…Колишній заступник голови ЦВК Андрій Магера жартує про свої минулі чотири роки у Центральній виборчій комісії, згадуючи про Конвенцію щодо заборони рабства. Іронізування пана Андрія зумовлене тим, що термін його повноважень, як і ще 11 членів комісії, вичерпався 2014 року. Водночас, старий склад ЦВК мусив працювати аж до цієї осені, поки нарешті у вересні Верховна Рада призначила нових членів комісії.
На початку листопада Андрій Магера мав відкрите інтерв’ю у Львові, зорганізоване Школою управління УКУ, Моніторингово-аналітичною групою «Цифра» та редакцією Zbruč’а. Основними темами розмови стали спроможність нового, «зеленого», складу Центральної виборчої комісії, виклики президентських і парламентських виборів 2019 року, виборча реформа.
Нині, коли Андрій Магера не скутий статусом державного службовця, він розповідає про те, як йому вдалося подолати вимоги адміністрації Леоніда Кучми при відборі кандидатур до комісії, про те, чи відчувається у ЦВК вплив партій і чи ходять там «тіньові» гроші, а також про ті 20%, за котрими він шкодує у своїй роботі.
МИ ДЕРЖАВА, ЯКА НЕ ШУКАЄ ЛЕГКИХ ШЛЯХІВ
– Так уже сталося, що в Україні виборчий процес майже завжди – як стихійне лихо. Всі знають, що щось буде. А коли приходить, то виявляється: і те не так, і тут не так, – починає Андрій Магера. – Така вже ментальність українців – дуже довго запрягати в розрахунку на те, щоб дуже швидко їхати.
2019 рік буде складним не тільки з огляду на вибори Президента, а і на парламентські вибори.
Перерва між двома виборами буде досить коротка. Наскільки я зараз бачу, 31 березня 2019 року не стане тією датою, коли у виборчому процесі буде поставлено крапку. Швидше за все, Україну чекатиме повторне голосування.
Другий тур виборів проводять у третю неділю після голосування. Єдина можлива дата – 21 квітня. Можемо порахувати, що новообраний Президент ступить на пост у травні. А вже в липні стартує новий виборчий процес. Парламентські вибори відбудуться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради – 27 жовтня 2019 року.
Які виклики? Основні виклики – ті самі, які розпочалися ще 2014 року. Я маю на увазі анексію частини території України, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, і окупацію частини території України у формі ОРДЛО.
Ми не знаємо, що може бути на сході України навесні чи восени наступного року. Я нікого не лякаю, а з іншого боку, і не хочу, щоб ми розслаблялися. Нам треба готуватися в Україні до різних сценаріїв і розуміти, що вибори слід провести за будь-якої погоди. Влада в Україні має змінитися легітимно і в передбачені Конституцією терміни. Світ має сприймати нас як передбачувану державу, яка дотримується принципів і засад демократії, поважає права людини, зокрема в аспекті виборчих прав. Щойно ми втратимо в очах міжнародної спільноти ці якості, на нас, повірте, чекатимуть дуже непрості часи.
Якщо оцінювати ці виклики (окупацію частини території, – Z) у формі електорального вираження, ми констатуємо: загалом буде 27 округів, де голосування, на жаль, не відбудеться. Це 10 округів у Криму, 2 – в Севастополі; 9 округів – у Донецькій області і 6 – у Луганській. Якщо ми не змінимо виборчого закону, якщо збережемо мажоритарний елемент виборів і не запровадимо будь-який різновид пропорційної виборчої системи, то не зможемо отримати повний конституційний склад парламенту в кількості 450 народних депутатів.
Загалом, я залишаюся оптимістом і вірю в те, що рано чи пізно ми перейдемо до пропорційної системи з відкритими списками на парламентських виборах. Ми така країна, яка не любить легких шляхів. Коли була можливість ухвалити закон про вибори народних депутатів, ми відхилили його у Верховній Раді, зате прийняли за основу Виборчий кодекс – він набагато складніший, об’ємніший законопроект. Тепер треба працювати з ним.
Водночас, мені менш за все хотілося б, щоб такі зміни відбулися напередодні початку виборчого процесу. Важливо, щоб ця виборча система не була дискредитована українським політикумом.
– Пане Андрію, чи ви могли би детальніше розповісти, якими були вибори 2014 року? Колись Олександр Турчинов згадував: виконуючи обов’язки Президента, він мусив блефувати про силу нашої армії, інакше все би посипалося.
