Від початку Євромайдану минуло п’ять років. 21 листопада 2013 року пізно ввечері на Хрещатик вийшли перші кілька тисяч осіб, які були не згідні з позицією тодішнього керівництва держави щодо скасування євроінтеграційного курсу України. Однак тоді ж про свою незгоду сказали не тільки у Києві. Львівські студенти прийшли для цього до пам’ятника Шевченку. Зранку почались масові протести, які тривали до кінця листопада та втечі Віктора Януковича… Схожа ситуація була і в інших містах: 21 листопада ввечері на вулиці та площі почали виходити люди. Тоді ще не було зрозуміло, що саме робити і чи будуть на завтра масові акції.
До п’ятої річниці початку революції Український інститут національної пам’яті підготував четверту книгу із серії «Майдан від першої особи». Цього разу йдеться про регіональний вимір Майдану у всіх областях країни. Випуск складається з 25 розділів – за кількістю регіонів України. Розділи подаються за назвами областей, розташованими в алфавітному порядку. У 2017 році вийшла перша частина випуску, до якої увійшли регіони, починаючи від Автономної Республіки Крим до Луганської області. Цього року видано другу частину з розділами про решту областей. Над нею працювали люди, які збирали спогади у всіх областях України. Свідчення учасників майданів з окупованих територій записували у Києві.
За словами координаторки регіональних записів проекту Тетяни Привалко, їм вдалось зібрати 415 інтерв’ю, близько 250 з них увійшли у книжки. Книжки також містять хронологічну довідку про майдани у кожній області, світлини та документальні джерела.
Події у спогадах відтворено поетапно, а в деяких випадках мало не по днях. Розповіді складаються із колажу фрагментів спогадів різних людей, вибудуваних у хронологічній послідовності.
«Ми хотіли, щоб це були розповіді з максимально різних точок. Розповіді людей, які могли поділитись, як вони відчувають і переживають Майдан. Це спогади студентів, медиків, волонтерів, політиків. Ми були першими, хто записав спогади про події на Майдані у форматі усної історії. Це інтерв’ю про переживання, про дилеми, про рефлексії», – розповіла у коментарі «Z» Тетяна Привалко.
«Z» публікує спогади учасників Євромайдану з трьох областей Галичини. Ми відібрали по одній історії з регіону, яка максимально повно відтворює події власне в обласному центрі. Більше можна прочитати, завантаживши книжки, які є у вільному доступі на сторінці Українського інституту національної пам’яті.
ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА
21 листопада молодь Івано-Франківська зібралась біля міської̈ ратуші, аби показати свою підтримку Угоди про асоціацію України з ЄС. Тоді ж запланували встановити наметове містечко на Вічевому майдані.
Максим КИЦЮК, 1990 року народження, учасник Міжнародної гуманітарної місії
На той момент я працював у Києві, в одній ІТ-компанії, і заочно навчався в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, на політології. Саме на листопад припала сесія, і я з Києва поїхав до Івано-Франківська, де складав заліки й іспити. І саме тоді почалися перші такі рушії до початку Євромайдану.
Ми з друзями у ніч на 23 листопада зібралися в центрі Івано-Франківська біля міської ратуші, на площі Ринок. Нас зібралося близько тридцяти людей з різних середовищ – і молодіжні активісти, і політики, й митці, і просто громадяни, які проходили повз і вирішили приєднатися.
Постоявши десь близько години біля ратуші, прийняли рішення, що це зібрання буде пересунуте до Вічевого майдану, куди, власне, частина людей і перейшла. Решта після обговорення, хто коли буде чергувати, роз’їхалися по домівках.
Ми залишилися на Вічевому майдані, нас було близько десяти осіб. З’явилися перші намети – приніс один чоловік два невеличкі. Потім, пам’ятаю, до ранку ми стояли, приходило багато людей, які питали:
«Навіщо ви тут збираєтеся? Що ви тут робите?» Говорили: «Ви нічого не досягнете. Немає сенсу тут стояти» і таке інше.
