ми вже також бачимо готовність людей приєднуватися до насильства.