– Складність 2014 року була в тому, що на той момент українська державність дійсно перебувала на межі. Варто віддати належне тим людям, які тоді працювали і в парламенті, і в уряді, бо вони змогли втримати ситуацію. Краще чи гірше – це інше питання. Основне: держава встояла.
Росія, відчуваючи цю слабкість, почала готувати референдум в Автономній Республіці Крим. Як показали подальші події, Москва до цього готувалися дуже давно, чудово знаючи, що їй ніхто не може дати відсіч.
Коли Турчинов говорить про те, що він не міг зізнатися суспільству, що країні нема чим воювати, – це правда. Якби він сказав про це у 2014 році, почалася би паніка. Що би було, якби голова держави, виконувач обов’язків Президента, заявив, що в нас лише 5 тисяч боєздатного війська? Слава Богу, що не пішли воювати в Крим. По-перше, ми би втратили ту невелику частину боєздатного війська. І ця частина не змогла б передати досвід іншим воїнам, які зараз становлять потужну українську армію. По-друге, ми би спровокували Росію піти не тільки в Крим, а в Херсон, Миколаїв, Дніпро і далі. Я думаю, що нас чекали би набагато більші проблеми.
– Чи сильною була «армія ЦВК»? Наскільки контрольованим був перебіг виборів?
– Ми можемо висловлювати дуже багато різних оцінок про минулий склад ЦВК. Насправді в нас були і цікаві часи, і непрості часи, і часи суперечок. Можна по-різному ставитися до Михайла Охендовського, Жанни Усенко-Чорної, Валерія Шелудька, до інших моїх колег. Але треба визнати: на виборах Президента Центральна виборча комісія спрацювала як єдиний злагоджений механізм. Ми доклали всіх зусиль для того, щоб вибори вдалося провести навіть там, де це було вкрай важко, де членам ОВК фактично під кулями довелося вивозити протоколи до ЦВК. Ми зустрічали ці делегації оплесками, розуміючи, що приїхали герої.
Щодо мене персонально, то можу розповісти історію, коли мені у ніч виборів довелося виходити на брифінг і, фактично, грати вар’ята. Так випало, що я серед керівників комісії мав у ЦВК найпізніший брифінг. Я отримував інформацію після завершення голосування, і наші спеціалісти доповідали: є проблема з сервером, є проблема з отриманням інформації від ОВК. Ми до кінця не розуміли, що відбувається, але усвідомлювали, що існує ризик стороннього втручання. Результати зупинилися, на сайті нічого не оновлюється, все «зависло» – а мені виходити на брифінг. У мене не було жодного бажання посіяти яку-небудь паніку в суспільстві або похитнути довіру щодо того, чи ми здатні впоратися. Я сказав, що маємо якісь проблеми з кабелями, телефонією, але спеціалісти працюють, ми з’ясовуємо. Можливо, «Укртелеком» і досі ображається на ті мої слова.
Фахівці справді працювали: до ЦВК приїхали представники Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, були й IT-спеціалісти із приватної сфери. Ми спільними зусиллями вжили всіх заходів, щоб все пішло нормально.
Наш любий східний сусід поспішив із оприлюдненням інформації – вони показали 37% Дмитру Ярошу. Тому пізніше, коли в ЦВК усе налагодилося, усі зрозуміли, чия собака з’їла сало.
Україна показала, що наші IT-спеціалісти далеко не найгірші у світі і ми здатні боротися зі складними викликами. Коли мене питають, чи будуть проблеми з кібербезпекою, я відповідаю: можуть бути спроби, але я не вірю в їхню ефективність. 2014 рік нас дуже багато чому навчив. Ми пам’ятатимемо ці уроки ще дуже довго. Тому я вірю, що все буде гаразд. Я лиш побажаю своїм наступникам, щоб вони не повторювали помилок попередників. Набагато краще вчитися на чужих помилках, ніж набивати власну гулю.
– Під час своєї каденції у ЦВК ви, пане Андрію, бачили два «перезавантаження» комісії – у 2004 році (перед «третім туром» президентських виборів) і в 2007 році (перед достроковими парламентськими виборами). Одного разу комісія оновилася на третину складу, іншого разу – на половину. Натомість цього року ми отримали комісію, укомплектовану із нових членів на 100%. Чи під силу людям без досвіду впоратися з двома важкими виборами наступного року?