Проте ми стояли, і у нас було багато обговорень. Усім було зрозуміло, що треба щось змінювати, треба показувати вже відкрито своє невдоволення тим, що відбувається в країні. І ми до ранку, поки стояли, думали, яким чином привернути увагу до того, що в Івано-Франківську теж починаються протести.
24 листопада о дев’ятій ранку ми перекрили міську трасу, яка веде з Чернівців на Тернопіль, — через те, що ця траса є важливою і в регіональному, і в національному, і навіть у міжнародному плані. Ми вирішили перекрити її у форматі італійського страйку: почали ходити туди-сюди не зупиняючись — щоб нам не «припаяли» щось на кшталт блокування транспортних шляхів.
А водіям ми пояснювали: оскільки наша влада хоче обмежити нам доступ до Європи, до європейських практик, ми таким чином відповідаємо — перекриваючи дорогу до Європи.
Ми ходили там десь годину, після цього повернулися на Вічевий майдан, де зібралося вже до трьохсот людей. Там наметове містечко стало розростатися, ми почали вже проводити імпровізовані виступи на сцені, підтягувалося більше людей, але все одно не було такої масовості, якої хотілося — для того, щоб усі розуміли, як людей це вже дістало.
Ми знали, що серед молоді теж є такі настрої, але чомусь ця молодь не виходила на протести. Тому ввечері ми зібралися в будинку Народного Руху в Івано-Франківську (нас було близько 30 осіб — активістів різних організацій: «Пласту», «Фундації регіональних ініціатив», «Студентської Свободи», «Патріота України» та інших), і дійшли висновку, що треба йти в університети і доносити свою позицію до молоді, закликати студентів виходити на протест.
Повернувшись до Вічевого майдану, ми зрозуміли, що зібрали величезний натовп, близько семи тисяч — площа була вщент забита молоддю. І в цей же момент, я навіть не знаю, звідки, але з’явилися колонки, мікрофон — все на такому ентузіазмі будувалося, хтось те дістав, хтось це...
І, по суті, відбувся перший такий організований мітинг. Ми закликали студентів розпочинати страйк і висунули свої вимоги: перша — про заборону додаткових платних послуг для студентів (на той час вони активно лобіювалися Міністерством освіти); друга — про цілодобовий доступ студентів до гуртожитків; третя — про підписання угоди з Європейським Союзом.
Було також обговорено питання про те, що Івано-Франківський національний медичний університет не відпустив своїх студентів на протест. Тому наступного дня ми знову зібрали студентів і пройшли тим самим маршрутом. Їх вийшло ще більше, ми цією ходою просто позапаковували центральні вулиці.
Прийшли до медичного університету, увійшли в адміністративний корпус, де заблокували ректора і тримали його кілька годин, до того моменту, поки він на камеру «1+1» і ще якихось каналів не пообіцяв, що від сьогодні усі пропуски будуть вважатися поважною причиною і не будуть враховуватися як платні. І в той же час величезна кількість студентів-медиків — у білих халатах, шапочках — вийшли з нами, і натовп став іще більшиим.
Наступного дня ми ходили тим самим маршрутом, збирали вже студентів коледжів із собою. Нас ставало все більше і більше. На моїй пам’яті якраз середа і четвер, 27–28 листопада, — це був апогей кількості студентів, які вийшли протестувати. Тому що в четвер міліція налічувала близько тринадцяти тисяч студентів — міліція, як завжди, з якимось заниженням це все рахує.
У нас у кожному університеті були свої ніби такі сотники, які знали кількість людей, — то за нашими підрахунками, у ці дні збиралося близько двадцяти п’яти тисяч студентів. Для Івано-Франківська, в якому населення двісті сорок тисяч, це величезний протестний рух, це більше десяти відсотків населення міста просто вийшло і заблокувало центр, усі пішохідні вулиці, всі дороги.
Між нашим і київським Майданом координації не було. Зокрема через те, що у нас не було явного лідера, який міг би представляти спільні інтереси. У нас було радше середовище з 20-30 різних активістів, які репрезентували або різні університети й коледжі, або громадські організації. Ми просто збиралися щовечора і щоранку й обговорювали різні питання.
