Довіра як ідея і як практика

Я розпочну розмову із перефразованої цитати, яка відображатиме мою сьогоднішню доповідь: It's seems to me a strange thing, mystifying that the people like me can place our time on ideas of our mind. Це є парафраз з відомої рок-опери «Ісус Христос суперзірка». Я буду говорити про речі, які мене самого дивують. Я хочу зосередити свою увагу на тому, що поняття довіри аж ніяк не дорівнює поняттю віри, а сама довіра постає перед нами у двох вимірах як ідея і як практика.

Поняття довіри, як психологічної настанови людини у стосунку з оточуючим світом, розглядається винятково у психологічній або соціально-психологічній площині. Інші аспекти – біологічні передумови, філософські обґрунтування майже не присутні у фаховій літературі. Ми зараз намагаємося застосовувати різні підходи у вивчені цього феномену, і наразі найближчою теорією для її пояснення є теорія прив’язаності, яка є біологічною за своєю суттю. Вона говорить про своєрідні «патерни» (patterns), які властиві нам вже від народження. Вони допомагають нам обирати те оточення, яке гарантує нам безпеку і комфорт. Крім того, новіші теорії запевняють, що ці патерни внаслідок молекулярних процесів можуть інтерналізуватися, тобто записуватися у хромосомний архів і передаватися спадково. Така позиція сучасної нейробіології заперечує ті основні генетичні постулати, які існували ще до 2000 року. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що досвід в певних аспектах може передаватися генетично.

Ерік Еріксон, відомий психоаналітик, у своїх дослідженнях індіанських племен показав, що діти народжуються з так званою базовою довірою, проте згодом різні життєві колізії трансформують цю базову дитячу довіру і стають причиною різних розладів.

Fundamentum justitiae fides est

Від часів римсько-візантійського імператора Юстиніана І маємо два головних і протилежних за своїм значенням цивілізаційних процесів. Перший з них пов’язаний із закриттям так званої Платонової академії в Афінах в 529 році, що, за деякими історичними теоріями, вважається офіційним завершенням Античної епохи і початком того, що в історіографії називають «Темними віками» чи Середньовіччям.

Другий наслідок пов’язаний із природною потребою людини у соціальній довірі – Юстиніан наказав кодифікувати цивільні права і записати їх у найточніших деталях. В основу цієї кодифікації була поставлена знаменита цитата Ціцерона – «фундаментом будь-якого права є довіра»; але довіра у латинському розумінні fides. Fundamentum justitiae fides est. Все, що ми робимо, у юридичній та етичній площині мусить триматися на довірі або ж недовірі.

Зрозуміло, що сьогодні є багато дискусій, чи дійсно таким похмурим було Середньовіччя, як його малюють, але мусимо розуміти, що важливим елементом зміни у Новий час стала зміна векторів суспільної віри. З’являються нові фундаментальні віри, що зламали давніші античні аналоги і спричинилися до створення нових великих ідей. Першим з тих наслідків була зміна у сфері ідей, пов’язана із пошуками нових вимірів віри. Зміна системи практики суспільних стосунків або етики пов’язана із функціонуванням довіри і недовіри. Проблема також у тому, що ми не до кінця усвідомлюємо значення латинського слова fides. Прямий переклад цього слова не відображає повного смислу цього терміну. Він має три головних значення. Перше – це віра і впевненість. Друге – чесність і сумлінність. Третє – істинність і правдивість. Тобто, коли ми використовуємо цю латинську сентенцію, ми маємо на увазі усі смислові компоненти слова fides.

Довіра = віра?

Ідея довіри дуже тісно пов’язується із ідеєю віри, ми вже не раз чули, що абсолютна довіра стає вірою, бо я довіряю тому, що вірю, але я спробую показати, що це не так. Довіру ми найчастіше вважаємо шляхом до віри, максимальна беззастережна довіра може стати вірою.

Розглянемо, чи це так. Така перспектива може виявитися парадоксальною, адже віра є психічною настановою, яка формується поза розумом, вона сліпа для розуму, ми не можемо аналізувати розумом те, у що ми віримо. Віра є понад розумом і для власного обґрунтування себе самої віра розуму не потребує. Натомість довіра є одночасно і психічною настановою, але й ідеєю. У цьому перша відмінність.

Довіра є такою практичною психічною настановою, яка передусім спрямована на регулювання безпечних стосунків між людьми. Це основна регулятивна функція довіри. Самоочевидно, що там де йдеться про стосунки між людьми, ми вступаємо у сферу етики. Довіра стає дуже важливим етичним принципом, окрім практичного. Цей етичний принцип, який нам дає довіра, працює для спільної згоди, це важлива позитивна етична настанова. Відтак, довіра є важливою етичною регулятивною настановою, і це ще раз нам доводить, що довіра відноситься до ідей розуму, адже етичні принципи є передусім сферою його – розуму – компетенції.

Три критики Еммануїла Канта дали нам чітке та ясне розуміння того, що розсуд нам потрібен для логічного розпізнавання істинного-неістинного, здатність судження (міркування) – для обґрунтування інтуїції, а розум – передусім для формування цінностей та етичних орієнтирів у наших стосунках зі світом. Довіра, відтак, є одночасно одним із найважливіших і ціннісних, і етичних орієнтирів нашого розуму.

Друга відмінність між довірою і вірою полягає в тому, що віра є такою внутрішньою психічною настановою або потребою, яка регулює відношення людини до ідей розуму, передусім ідей етичного спрямування. Простіше кажучи, довіра – це такий принцип функціонування, яка регулює стосунки між людьми, стосунок людини до світу і стосунок до власних переконань. Відповідно віра, є такою психічною настановою, яка регулює наше відношення до ідей розуму: вона вказує, які ідеї розуму треба вибирати для себе, щоб ними користатись безпечно для себе. І тому довіра ніколи не стане вірою, бо віра виходить поза межі розуму, а довіра для свого функціонування розумом користується.

Скажемо ще декілька слів про важливість регулятивних принципів. Принципи та ідеї ми вважаємо регулятивними, якщо вони зумовлюють і зобов’язують нас до реалізації цих принципів. Як тільки ми вибираємо якусь ідею (світової справедливості, ідею істинності, добра чи Бога тощо), то, по суті, ми накладаємо на себе не зовсім усвідомлений обов’язок цю ідею реалізовувати. Адже інакше – для чого ми її вибираємо. Власне цей момент показує нам, що ідеї є регулятивними – як тільки ми вибираємо ідею, вона починає регулювати наші зусилля у напрямку її реалізації. Ми таке і кажемо – ідеї нас надихають на те, аби їх втілювати у життя. Тому ідея довіри дає нам важливий регулятивний принцип – в тому сенсі, що ми беремося її реалізовувати, а той факт, що ми кладемо на себе обов’язок, і є етикою. Натомість віра не є етичним принципом. Віра вказує, які саме етичні принципи ми вибираємо.

Практичні наслідки у сфері психотерапії

Три практичні наслідки, які можна було би сформулювати на основі клінічної роботи з пацієнтами у сфері психотерапії:

1. Довіра до оточуючого світу при недовірі до себе формує усі форми залежності (ігрова, хімічна, грошова…). Така людина занадто вірить у зовнішні вияви і надто мало собі. Вона прив’язана і залежна від оцінки і впливів зовнішнього світу.

2. Надмірна довіра до себе при недовірі до інших формує нарцисизм, в тому числі патологічний із зневагою до світу та людей. Це те, чим напевно найбільше страждає сучасний світ.

3. Одночасна недовіра до зовнішнього світу і до себе формує важку психічну патологію, і передусім психоз.