– Я неодноразово мусив віджартовуватися на цю тему, коли мені звертали увагу на те, що я отримав призначення у ЦВК в 2007 році, а працюю до 2018-го. Я відповідав: «Мене у лютому 2004 року призначили на шість років – я працював 11 місяців. А в грудні 2004 року призначили на 7 років – працював 2,5 роки. Якщо підрахувати, то баланс ще й не зійдеться».
Нікому не побажаю потрапити у становище, коли ви протягом чотирьох років день у день мусите перебувати у стані подібної невизначеності. З одного боку, ви не можете планувати свою роботу на перспективу. З іншого боку, звільнитися з посади теж не можете. Хоча Україна давно ратифікувала Конвенцію про заборону рабства 1926 року, але член ЦВК, коли в нього завершився строк повноважень, на жаль, не може подати заяву про звільнення за власним бажанням. Знаєте, чому? Тому що заява – одна з підстав для ДОСТРОКОВОГО припинення повноважень.
Але я вам відверто скажу – і тепер уже серйозно: певна втома таки настає. Не те, що не хочеться. Мені, наприклад, було би цікаво ще реалізувати деякі речі. Але в кожної людини, яка бере до рук книжку, колись сторінка закінчується і її треба перегорнути. Не можна весь час стояти на одній сторінці. Це не означає, що коли-небудь в житті не можна прочитати книжку заново.
Загалом, я вважаю позитивним моментом, що ЦВК оновилася. Двоє колег, які працювали зі мною, залишилися в ЦВК – Олег Діденко і Катерина Махніцька (призначені до ЦВК у 2014 році, – Z). Я вважаю їх справді хорошими, висококласними фахівцями у сфері виборчого процесу. Комісія може на них покластися. Якщо виникне необхідність порадитись зі мною, я теж відкритий. Для мене не стоїть питання про персоналії. Я віддав Центральній виборчій комісії 14,5 років. Кожна помилка комісії болітиме і мені особисто.
– Дозвольте наївне питання: для чого партіям мати своїх членів у ЦВК? Вони сподіваються проводити фальсифікації? Хочуть мати в комісії очі і вуха?
– Не відкрию Америки, коли скажу, що найсерйозніші зловживання під час виборчого процесу, зокрема при з'ясуванні результатів виборів, відбуваються на тому рівні, де є доступ до виборчих бюлетенів, – тобто у ДВК. На рівні ОВК подібне трапляється в рідкісних випадках, наприклад тоді, коли проводиться повторний підрахунок голосів із виборчої дільниці. Змінити результат на рівні ЦВК – це щось із галузі фантастики.
Спроби були. Я нагадаю вам промовисту історію з парламентських виборів 2012 року, коли в одному з округів у Київській області ніяк не вдавалося перемогти представнику Партії регіонів. Для того, щоб ця жіночка перемогла (йдеться про Тетяну Засуху, виборчий округ №94, – Z), суд мусив визнавати недійсним голосування у цілому адміністративному районі цього округу. Тільки завдяки цьому тій особі відкрився шлях до депутатського мандата. Це їй не допомогло, бо ЦВК прийняла постанову про неможливість встановлення достовірного результату виборців в цьому окрузі, а загалом – у п’яти проблемних округах.
Тодішнє рішення ЦВК викликало шквал дискусій у суспільстві, і я – скажу вам чесно – досі не знаю, чи це було зроблено правильно, чи ні. Навіть попри те, що всі суди підтвердили правильність позиції ЦВК, досі маю сумніви. З одного боку, неправильно освячувати порушення й казати, що ми нічого не бачили. З іншого боку, приймати постанову [про неможливість встановити результат] без чіткої законодавчої підстави – теж неправильно.
– Пане Андрію, ви стали членом ЦВК у лютому 2004 року, перед президентськими виборами. Ви репрезентували тодішню опозицію – партію «Наша Україна», а на момент призначення працювали помічником народного депутата Давида Жванії. Чи могли би ви розповісти відверто: наскільки довго у членів ЦВК зберігається прив’язка до партій, які їх делегували до комісії, або до конкретних персоналій?