Проте ми комунікували з деякими активістами з інших міст, де були так само зародки масових протестів. Я точно пам’ятаю, що ми по телефону спілкувалися з Ужгородом, і звідти ділилися свіжим досвідом того, як з університетів виводити студентів. Це були Юлія Дуб і Юрій Світлик. Ми з ними вечорами говорили, розповідали, що нам вдалося зробити в Івано-Франківську, ділилися своїми ідеями. Так само говорили з Луцьком, з Марією Доманською, і їй передавали досвід. Спілкувалися просто з друзями з різних міст.
28 листопада ми ходили до обласної державної адміністрації, де провели мітинг і голові ОДА Василю Чуднову, який був безпосереднім ставлеником Януковича на Прикарпатті, передали вимоги. Проте в той день він не вийшов, але потім передав нам запрошення, аби кілька лідерів, як він сказав, прийшло з ним на зустріч — за круглий стіл.
Нас він насправді образив тим, що не вийшов, тому ми вирішили відплатити йому тією самою монетою: ми публічно погодилися на круглий стіл, а він, зі свого боку, ініціював запрошення журналістів і місцевих, і національних каналів — а ми просто у призначений час до нього не прийшли.
Він сидів у величезній залі ОДА сам із купою журналістів. І в них з’явилися логічні питання: «Скажіть, для студентів ви вже настільки не авторитет, що на ваші запрошення вони просто не з’являються?»
Після цього, за свідченнями очевидців, він просто «рвал і мєтал», навіть перепало його заступниці, яка була серед ініціаторів тієї зустрічі. Є така версія: саме те, що ми його допекли тоді, стало причиною нападу на мене через кілька днів.
Майдан — це один із поштовхів для самоідентифікації кожного українця, загалом кожного представника української політичної нації, всіх, хто живе на цій території, хто готовий жити і працювати на благо цієї країни.
Майдани вже бували в нашій історії, в різних форматах: студентська Революція на граніті, кампанія «Україна без Кучми», так звана студентська революція на траві, в Сумах, проти об’єднання трьох університетів, і Помаранчева революція, і пізніші протести в Києві різного плану. Тому українці, сказати б, звикли до того, що вони протестують. Але чим є саме Євромайдан, Революція Гідності? Насамперед це поштовх для кожного представника нашої країни — здійснювати конкретні зміни в собі, брати певну відповідальність за ці процеси, не жити за принципом «моя хата скраю» або в трикутнику «дім — робота — сім’я». Коли кожен візьме на себе відповідальність і почне здійснювати конкретні зміни сам, тоді відбудуться певні зміни і в країні.
ЛЬВІВЩИНА
21 листопада ввечері біля пам’ятника Шевченку у Львові зібрались студенти, аби підтримати київський Євромайдан; тоді ж оголосили початок акції громадянської непокори.
Борис ПОШИВАК, 1987 року народження, голова Студентського братства Львівщини, співкоординатор львівського Євромайдану
Коли у вересні 2013-го губернатором призначили Олега Сала (а в нас була інформація від наших старших побратимів, які від його дій перед Помаранчевою революцією постраждали), ми вже знали, що це за людина, з ким ми маємо справу. Тому розуміли, що будуть «гайки закручувати». Перше, що ми робили, — протестні акції проти новопоставленого губернатора. Розклеювали ночами наліпки «Сала геть!». Не відмовлялися і від своїх традиційних заходів: «Львів очима молоді» — це величезна виставка, яка передбачала роботу з купою митців, художників, студентів; «Найкращий студент Львівщини» — теж, насправді, дуже важкий захід, з конкурсами і тому подібним.
Перший день революції для мене почався досить складно. У нас перед цим було дуже багато акцій, ми практично не спали, навіть ночували в офісі Студентського братства. І тут 21-го числа о 21-й годині 21 хвилина мені телефонує друг і каже: «Борисе, ти де?». Питаю: «Що трапилося?» — «Азаров заявив, що ніякої інтеграції не буде. Ти мусиш бути там». Я кажу: «Хлопці, я вже не можу. Я вже кілька днів не сплю. Давайте я хоча б пару годин посплю і прийду». А він: «Ні. Все, бігом!» В результаті пари годин не вийшло: я прокидаюся, дивлюся на телефон — пройшло лише чотири хвилини. Побажав «винуватцям свята», Азірову і Януковичу, так само виспатися, як я в той вечір, і пішов на львівський Майдан.