– Світ знає різні способи формування центральних виборчих органів. Існують так званий незалежний спосіб, адміністративний спосіб, а також змішаний спосіб. Більшість держав на Європейському континенті, і серед них Україна, використовують незалежний спосіб адміністрування виборчого процесу. Що це означає? Виборчі комісії утворюються з представників політичних сил, а центральний виборчий орган – із партій, представлених у парламенті.
Чи цей спосіб є ідеальним? Мабуть, ні. Чи є кращий спосіб? Пофантазуймо. Уявімо, що завтра ми запровадимо адміністративний спосіб організації виборчого процесу. І вибори будуть проводити Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Міністерство регіонального розвитку. Чи ми, суспільство, будемо більше довіряти такому організатору виборів? Я не впевнений.
Я вважаю, що тут більше плюсів, аніж мінусів. Потрапивши до складу ЦВК, представники різних політичних сил урівноважують один одного хоча б на рівні володіння інформацією (а це вже не так мало у наш час). Не буває вічної влади, не буває вічної опозиції. При низькому рівні правової і політичної культури ми зараз можемо скептично ставитися до цих речей, але ніщо не стоїть на місці.
Думаю, що цей метод має зберегтися. Дуже важливо, щоб ми – в тому числі через зміну виборчої системи, через пошук оптимальної формули формування ЦВК – отримали той механізм, який може влаштувати всіх і кожного і забезпечить довіру до виборів та організаторів виборчого процесу.
Щодо мене персонально, то я працював не лише помічником-консультантом Давида Жванії, а загалом трьох народних депутатів. Ще до того я працював помічником-консультантом народного депутата нині покійного Олександра Задорожного, який був головою парламентського комітету, постійним представником Президента Кучми в парламенті. А ще раніше – Романа Зварича.
Коли мою кандидатуру вперше запропонували рекомендувати для роботи в ЦВК, я відмовився. У мене була цікава робота, непогана як для того часу зарплата, паралельно я займався приватною практикою, не був публічною особою і мав нормальне приватне життя. Подумайте: що ще треба? Я розглядав декілька варіантів кар’єри. У Конституційний суд – ніби планував. Уповноваженим з прав людини – ніби планував. Можливо, колись у парламент – теж планував. А в Центральну виборчу комісію я не планував.
Мене продовжували переконувати. Було кілька людей, на позицію яких я зважав, – можу назвати Романа Безсмертного, Юрія Ключковського, ще кількох. Мені сказали: Адміністрація Президента відхилила попередню кандидатуру, а мою кандидатуру погоджено, тому треба йти, бо невідомо, як буде далі. Можливо, одним із факторів [погодження кандидатури] було те, що я працював помічником Олександра Задорожного.
Я дізнався про те, що мене призначать членом ЦВК, менш ніж за добу до засідання Верховної Ради. Парламент призначив мене 19 лютого 2004 року. Донині пам’ятаю, тоді за мене проголосувало 410 народних депутатів. Але після тих всіх подій, які відбулися згодом, мені вже ніхто не давав такої великої кількості голосів.
Однією з умов, які я висловив, перш ніж дати згоду працювати у ЦВК, було те, щоб я міг говорити і чинити так, як вважаю за необхідне. Це не означає, що до мене ніколи не підходили представники «Нашої України» і не запитували, як їм краще діяти. Я завжди казав: «Хлопці, дівчата, замість того, щоб іти якимись неправовими способами, краще дотримуватися закону. Не треба ні собі, ні людям створювати проблеми». Я не заперечую, що приходили по певні поради. Зрештою, це обов’язок члена виборчої комісії – сприяти суб’єктам виборчого процесу.
– Усі прекрасно знають, що у виборчих комісіях практикують тіньову оплату праці. Цей факт підтверджує, наприклад, опитування групи «Цифра», проведене серед членів виборчих комісій. Хоча анкетування було анонімним, але в більшості випадків члени комісій не признавалися, що вони отримували оплату від політичних партій чи кандидатів. Але коли питання ставили в той спосіб, чи вони знають членів комісій, які отримували гроші, то майже половина відповіла: «Так». Чи знаєте ви, пане Андрію, членів ЦВК, які отримували гроші від політичних партій? Що робити з практикою тіньової оплати?
– Щодо членів Центральної виборчої комісії, то вони отримують зарплату, яка є далеко не найнижчою в Україні. З цією зарплатою не можна побудувати будинок, не можна придбати яхту, не можна купити розкішний автомобіль, але з цією зарплатою можна безбідно жити, відчувати себе людиною середнього достатку, подорожувати. Звичайно, хотілося б, щоб у моїх наступників зарплати були вищими, аби вони почувалися набагато незалежнішими.