Там уже була пара десятків студентів. Побачив багато знайомих облич. У Львові громадські активісти один одного знають в обличчя: «І ти тут!» Уже понадягали прапори на «хвилю» Шевченкову. Якась дівчинка з УКУ побігла шукати європрапор — знайшла в якомусь готелі. Це був єдиний європрапор того вечора. І от ми такою веселою (кажу як є)... веселою компанією... Хоча насправді були розлючені тією ситуацією. У нас іще був ентузіазм, надія, що щось зміниться, коли ми всі вийдемо, покажемо, що ми проти. І так ми простояли цілу ніч. Навіть наші старші побратими прийшли — ті, що робили Революцію на граніті. Це нам була ще така додаткова підтримка. Відразу провели й інструктаж: що та як треба робити.
Достояли ми до ранку. О шостій залишили біля пам’ятника Шевченку кількох людей і тим кагалом — усі, хто пережив нічку, — пішли до офісу Студентського братства, де зробили першу збірку. Ми підглянули у киян, як вони це назвали, — «Євромайдан». Щодо цього у нас думки збіглися. Ми з цією ж назвою створили сторінку у Фейсбуці. Її створив студент УКУ Павло Островський, з яким ми тоді щойно познайомилися. Він просто там на своєму планшеті ту сторінку і створював. Ми там перші правила встановили: що це має бути протест без символіки політичних партій... Тобто перші правила були встановлені саме там, десь приблизно між шостою і сьомою ранку, в офісі Студентського братства. Фактично це молодіжне середовище, навіть без залучення старшого покоління, так і збереглося до завершення активної фази львівського Євромайдану, впродовж трьох місяців.
Сцени ще не було, а навпроти пам’ятника Шевченку стояв намет Студентського братства — величезний, армійський, на 120 місць. Можна сказати, що я дав таку вказівку: «Робимо наметове містечко. Витягайте все, що в кого є, і ставимо». Поставили намет, колонки, якісь УФО, щоб зігрітися.
«Відсічі» у Львові вже на той час не існувало, але якась технічна база в активістів залишилася: генератори, ще щось. Це використовували, а також кожен доносив усе, що міг. Але все одно цього було недостатньо, щоб тримати публіку на Майдані. У мене був досвід проведення великих open air, концертів — були контакти з людьми, що забезпечували сценами. Попросив — треба поставити. Створювали якийсь контент. Запросив свою колежанку Софію Федину. Вона вже, фактично, була готова вести Майдан — раніше, ніж до неї подзвонили.
Ми спочатку все старалися робити власними силами, не довіряли фактично нікому. Тому що, з одного боку, є Олег Сало, якому ми не довіряємо, з іншого — облрада. Вона, а також певні представники адміністрації конфліктували з тим самим Салом. І їхній внутрішній конфлікт не дозволяв їм достатньою мірою допомагати нам. Були, наприклад, судові позови проти нас, у перші дні. Управління збереження пам’яток ЛОДА поскаржилося, що ми своїм наметом нищимо бруківку. І наших хлопців, Василя Молдована і кількох студентів юридичного факультету, запросили на судове засідання. Василь погодився, тому що він був помічником народного депутата. Тобто йому було безпечніше поїхати в суд.
Кинули клич, що на ранок за судовим рішенням прийдуть «беркути» знімати намет. І народу насипало — всі були готові просто горою стояти, щоб той намет, який ми встигли першим поставити, не віддати тому режиму. Це був більш ніж символ. Насипало народу, прийшов пристав із судовим рішенням. Але річ у тім, що вони наплутали з адресою. Отож, десь шоста година (не пам’ятаю, було ще темно) приходить той судовий пристав, каже: «Все, ви тут не маєте бути». Я йому: «Покажіть адресу». А там написано: «проспект Шевченка, 1». Там саме розташовувався ресторан «Сало». «То прошу до вашого товариша Сала. Там знімайте намети». І так ми Майдан відстояли.