Чи хтось брав кошти із членів ЦВК? Я в таких ситуаціях відповідаю: мій кабінет не мав прозорих стін. Щоб говорити, хто кому що давав, треба обов’язково мати інформацію. Я би не хотів оперувати чутками.
Точно так само ні для кого з членів ЦВК не є секретом, що політичні сили оплачують роботу представників окружних, дільничних виборчих комісій. Я це розумію. Тому деколи доводилося пальцями однієї руки заплющувати на це очі. Деколи, коли не вистачало пальців однієї руки, доводилося заплющувати двома. Ми неодноразово стикалися з тим, що навіть при таких умовах (додаткових гонорарах від партій, – Z) ми не могли знайти людей для того, щоб вони йшли працювати до дільничних комісій. Треба шукати вихід, як їх заохотити. Якщо ми не можемо з цим боротися, то треба думати над тим, як легалізувати фінансування членів ОВК і ДВК.
– За всі ті роки, коли ви працювали у ЦВК, що вважаєте найбільшими позитивами, а що вважаєте негативами?
– Не можу сказати, що я повністю задоволений своєю роботою. Десь відсотків на 80% задоволений, відсотків на 20% незадоволений.
Незадоволений тим, що десь, де, можливо, міг голосувати «проти», не написав окремої думки. Можливо, незадоволений тим, що десь під час дискусій не зміг когось переконати. Не завжди впевнений, чи ми прийняли правильне рішення.
Я вже наводив як приклад наше рішення у 2012 році про неможливість достовірного встановлення результатів виборів у п’яти округах. Коли на парламентських виборах 2014 року дехто з моїх колег казав: «В окрузі є проблеми – приймімо постанову про неможливість встановити результати», я відповідав, що в такому питанні двічі ходити заміж не треба. Нам вистачить того, що вже було.
2014 рік, округ у Запорізькій області (йдеться про округ №79 з центром у Енергодарі, переможець – Володимир Бандуров, – Z). Центральна виборча комісія склала протокол про результат, у якому було 12 окремих думок. Чому? Повторний підрахунок голосів виборців на одній дільниці показав, що переміг інший кандидат. Я не знаю, чесно, що могло статися на цій дільниці, якщо повторний підрахунок дав абсолютно протилежний результат. Чи бюлетені були зіпсовані раніше, чи вони були зіпсовані під час повторного підрахунку – ніхто вже не довідається.
Хоч так і не добре говорити, але я тоді з задоволенням зустрів новину, що дії ЦВК зі встановлення результатів виборів у цьому окрузі оскаржено до Вищого адміністративного суду. Суд детально досліджував провадження – витребував бюлетені, аналізував документацію, опитував свідків. І зрештою постановив вважати дії ЦВК законними, обґрунтованими і правильними. З одного боку, мені було приємно, що цю відповідальність узяла на себе не ЦВК, а суд. А з іншого боку, коти десь шкреблися, адже в тому окрузі відбувалося щось не те…
Не завжди можна знайти істину. Наблизитися до істини можна, а знайти – досить складно. Такі ситуації трапляються в житті людини. Тому я, поклавши руку на серце, можу сказати, що у 80% випадків я задоволений своєю роботою, а десь у 20% випадків – можна було б зробити краще, або зробити інакше.
– У суспільстві дискутують нову подачу виборчої реформи – проект Виборчого кодексу, який пройшов перше читання в парламенті. Нав’язується стереотип, що це виборча реформа, хоча насправді йдеться лише про зміну системи голосування і обрання депутатів. Натомість якщо прочитати проект у частині адміністрування виборчого процесу, то концептуальних змін немає. Яке ваше враження? В чому його сильні і слабкі сторони?
– Цей проект не виник нізвідки. Серцевину цього документа почали напрацьовувати понад 10 років тому, після того, як тодішній голова Верховної Ради Арсеній Яценюк підписав розпорядження про створення робочої групи для напрацювання проекту Виборчого кодексу. Робочу групу очолив Юрій Ключковський – без перебільшення, найкращий фахівець у питаннях виборчого права в Україні. Я дуже радий, що теж міг долучитися до роботи цієї групи.
Щодо твердження, що цей проект не запроваджує нових підходів до організації виборчого процесу, то це, на мою думку, і так, і не так. З одного боку, в ньому передбачено ті самі окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії. Водночас підхід до формування виборчих комісій є трошки інакшим. Але і над цим можна працювати далі.
Що ж до пропорційної виборчої системи з відкритими списками, то я дійсно неодноразово чув: це не гарантує нам манни небесної, це не скасує підкупу… З одного боку, це правда. Але, з іншого боку, корупція на виборах в рази зменшиться, її не буде так багато, як є зараз. Чому? Це стане невигідним. Одна річ – підкупити округ зі 160 тисячами виборців, інша справа – підкупити 35 мільйонів виборців.
Я вважаю, що та пропорційна система, яку передбачає проект Виборчого кодексу, вирішить чимало проблем. Не заперечую, ця система передбачає і певні виклики. Один із них пов'язаний з низьким рівнем політичної культури наших політиків. Але переваг набагато більше.
Пропорційна система дає можливість забезпечити дотримання принципу репрезентативності. Мажоритарна виборча система, попри простоту застосування, простоту розуміння, попри її природність саме для місцевих виборів, має серйозну ваду – вона викривлює принцип репрезентативності. У 2014 році по пропорційній частині 80% виборців, які взяли участь у голосуванні, отримали представництво через своїх депутатів у парламенті (партії, котрі подолали 5-відсотковий виборчий бар’єр, набрали разом 77,5%, – Z). А по мажоритарній системі – нема і 50% (в одному з округів переміг кандидат, котрий отримав 17,99% голосів, – Z).
Іще один вагомий фактор. Пропорційна виборча система забезпечить обрання повного конституційного складу парламенту – 450 народних депутатів.
Станом на сьогодні маємо 27 округів, у яких провести вибори неможливо. Ми чудово розуміємо, що це створює додаткові проблеми для роботи парламенту. Верховна Рада приймає рішення більшістю від конституційного складу – треба понад 226 голосів, але не з 450 депутатів, а із 423. Парламентську коаліцію легше сформувати з 450 осіб, погодьтеся. Зміни до Конституції вносяться 300 голосами, а не 273, з «поправкою» на недообраних депутатів.
– Один академік якось пропонував ідею стимулювати явку виборців шляхом використання виборчого бюлетеня як лотерейного білета. Люди проголосували – ввечері розігруються призи: автомобілі, побутова техніка, путівки. Розуміємо: у такому випадку ми отримали б у парламенті не одного Зеленського і тріумф Ляшка. Які ж фактори примушують обирати ту чи іншу виборчу систему? Чи виборча система мусила би відтворювати думку пересічного виборця? А може, вона мала би бути «елітарною», для тих, хто готовий подумати, постаратися?
– Існує точка зору, що коли суспільство живе з певним рівнем добробуту, коли в суспільстві хоча б 60% мешканців живуть у достатку, то розвиток такої країни є позитивним у будь-якому разі. Люди, які не змушені думати про хліб насущний щоденно, мають змогу думати суспільними категоріями. Я не певен, наскільки це достовірно, але в цій думці є щось раціональне. В будь-якому випадку, я виступаю категорично проти ідеї обмежити верхній вік для виборців та інших подібних ідей. Повірте, є чимало 70-літніх, 80-літніх людей, які є набагато прогресивнішими, ніж молодь віком 20 років, в якої вітер у голові.
– Ішлося про складність голосування. Якщо це складна система, котра змушує виборця визначатися і з партією, і з кандидатом, вимагає вникнути в нюанси формування остаточного виборчого списку – відповідно, і вимоги до виборця будуть вищими, ніж при мажоритарці.
– Існує дуже багато варіацій пропорційної системи з відкритими списками. Є й система альтернативного голосування, коли кандидати ранжуються в окрузі по позиціях, але вона призначена для мажоритарних округів і не є дуже зручною для формування парламенту.
Щодо пропорційної системи відкритого типу, то, коли часом говориш з партійними лідерами, вони самі до кінця її не розуміють. Прямо питають: «Як я буду контролювати партію? А якщо не потрапляю у парламент?» Я відповідаю: «Ви стовідсотково потрапляєте. Тому що в загальнодержавному компенсаційному списку стоятимете на першій позиції» (Прим. Z: Згідно з цією системою, політичні партії ставлять на вибори два типи списків – кандидатів у регіональних округах і кандидатів у загальнодержавному компенсаційному списку. Прохідна частина компенсаційного списку встановлюється на підставі сумарної кількості нерозподілених голосів партії після визначення переможців у регіональних округах). Не завжди буде приємним, коли лідер партії програє вибори у своєму окрузі, а отримає мандат лише завдяки компенсаційному списку. Але хто, вибачайте, йому лікар? Він мусить сам про це дбати.