Притому, дивіться. Яке нищення культурних пам’яток?! Ми ж не перший день проводимо заходи в центрі міста, і нам теж шкода львівської бруківки. У нас стояли дерев’яні палети, і зверху насипали якесь каміння (з вулиць, де велися ремонтні роботи), якісь мішки з піском. І так ті намети фактично стояли. У нас уже була напрацьована схема, як ставитись у місті й не забивати кілки в асфальт.
[…] Коли дійшло до формування обласного осередку ВО «Майдан» у Львові, нам довелося провалити його створення двічі: спочатку в малій сесійній залі облради, потім у великій. Вони робили дві спроби його легалізувати, і двічі це провалилося.
Лякали: «Тітушки, тітушки. Приїдуть тітушки. Приїде «Беркут». Вже настільки всі ті лякання, фобії дістали, що прес-служба Майдану написала при вході в намет величезними літерами: «Якщо ви маєте інформацію про тітушок чи «Беркут», ви можете її повідомляти тільки за умови, що ви це бачили особисто». Тому що це була реальна проблема — «накликали» тих тітушок щодня.
[…] Вміння, набуті на Майдані, пригодилися потім, у значно іншій, складнішій ситуації. Тоді люди принаймні отримали певний досвід: як запобігати конфліктам, як формувати команду. Тому що в Україні відсоток людей, задіяних у громадській сфері, дуже низький. І через це у нас багато проблем. Адже більшості, великою мірою, до цього байдуже...
ТЕРНОПІЛЛЯ
Євромайдан у Тернопільській області розпочався 22 листопада з зібрання молоді, громадських активістів, представників опозиційних партій на Театральному майдані Тернополя на знак протесту проти призупинення євроінтеграційного курсу України; тоді ж оголосили акцію «Я обираю ЄС!».
Любомир ШИМКІВ, 1991 року народження, громадський діяч, експерт у сфері неформальної освіти для молоді
У листопаді 2013-го я працював штатним радником міського голови Тернополя з молодіжних питань та очолював Тернопільську молодіжну міську раду, до якої входили керівники або представники молодіжних організацій, активісти зі студентського та шкільного самоврядування. Саме на той активний період, коли ми планували різні акції та проекти, припав початок Євромайдану. І, відповідно, мої посади зобов’язували мене продемонструвати активну громадянську позицію – і власну, і тернопільської молоді загалом.
З новин ми дізналися, що у Львові студенти вже вийшли на мітинг і протестували під обласною адміністрацією. Наступного дня вранці ми також вийшли на нашу міську площу. Там уже проходив мітинг, на ньому була, може, із сотня людей, переважно партійні функціонери, представники опозиційних партій. Перехожим роздавали прапорці та стрічки Євросоюзу. Тоді ми подумали про те, що потрібно увечері зібрати молодь і почути їхню позицію стосовно непідписання Януковичем Угоди про асоціацію з ЄС.
До мене телефонувало багато людей, особливо представники студентських самоврядувань та молодіжних організацій, і запитували: «Що будемо робити?» Я кажу: «Давайте проведемо мітинг і висловимо наше бачення та позицію щодо непідписання Угоди про асоціацію з ЄС». Ми написали у Фейсбуці, що о 19.00 збираємося біля пам’ятника Франку.
У нас не було ніякої апаратури. Ми за годину це все організували: привезли якісь старі колонки, мікрофон... Розіслали інформацію по органах студентського самоврядування, по громадських організаціях, і прийшло близько двохсот осіб. Це були студенти, пластуни, представники Молодіжного націоналістичного конгресу, Фундації регіональних ініціатив, «Айсека», «Файного міста», молодіжного УДАРу, Молодого Народного Руху та інших організацій.
У нас був вільний мікрофон. Лунало багато думок та ідей, але всі зійшлися на тому, що коли Янукович не підпише Угоди про асоціацію з ЄС, то в Україні для молодих людей не буде майбутнього, більшість просто виїде працювати за кордон.