Навпаки, така система стане для партійних лідерів великим позитивом. Тому що регіональні списки спонукатимуть регіональні організації боротися за результат, у них з’явиться стимул розвиватися. Що більше голосів вони отримають для партії, то більше шансів матимуть отримати мандат. Я намагаюся пояснити це партійним функціонерам – далеко не всі розуміють.
– Які перспективи запровадження електронної системи голосування в Україні?
– На короткострокову перспективу – нуль шансів. Багато країн зіштовхнулися із проблемами: Нідерланди, США, багато інших. Треба думати над тим, як мінімізувати ризики. А на довгострокову перспективу – повірте, прийде час (можливо, ще за нашого життя), коли виборчі бюлетені бачитимемо лише в музеях. Я гарантую.
Насправді, суспільний прогрес дуже швидкий, і мені навіть важко уявити, що буде через 10 років у виборчому процесі.
– Чим ви займатиметесь у майбутньому? Вам уже надходили пропозиції?
– Пропозиції почали надходити ще напередодні голосування у парламенті. Таких пропозицій уже є певна кількість. Я не можу їх озвучувати, тому що мушу дотриматися етики конфіденційних переговорів.
Одна з пропозицій мене трішки розсмішила – мені пропонували працювати заступником міністра. Я навіть не поцікавився, якого міністерства – мені не було цікаво. Думаю, настав такий період у моєму житті, коли я втомився від державної служби, а вона втомилася від мене. Я ґречно відмовився від цієї пропозиції. Не розглядаю себе фахівцем, який може працювати в сільському господарстві, в Міністерстві внутрішніх справ, екології чи закордонних справ. Я не людина на всі руки. Так, можливо, я знаю небагато. Але в тому, що знаю, намагаюся вдосконалюватися.
Проблема нашої країни полягає в тому, що ми, на жаль, потерпаємо від непрофесіоналізму в дуже багатьох сферах. Люди не до кінця розуміють, за що беруться, і не до кінця розуміють, до чого це призведе. Я розраховую на те, що країна росте, розвивається, і ми кожен на своєму місці теж розвиваємося, вчимося.
Важливо, щоб людина не припиняла вчитися у своєму житті. Якщо хтось вважає, що після отримання диплома можна відпочити і цього вистачить на ціле життя, – він глибоко помиляється. Я радий, що мені прищепили думку: якщо ти щодня не будеш вивчати чогось нового – назавтра станеш ніким.
Повертаючись до вашого питання, це буде або приватна сфера, або робота в міжнародній організації, або, можливо, юридична практика. Поки що не визначився. Також є цікаві пропозиції щодо виборчого процесу – як консультант з правових, організаційно-правових питань.
– Від яких партій ви отримували пропозиції?
– Для мене абсолютне табу співпрацювати з крайніми правими і крайніми лівими силами. Для мене також табу працювати з силами, які бачать майбутнє України у складі оновленої версії Радянського Союзу, які пропагують тезу про дві державні мови. Є речі, через які я переступити не можу. Решту пропозицій можна розглянути. Якщо це цікава робота, яка мені дасть можливість як фахівцеві реалізуватися і зростати – чому б і ні?
– Сформулюйте три поради новому складу ЦВК.
– Перша порада: забути одразу після свого призначення, що вони комусь щось винні. Треба чудово розуміти: їх пропонувала одна партія – а завтра вони вже є представниками народу у ЦВК. На них лежить величезна відповідальність. Світ дивиться, як Україна проводить вибори, на те, чи здатна вона пройти тест на демократичність.
Друга порада – бути впевненими у собі. Не самовпевненим, а впевненим. Вибори мають відбутися у найкращий спосіб з використанням найкращих практик, які існують у світі.
Третя порада – зважати на критику, але розважливо. Не боятися, коли критикують. Але, з іншого боку, не звертати уваги на образи чи неадекватну поведінку людей. До цього треба ставитися по-філософськи.
Підготував Володимир СЕМКІВ