Після того ми пройшлися колоною центральними вулицями міста, вигукуючи гасло «Україна — це Європа!». Хтось приніс синьо-жовті прапори, навіть був один прапор Євросоюзу. Ця хода дала нам дуже сильний поштовх, усі були натхненні й налаштовані далі працювати разом. Одразу після маршу ми провели нараду і домовилися координувати наші подальші дії і всі рішення приймати разом.
Наступного дня до мене зателефонував міський голова і запросив узяти участь у недільному вічі на тернопільському Майдані та представити план дій від тернопільської молоді.
У неділю о 12-й годині ми прийшли на тернопільський Майдан. Було дуже багато людей, приблизно кілька тисяч.
Ішов мітинг, зі сцени виступали представники різних громадських організацій, політичних партій та міський голова. Після свого виступу він передав слово молоді. Ми представили конкретний план дій, останнім пунктом якого було оголошення з понеділка загального студентського страйку у всіх вишах Тернополя. Для нас це був серйозний виклик: по-перше, ніхто такого раніше не робив, а по-друге, студенти боялися, що їх виженуть з університетів. По завершенні мітингу до нас підходило багато людей — вони дякували за те, що у наших виступах був не популізм, а конструктивний план подальших дій.
Ми домовилися, що в понеділок о 12.00 від кожного університету має прийти стільки людей, скільки прийде. Ми, як організатори, були там раніше, об 11.00, взяли кілька наметів. До нас одразу підійшли кілька міліціянтів і запитали: «Що ви тут робите?» Тому ми швидко побігли до міськради і написали заявку на проведення масової акції. Міліція нас сильно не чіпала, але уважно слідкувала за нашими діями.
Ми почали ставити перший намет. Ішов дуже сильний дощ, хтось привіз дрова, а хтось уже мастив канапки. І о 12.00 почали підходити перші групи студентів. Ішло дуже багато людей від економічного, педагогічного, політехнічного університетів. Загалом зібралося десь півтори тисячі осіб. Ми й не розраховували, що стільки прийде. У нас навіть не було гучномовців, виступали без них: перші сорок осіб чули, а решті переказували.
Тоді вже розпочався повноцінний студентський протест: з’явилися нові лідери, один з яких — Дмитро Андрієшин, який став «голосом Майдану», постійно всіх заводив різними гаслами і кричалками. Він та його друзі були із середовища молодіжного УДАРу.
У перший тиждень з боку місцевої прорегіоналівської влади не було якогось сильного тиску. Ніхто не знав, чим закінчаться протести, думали: побавляться-побавляться і підуть.
У п’ятницю ввечері ми провели віче і не знали, що планувати на суботу. Зідзвонювалися з активістами з Києва та Львова, питали: «Який подальший план дій?» Ні в кого не було однозначної відповіді. І ми вже думали закривати наш тернопільський Майдан. Але вночі в Києві «Беркут» побив студентів. Почався наступний етап протестів: Євромайдан переріс у Революцію Гідності. Тоді вже долучилися опозиційні політичні партії. І, відповідно, ми почали співпрацювати: проводити різноманітні акції, збирати кошти, речі та харчі, організовувати поїздки до Києва та комунікувати у соцмережах.
По суті, перше серйозне протистояння у Тернополі відбулося під час блокування ОДА. Основними ініціаторами блокування були представники «Свободи», «Батьківщини» та УДАРу. Опісля організатори зіткнулися з протидією обласної адміністрації: керівництво змусило своїх працівників написати заяви в міліцію на кількох активістів і звинуватили їх у тому, що вони нібито перешкоджали заходити на роботу працівникам ОДА. Нас викликали на допити в міліцію, а потім був суд. Тоді почали народжуватися горизонтальні зв’язки. Ми комунікували через соцмережі. Багато спілкувалися з активістами з Києва та Львова, старалися не відставати від них у динаміці протестів. І тому, мені здається, наші студенти вийшли третіми: спочатку масово вийшла Могилянка, потім львівські студенти, а ми одразу після них.
У Києві на той час створилася Студентська координаційна рада (СКР), і ми з ними скомунікували у Фейсбуці. Я з друзями приїжджав до них на зустріч, ми знайомилися, обмінювалися досвідом. Коли бували на столичному Майдані, відвідували лекції Відкритого університету Майдану, заходили до самооборонівців, спілкувалися з представниками на той час молодих партій «Демальянс», «Сила людей». І так вибудовували комунікацію.
[грудень 2013] З кожною черговою нарадою кількість присутніх на них людей зростала в геометричній прогресії. Бувало, що й 50 осіб збиралося. Кожен висловлював свої ідеї, усі галасували та хотіли приймати рішення. А завдань було багато: організувати охорону, надрукувати бейджики, привезти сцену, апаратуру. Ми дуже швидко пропонували рішення і, відповідно, їх реалізовували.
На своїх внутрішніх зустрічах ми рефлексували про те, що наше молоде покоління вирізняється готовністю йти на компроміси, без крайнощів, без сприйняття ситуації в контексті «виграв — програв», а в контексті «виграв — виграв».
У всіх було велике емоційне піднесення, був такий драйв, що все реалізовувалося дуже швидко. Ми придумували різні акції, зокрема багато просвітницьких. Читали вірші, проводили лекції, друкували листівки, роздавали прапорці, писали тексти у соцмережах, і не тільки у Фейсбуці, а й у Вконтакті, бо на той час майже вся молодь сиділа у ВК. Знімали ролики, робили флешмоби. Встановили на площі фортепіано, на якому міг грати кожен охочий. Було багато креативу.
За час Майдану дуже багато людей пройшло крізь наш штаб. Була просто нереальна енергія. Особливо коли всі захриплі, змоклі, змучені... Сидимо до півночі, радимося. Ідемо спати, а о 7.00 знову збираємося. Було дуже круто!
[січень 2013] На той час Партія регіонів у Тернопільській області мала своїх депутатів в обласній та міській радах. Але їхнє представництво було невелике. Тут за них не голосували свідомі люди. Переважно електоральна підтримка забезпечувалася за рахунок купівлі голосів соціально незахищених верств населення. Найбільшим їхнім адмінресурсом на той час була ОДА. Тернопіль — мале місто. Це яскраво проявилося, коли адміністрація почала возити тітушків на Антимайдан. Регіонали звернулися до водіїв автобусів, а виявилося, що це ті самі, які возили людей у Київ на Майдан. Відповідно, ми вже знали, що таке планується, і старалися цьому протидіяти. Одного разу набрали автобус тітушків, то його так і не випустили — люди заблокували. Хоча, здається, кілька разів усе-таки вдалося провезти.
У Тернополі був свій Автомайдан. У них був штаб в Українському домі «Перемога». До Автомайдану долучилося багато людей — близько ста п’ятдесяти автівок. Вони чергувалися, встановлювали блокпости.
Автомайдан утворився десь у грудні. А в січні-лютому вони допомагали відвозити людей до Києва. Бо на той час уже мало хто хотів туди їхати — всі боялися втратити права, ліцензію. Автомайданівці дуже добре знали всі правила дорожнього руху, закони, і якщо ДАІшники починали чіплятися, могли їм гідно протистояти в рамках правового поля.
[лютий 2013] Після розстрілів на Майдані серед людей панувало шалене обурення і гнів. Було багато радикально налаштованих. Спершу колона вирушила до обласної адміністрації, яка символізувала тодішній злочинний режим. Розбили вікна внизу і зайшли всередину.
Потім пішли до міліції. Спалили машини. Вони були нові, їх щойно закупили. По них стрибали, били битами. А далі до центрального входу підійшло кілька радикально налаштованих людей, які розпочали сутички з міліцією. А за ними вже весь натовп зайшов усередину. Тоді спалили повністю весь перший поверх.
Опісля колона вирушила до прокуратури. Побили вікна, повиносили документи і спалили їх просто перед прокуратурою. Така сама доля чекала міський районний суд. Вся стара система горіла. Це було свято народного гніву.
Підготувала Мирослава ІВАНИК
21.11.2018